село Лебедин, Черкаська область

Голодомор 1932-1933 років - акт геноциду українського народу, організований керівництвом ВКП(б) та урядом СРСР (його спадкоємець - Російська Федерація) у 1932-1933 роках шляхом створення штучного масового голоду. Голодомор призвів до багатомільйоних людських втрат у сільській місцевості на території Української СРР та Кубані, переважну більшість населення якої становили українці. Викликаний свідомими і цілеспрямованими заходами вищого керівництва Радянського Союзу і Української СРР на чолі зі Сталіним, розрахованими на придушення українського національно-визвольного руху і фізичного знищення частини українських селян.

Спланована конфіскація урожаю зернових та усіх інших продуктів харчування у селян представниками радянської влади впродовж Голодомору 1932-1933 безпосередньо призвела до вбивства селян голодом у мільйонних масштабах, при цьому радянська влада мала значні запаси зерна в резервах та здійснювала його експорт за кордон під час Голодомору.

Вже в 1932 році в Лебедині почався голод: люди вмирали через недоїдання, а зимою, навесні і влітку 1933 року голод набув масового характеру. Пік голоду припав на весну 1933 року. Наталка Пилипівна Іваненко (Конюк) пригадувала, що в Лебедині в квітні 1933 року за один день помирало більше 80 осіб. Вимирали цілі сім’ї. В Лебедині відмічені випадки людоїдства і трупоїдства. Голодомор 1932-1933 років забрав близько 3500 жителів села.

Переглядаючи архіви, які зберігаються в Черкасах, не можна не помітити, як влада відбирала у селян не лише хліб, а й усі продуктові запаси і навіть одяг, за який можна було виміняти хліб. За підрахунками науковців, навесні 1933 року помирало в Україні 17 людей щохвилини, 100 - щогодини, майже 25000 - щодня. У багатьох селах Черкащини кількість померлих під час голоду перевищує кількість загиблих у період Другої світової війни. Так, у селі Заліське Тальнівського району від голоду померло 1100 осіб. У війні загинуло 152. У селі Лебедин Шполянського району відповідно 1665 (3500 в інших джерелах) і 700, у селі Чорна Кам’янка Маньківського району - 800 і 200. У Сахнівці Корсунь-Шевченківського району - 850 і 150.

Свідчення М. К. Губенко

Свідчення Марії Касянівни Губенко, 1925 року народження, про голод у с. Лебедині 28 листопада 2006 р. Я, Губенко Мария Касьяновна, 1925 года рождения, перенесла голодомор в 1932-1933 гг. в с. Лебедин Шполянского района в то время Киевской области (сейчас Черкасская). Хотя мне в то время было 7 лет, но я хорошо помню этот "черный период". Помню, как ходили по домам, искали хлеб-зерно, а если находили, то выметали до последнего зернышка. Хорошо помню, как моя мама кормила нас оладьями з листьев липы и какой-то травы, ноги были пухлые и руки тонкие. Выжили мы благодаря моему отцу, который правдами и неправдами ездил где-то в Россию контрабандой и все, что было у мамы приданое от ее родителей: серьги золотые, кольца обручальные, скатерть, одеяло и еще какие-то одежки променял на два пуда зерна какого-то и мама экономила на день по 50 гр. хлеба. Без слез вспомнить этот ужас невозможно.

Свідчення А. С. Шпотя

Свідчення Андрія Сергійовича Шпотя, 1929 року народження, про голод у с. Лебедині 28 листопада 2006 р. Я, Шпоть Андрій Сергійович, 12 лютого 1929 р. народження. Декотрі кажуть, а що ти міг знати. Да, мені в 33 році було 4 роки. Але я не забуду ніколи, як ми з мамою пішли до сусідів весной, до Сиргатів. Там була хата, під хатою біля дверей на соломі лежало 3-є дітей опухлі і мертві. Ніхто за ними не плакав, а баба Устя ходила по огороду, збирала ранню кропиву, щоб поїсти. А тоді пішли до других сусідів, а я знав, що вони з’їли сусідню дитину. Отож, коли я зайшов у хату, а вони якраз їли борщ, то я заглядав у той борщ, чи нема там буває кістки із дитини. Це не забувається.

