Кузьма Дем'янович (рел. Косма Дамианов) Волик народився 1 листопада 1886 року в селі Лебедин, Чигиринського повіту, Київської губернії (нині Шполянський район, Черкаська область) у православній родині селян-власників. Батько - Дем'ян Олександрович Волик. Мати - Тетяна Тимофіївна Калюжна. Тоді родина мешкала по вулиці - нині Учительська вулиця.

Хрещений батько (рел. восприемник) - Семен Олексійович Пухлій. Кузьму хрестили (зареєстрували) у Георгіївській церкві в центрі Лебедина, землі якої межували з землею Воликів. У Георгіївській церкві на той час було приблизно 2000 прихожан.

Кузьма був першою дитиною Дем'яна і Тетяни. Коли народився Кузьма, батьку було 24 роки.  Батько помер 9 листопада 1905 року від чахотки коли Кузьмі було 19 років.

Перед смертю батько порівну поділив родинну землю в центрі Лебедина між трьома синами - Кузьмою (19 років), Трохимом (17 років) і Антіном (3 роки).

Кузьма отримав у спадщину землю по центральній вулиці у центрі Лебедина. Його земля - від Антіна Волика / Тарасенків (нині Іван Андрійович Поскребиш) до обеліску до школи №2. Перед Голодомором (1932-1933) Кузьма побудував хату на місці нинішньої (2015 рік) сільської ради.

Трохим отримав землю від обеліска, до автобусної зупинки, Георгіївської церкви. Трохим побудував хату на місці нинішньої (2015 рік) початкової чи музичної школи, яка розташована ліворуч від обеліска, якщо дивитися з центральної вулиці.

Земля Антіна розташована праворуч від сільської ради і праворуч від нинішньої ділянки Івана Андрійовича Поскребиша. Дочка Антіна, Дуня Тарасенко, до цього часу мешкає на землі, яку батько успадкував у 1905 році. Три брати також успадкували від батька землю на полях за селом.

В 1914 році, коли Кузьмі було 28 років, почалась Перша Світова війна. Його забрали в армію приблизно в 1915 році, тому що згідно деяких церковних документів, він ще був в Лебедині 17 січня 1915 року. Потім фронт. Бої. Потрапив у полон і провів 2-3 роки в таборах в Австрії.

Кузьма був середнього росту, широкоплечий, корінастий, симпатичний, з елегантними вусами; подобався жінкам. Під час перебування в Австрійських таборах він швидко одружився на місцевій жінці і в них народився син. Після закінчення війни Кузьма був змушений покинуть Австрію та свою молоду родину. Війна, і всі події пов'язані з нею, мали значний вплив на світогляд і розвиток Кузьми. Він зручно говорив на німецькій мові, побачив цивілізованого світу, багато чого пережив, і повернувся в Лебедин дорослим чоловіком. Від першого шлюбу в нього залишилося фото, на якому він з австрійською дружиною тримали сина. Фото проіснувало до 1950-х, але потім зникло.

3 червня 1918 року Кузьма Дем'янович Волик (31 рік) одружився на вродливій Наталці Семенівні Пухлій (25 років). Шлюб в Георгіївській церкві. Обоє православні, родом з Лебедина, наречена - першим шлюбом. Свідок (рел. поручитель по невесте) - Трохим Дем'янович Волик - молодший брат Кузьми.

Батьком нареченої був Семен Олексійович Пухлій (1867-1919) - хрещений батько нареченого, Кузьми. Семен Олексійович був другом Кузьминого батька, Дем'яна Олександровича. Він був хрещеним батьком всіх дітей Дем'яна. Наречені добре знали один одного з самого дитинства.

Наталка Семенівна Пухлій народилася в 1893 році в Лебедині, у православній сім'ї селян Семена Олексійовича Пухлія і Оксани Степанівни Горбенко. Мати померла приблизно в 1900 році, коли Наталці було сім (7) років. Батько одружився вдруге на Глікерії Платонівні, яка виявилася злою мачухою для дітей Семена Олексійовича від першого шлюбу. Батько Наталки, Семен Олексійович Пухлій, помер 9 березня 1919 року від тифу, дев'ять (9) місяців після її весілля. 

Кузьма Дем'янович Волик і Наталка Семенівна Пухлій разом мали п'ятеро дітей:

1. Марія (24.07.1920 - 25.09.1981)
2. Іван (29.06.1922 - 23.12.1922)
3. Параска (14.10.1923 - весна 1933)
4. Віра (1927 - весна 1933)
5. Євдокія (1928 - весна 1933)

Хрещеною матір'ю (рел. восприемницей) дочки Марії була Олександра Семенівна Пухлій (пізніше баба Санька Шпотиха) - рідна молодша сестра Наталки Семенівни. Чоловік Саньки був лісником. Пили горілку на сніданок. Дітей було купа, але вони повимирали, бо за ними ніхто не слідкував.

Хрещеним батьком дочки Марії був Іван Олексійович Калюжний - двоюрідний брат Кузьми Дем'яновича Волика. Пізніше в житті бандюгою був.

Син Іван помер в віці 6 місяців, 23 грудня 1922 року.

Хрещеним батьком (рел. восприемником) дочки Параски був Полікарп Олексійович Пухлій - рідний дядько Наталки Семенівни, який за неї був молодший на п'ять років.

Марія Кузьмівна часто розповідала своїм онукам із посмішкою на обличчі, як батьки лагідно називали своїх доньок: Туці, Муці, Паці, Дзє (Дуня, Марія, Паша, Віра відповідно). Можливо найменша донька вигадала такі імена і тах їх вимовляла.