Чому я кажу за весну. А тому, що весною основний епіцентр страшенного голоду був, де їли не тільки чужих дітей або й взрослих, а й своїх дітей їли. Поїли котів, собак, все, що попадало під руку. Я їв лопуцьки, які вони були вкусні, а тепер спеціально попробував, то не зміг їх їсти. Їли брукву, цвіти акації, декотрі збирали лушпайки з картоплі. Люди вмирали на шляху і ніхто за них не турбувався. Декотрі з партійних керівників каже, що скільки було померлих, то була епідемія. Ніякої епідемії не було, тому що були спеціальні люди, які або завозили на кладбище, або біля дороги в огороди копали ями і вкидали їх туди.

Мій дід мав 25 га землі, ставок Герасименків, який і досі так називається в селі Лебедині Шполянського району. Він здав землю, інвентар в колгосп, але сам у колгосп не пішов. Отож в нього витрусили все в хаті. Він зібрав вещі і пішов в сусіднє село і виміняв там німного пшона, і те в нього забрали. Так він і помер з голоду просто на шляху. Його так в огороді в чужом і закопали, і так там лежить, і не він такий один. Якщо до 30-х років в селі було 14 тисяч, бо там був цукровий завод, а 1939 р. залишилось 9 тисяч, а п’ять тисяч в одному селі, то це уже геноцид. Вмирали всі національності, але такого знущання над українським народом не було. В сусідів забрали все, але вони продовжують жити.

Приходять, забирають усе і двері знімають, якщо не голодом, то пускай замерзають. Одні приховали, закопали в землю продукцію, а агенти зі штирями не змогли знайти, то ті вижили. Вижили ті, хто працював, їх підкормлювали, але вони не могли взять із собою для дітей. Та й родич до родича не міг просто зайти, ходили по огородах. Як вижили ті, в кого зняли двері. В огороді рубали дерева і топили, а на печі грілись, а це була уже весна.

Чи був це геноцид проти українського народу. А це можна взять даже із 46–47 року, коли була голодовка. Вродив, чи не вродив урожай, а врожай таки був, але людям нічого не дали, а в кого було зерно, а й жорна розбивали, то що це не голодомор. Але 47 рік голодомору це тільки часть той страшної голодовки 33 року.

Як створювали голодомор. Осінню 1932 року вигнали із села корів, вивезли свиней, забрали кури під видом хвороби, а тоді витрусили остальне. Чому не померли всі. Діло в тім, що хитра була політика… Звільнили людей з роботи,не платили за роботу, гроші відібрали, а налоги наложили такі, що неможливо їх виплатити… Тих, хто не міг розплатитись з налогами, то їх в перву очередь позбавляли їжі і вони не змогли дожити до весни. Ті, хто в началі зумів розплатитися з налогами, то вони змогли дожити до весни. Спасло остальних те, що весна 1933 р. була дощова, і був великий урожай. Картошку садили з лушпайок, а вона виросла більша, чим коли садили з великої картошки.

Свідчення Г. Г. Мережко

Свідчення Ганни Гаврилівни Мережко, 1923 року народження, про голод у с. Лебедині. Записала Юлія Мельник у 2002 році.

Як Ваша сім’я пережила голод? Родину нашу розкуркулили і вислали на Вологду, а тато наш, побачивши те всьо, таки надумав піти в колгосп "12-річчя Жовтня", сначала дуже не хотів, а потом побачив всі ті нещастя і пішов. Та і нас з сестрою не захотіли брати в школу – казали, куркульські діти. Забрали в нас і поле. І все, що дома було.

Як, на Вашу думку, трапився голод? А спеціально зробили голодовку. Хліб тоді вродив, та і вродив як всігда, і нестатку не було. А вони, бузувіри, повивозили за границю, щоб ми тут повиздихали. Знаю, що Сталін спіціяльно таке зробив, хотів умертвить українців, а чого – не знаю, цього тобі вже не скажу.

Коли почали забирати пожитки, де Ваша сім’я зберігала зерно? Ходили душогуби. Збиралися активісти, чоловік по 5-6, та забирали все, що бачили. Був тут один. Немилосердний був, нікому нічого не оставив, сам же він возглавляв їх усіх, але люди потім зібралися, обмолотили його і на кілок посадили паразита такого. А ходили вигрібати все геть чисто, що бачили, котрови забирали, і всю живність. Сусідка в нас була Мотря, то вона, як прийшли до неї, понатягувала на себе 3 спідниці, щоб хоч якусь одежину припасти, і в мішочки та глечики погасипала проса та крупи всякої, і під припічок сховала. Але ж вони повигрібали все, і спідниці поздирали, одну тіки і оставили.

Що Ви їли під час голоду? Кормилися підножним кормом, хто де що знайде. Їли листя з дерева, сушили листя липове, били його на муку і млинці пекли. А на полі (колгоспному, тим, хто працював) годували варили юшку-похльобку – баланду. А ще били ціно на муку і на воді пекли млинці. Лободу брали для млинців, і кропиву тоже брали. Але потім од кропиви одказалися, бо від неї животи дуже боліли. А лобода, вона м’якша, і їли її часто. 

Чи були випадки, коли їли людей? Було таке, що і людей їли. Жінка одна була, ловила малих дітей. Її так і прозвали – людоїдка, а потім всіх дітей називали на роду Людоїдами, і зараз в селі вони є. А ще було в Пухліїв – сусідів – пропала дитина, шось десь тиждень її шукали, і ніхто не бачив її, а якось зашли до сусідів, а вони пальчики тіки дитячі догризають – оце геть чисто так і було. Але то таке время були тяжке, судить цих людей нізя, бо кожний жив, як міг, аби тільки день додержаться.

Де в селі хоронили померлих людей і яким чином? Мертвих було багато. Оце ідеш попід тином, то там, то тут лежать люди. Організовували бригади, які їздили на возах і собірали померлих. Їде бува дядько, і собіра хоч живого, що ще шевелиться, хоч мертвого, та і забіра всіх зразу, каже: "Нашо мені двічі вертатися?"

Свідчення М. В. Хоменко

Свідчення Марії Василівни Хоменко, 1914 року народження, про голод у с. Лебедині. Записала Юлія Темненко.

Я була третьою дитиною у сім’ї. Всього нас було 14. Дев’ятьох забрав голод (як і матір з батьком). Я робила тоді в КСП (колгосп) "12-річчя Жовтня". Пригадую, навесні 32-го пропало багато коней, які здихали від голоду, бо не було чим їх годувать. Та скоро до трупів коней почали навідуватися вже і люди, бо в колгоспі нічого не заплатили, свій скот пішов на загальний двір, а той, що остався, вирізали і поїли.

Керівництво ставилося по-насильницьки до нас. Бригадири ходили і загадували іти на роботу, як осавули при панах, а рано в хатах, де жінки спізнювалися, заливали водою вогонь у печі. Організовувались "чорні бригади". Знов таки ж, жінок, що спізнились на роботу чи не робили, що треба було, не пускали додому, а запирали в якійсь хаті і рано відправляли знов на роботу… Комісія з активістів ходила по дворах, у деяких були шпилі, щоб шукати заховане зерно чи овочі, бо так часто робили, а в других були торби на шиї, куди засипали знайдену квасолю, сухі вишні, сочевицю. Були й таке, що горище замітали віником, щоб не осталось і зернини.

Весною і літом 1933-го в колгоспі почалося харчування в полі. Я з братами вийшла в поле. Хто прийшов і трохи так щось зробив, тому давали миску супу. Врожай в цей рій був гарний. Для порятунку людей від смерті вибрали ділянки спілої пшениці, нажали, вивезли на молотерку, намололи і почали пекти хліб. Але робота йшла поволі, бо люди були кволі.

Свідчення Х. А. Лозової

Свідчення Х. А. Лозової, 1917 року народження, про голод у с. Лебедині. Записав (записала) М. Онищенко, 2011 р.

Я помню трагічну історію жінки Зозулі Марії в якої було двоє діток: хлопчик і дівчинка, їм було десь по чотири-п’ять годиків. Хлопчика звали Антон. Жінка стомилася дивиця, як мучаться її діти, а вона ніяк не може їм помогти. Жінка пішла в сусіднє село, а дітей оставила самих. Марія побула там тиждень і прийшла додому, а її діти живі, тіки сильніше попухли. Тоді вона їх вимила, оділа в красіву одежу і знов оставила самих. Через тиждень вернулася, а діти були вже неживі. Цей жахливий вчинок вона зробила тому, шо думала, що їй стане легше, коли вона не буде бачить, як вмирають її маленькі діточки.