В період НЕПу (нової економічної політики) більшовиків в Україні в 1921-1928 рр., Кузьма Дем'янович Волик і Наталка Семенівна Пухлій зажили краще, виріс їх життєвий рівень. НЕП змінила політику "воєнного комунізму", що проводилася в ході Громадянської війни.

Крім землі в центрі Лебедина біля хати, Кузьма і Наталка мали землю також за селом (на Лип'янському полі?). Батьки разом із дітьми їздили на поле на волах. Інколи їх заставала на полі велика гроза (злива), в результаті яких утворювались сильні течії (річки). Вони змивали все на своєму шляху. Батько в таких випадках садив дочок на волів і всі безпечно й повільно добиралися до хати.

Кузьма був майстром на всі руки. Він сам виготовляв меблі. Скриня, яку він зробив, збереглася до цього часу. Стіл, якого він змайстрував, надійно слугував внукам і правнукам до 1990-х попри те, що стояв на дворі.

Наталка була вродливою, доброго розуму, охайною, чудовою кухаркою, талановитою вишивальницею. У хаті в неї було багато гарних вишитих рушників. До цього часу збереглися її ткацькі довгі ножиці. Під час НЕПу, Кузьма й Наталка назбирали достатньо грошей, на які купили здібній Наталці пристижну на той час ножну швацьку машинку "Зінгер" (Singer).

Гордістю батьків була старша дочка Марія, яка навідмінно закінчила сім класів школи. Вона також навчилася у матері готувати, вишивати, співати. Ніхто в Лебедині не міг готувати страв смачніших Маріїних. Ніхто не знав більше українських народних пісень, приказок, традицій, казок ніж Марія. Відвагу  

Незадовго до Голодомору 1932-1933, батьки почали будівництво нової хати в центрі Лебедина. Хата мала бути традиційній українській хаті з солом'яною стріхою.

Здавалося, що все буде добре, проте щастя молодої сім'ї було зруйноване великою трагедією - Голодомором 1932-1933. В 1932 році по селу почали ходити групи з 5-6 активістів, які силою забирали в селян все, що бачили; вимітали з хати все до останньої зернини. Комісія з активістів ходила по дворах, у деяких були шпилі, щоб шукати заховане зерно чи овочі, бо так часто робили, а в других були торби на шиї, куди засипали знайдену квасолю, сухі вишні, сочевицю. Було й таке, що горище замітали віником, щоб не залишилось і зернини.

Голод змусив людей їсти все: кропиву, коріння, ягоди, лопуцьки, лободу, квітки акації, листя з дерев (сушили листя липове, били його на муку і млинці пекли), брукву, лушпайки з картоплі, кізяки, шкіру, пацюків, котів, собак. Були випадки, коли божевільні від голоду жителі Лебедина їли не лише чужих дітей і дорослих, а й своїх дітей.

Лебединці голодували й помирали від недоїдання вже в 1932 році. Родині Кузьми вдалося пережить голод в 1932 році тому, що в них була корова, яка хоч краплю, а все ж давала молока. Як правило, сім'ї в яких були корови - виживали.

Ранньої весни 1933 року Кузьма Дем'янович прийняв помилкове й фатальне рішення зарізати корову оскільки діти були голодні й просили батьків дати їм поїсти. Наталка намагалася переконати Кузьму не позбуватися корови, але йому боляче було дивитися на голодних дітей. Кузьма зарізав корову. М'ясо залишили в клуні. Вночі, коли всі спали, місцеві бандити (батько Кузьми Москалика) проникли в клуню крізь солом'яну стріху та вкрали все м'ясо.

Без корови родина Кузьми була приречена на смерть. Вони почали пухнути від голоду. Спочатку помер Кузьма, Паша, Дуня й Віра. Наталка одягнула чистий одяг в очікуванні такої ж долі. В опустілій і недобудованій хаті вона лежала на лаві при смерті опухла й просила Марію не ходити на вулицю в пошуках їжі, тому що там її могли вбити й з'їсти доведені до божевілля односельчани. Марія ніколи не критикувала лебединських канібалів, розуміючи, що їх вчинки були зумовлені божевіллям, але вона завжди гордилася тим, що її батьки не вдалися до канібалізму під час Голодомору (або, як вона говорила, "голодовки").

Родичі й сусіди спустошили хату Кузьми навіть коли Наталка була ще жива в присмертному стані; вони все винесли з хати - вишиті рушники, швацьку машинку "Зінгер", витягли красиві рядна з-під помираючої 40-літньої жінки. Все це відбувалося на очах 12-річної Марійки, яка ставала круглою сиротою. Марія вижила Голодомор і все життя бачила майно, вкрадене з хати батьків, у хатах родичів. Прикро, що родичі ніколи не повернули дитині те, що належало їй.

Померлих від голоду Кузьму, Наталку, і трьох доньок, Пашу, Дуню й Віру похоронили біля хати в садку. Люди були такі виснажені, що не могли ховати померлих на сільських цвинтарях. Дід Семен пригадував як в 1941 та 1942 роках він з дружиною Марією наглядали за могилами рідних, садили квітки, тощо.

Після смерті Сталіна (1953), в період хрущовської відлиги, жителі Лебедина були змушені виконати новий наказ комуністичної партії - перенести останки померлих рідних під сач Голодомору 1932-1933 рр. з садів і дворів на сільські цвинтарі. Марія була переповнена біллю та емоціями. Вона не могла дивитися, як могили батьків переносили на цвинтар колгоспу "Росія".

Хата простояла до 1972 року. Сільська рада. Залишилася скриня, стіл, ікони, ножиці.