Зі спогадів М. К. Волик

Спогади Марії Кузьмівни Волик, 1920 року народження, про голод у с. Лебедині. Селяни. Мали землю в центрі села і за селом. Розбагатіли під час НЕПу. Купили швейну машину Зінгер, почали будувати нову хату. Вільні духом не бажали вступати до колгоспу. Батько - Кузьма Дем'янович Волик (18хх-1933), мати - Наталка Семенівна Пухлій (18хх-1933). Мали четверо дочок - Марія, Параска, Тетяна, Віра. Майже пережили голод. Була корова. Діти голодали. Батьку було дуже боляче дивитися на голодних дітей і він вирішив зарізати корову, щоби було мясо. Мати просила його не робити цього. Зарізали. Мясо винесли на горище. Місцеві бандити, батько Кузьми Москалика, проник вночі в хату і вкрав усе мясо. Першим помер батько, потім три дочки, потім мама Наталка. Перед смертю мати благала Марію не йти на вулицю, бо там її могли вбити і зїсти голодні люди, які втратили здоровий глузд. Родичі й сусіди повиносили з хати все майно батьків, навіть з під напівмертвої Наталки витягали вишиті рушники, рядна, тощо. Люди були кволі, послабли від голоду, тому не мали сили хоронити мертвих на сільських цвинтарях. Всі рідні були поховані поряд з хатою і лише після смерті Сталіна (1953 р.), був наказ з Москви перенести останки жертв Голодомору від хат до цвинтарів. Марія була в присмертному стані. Її рідний дядько, Антін Демянович Волик, жив по сусідству. Він був конюхом місцевого комуніста. Тому вижив, бо інколи йому вдавалося украсти щось у коняки начальника. Приносив додому. Його родина вижила. Антін відвіз Марію помирати до лікарні. Вижила. Повзала. Покинула школу. Серце хворе. Підірване здоровя. Пізніше тимчасово втрачала здатність ходити. Прожила лише 61 рік. Манка. Ангели. Гордилася, що батьки не їли людей. Дай Бог щоб не було війни і щоби на столі завжди був шматок хліба. Жили на місці сільської ради. Дядько Трохим - силач, короу кулаком убивав - переїв нестиглих вишень з кісточками. Помер. 

Іван Єлінецький

Краєзнавець, с. Лебедин

Травень 2013 р.

Коли я в 1989 році працював у Шполянському РАЦСі над метричними книгами, то зустрів рідкісне свідчення: "24.05.1932 року помер Зозуля Трохим Іванович, 37 років, причина: запа­лення нирок, істощеніє". І тут раптом пригадав, що років 40 тому його дружина, а моя рідна тіточка, Оксана Михайлівна Зозуля (Медуха) стояла в нашій хаті біля зображення Сталіна на календарі, тужила, плакала гіркими сльозами, а його кляла останніми словами. Я тоді був малим і трохи здивованим такою її поведінкою, бо не знав, що вона втратила не лише чоловіка, а перед цим ще й двох дітей.

Першу оцінку втрат від голоду я пам’ятаю від свого батька. Він говорив, що в сільраді нарахували 3200 осіб, іншими людьми на­зивались інші цифри, дещо менші. Першу спробу обрахувати цю цифру зробив у своїх спогадах Рудас І. Г.. Для цього він перелічив всі хати однієї вулиці, яку він добре знав, склад кожної сім'ї. Це колишня Диківка. Ось цей список, він друкується вперше.

Звідси видно, що з 121 душі цієї вулиці вимерло 63 особи, тоб­то, більше 50%. Рудас І. Г. вирішив поширити цю пропорцію на все населення Лебедина і в нього вийшов результат - 7355 чоловік. Цифра явно перебільшена через кілька причин.

По-перше, не можна співвідношення даних з однієї вулиці по­ширювати на все село. Це не дозволяється статистикою. Потрібна не одна вибірка, а декілька, з різних частин села.

По-друге, вулиця Диківка знаходиться в середині села і віковий стан її жителів був інший, ніж на околичних вулицях, тобто, тут і жило набагато більше людей старих і немічних. На вулицях на­вколо села картина була дещо іншою. При проведенні земельної реформи були прорізані нові вулиці: Першотравнева, Посьолкова і ще на південній околиці села за вулицею Леніна. Тут селилися молоді сім’ї і жителі їх були дещо міцнішими.

По-третє, важливим фактором була близькість до поля, де можна було віднайти їжу. Із середини села виснаженим недоїданням людям це зробити було важче, аніж тим, що жили на околиці, або й просто неможливо. Тому смертність у центрі села могла бути дещо вищою, що й трапилося на Диківці.

По-четверте, в спогадах Рудаса І. Г. вказується, що на момент перепису в 1923 році в Лебедині було 13668 душ населення і він припустив, що перед голодом воно збільшилося до 15 тисяч. На­ведені ним цифри сумнівні, бо в переписі 1926 року в Лебедині було 2028 господарств і 8897 душ населення.

Нам взагалі ще невідомі дані про число жителів Лебедина в довоєнні роки, в тому числі і в період голодомору. Тому, заради об'єктивності, виходитимемо з того, що маємо. В Книзі Пам'яті значиться 1655 душ. Після її друку та поширення в школах і бі­бліотеках, а також в Преображенській церкві, приходили люди і називали своїх померлих родичів, які в книзі не значилися.

Отож, якщо ще врахувати страчених під час репресій 44 особи, то ми можемо говорити про найбільш мінімальну приблизну цифру - це 1700 душ за період 1921-1941 рр. Звичайно, ця цифра значно менша за вищенаведену, 3200 по­мерлих, і менша за 2500, яка ходила серед населення. Для вста­новлення істини потрібні додаткові і більш глибокі дослідження.

Про голод 1932-33 рр. вже згадувалося в моїх публікаціях «Лебедин-33» в «Шполянських вістях» за 1993 рік, які були на- ’ писані з нагоди 60-річчя цієї страшної події. Тоді, в 90-х роках, вдалося створити книгу-меморіал пам’яті жертв голодомору.

Слід відзначити значний внесок в її створення директора 5 Лебединської школи №2 Л.І. Осаули. За її ініціативи учні школи пройшли по всіх дворах Лебедина і записали розповіді від живих і свідків, які пам’ятали померлих з голоду. Були свідчення і з інших с джерел. На їхній основі у 2006 році було створено Книгу пам’яті, їв якій нараховувалося 1655 осіб померлих. Це і послугувало с основою для формування другої Лебединської цифри.

Крім того, в нещодавно опублікованих спогадах Рудаса І.Г. в ц «Шполянських вістях» «Жовтий бур’ян» досить детально описані ( ті події і трагічні епізоди, щоб мати уяву про те, що фактично творилося.

Треба зауважити, що раніше ми майже не знали про те, що масштаби канібалізму були значно поширенішими, ніж ми уявляли. В Лебедині це списали на одну сім’ю і то сумнівно.

ox >>

<<

ЛЕБЕДИН-33

№1

В житті нашого народу було немало трагічних сторінок. Відстоюючи свою незалежність протягом багатьох століть, наш народ поніс численні жертви. Але ці жертви були зрозумілими та історично виправданими, бо вони були пов'язані з відбиттям зовнішньої агресії, визвольними війнами, намаганням звільнити бранців з неволі тощо.

Те, що трапилося у 33-му, не має аналогу в нашій історії. Нищення українського народу голодом в 1932-1933 роках є чи не найжорстокішою і найцинічнішою акцією XX століття...

Перед колективізацією наше село Лебедин, як і вся Україна пережило короткий період стабільності і невпинного зростанні благополуччя. В 1925 році було закінчено проведення земельної реформи. Поміщицька земля, а також земля крупних куркулів була поділена. В нашому селі було виділено 350 нових садиб і 26 в урочищі Митниця. В 1923 році зроблено перепис населення. І Лебедині налічувалося 2462 двори і 13668 осіб. Було багато безземельних, особливо серед молодих сімей.

Тому проведення земельної реформи мало велике значення для села - знімало соціальне напруження, яке завжди виникало при безземеллі, що ніяіс не могли розв'язати царські власті. Це важливий захід поряд з проголошеними та енергійно здійснюваними лікнепом, безкоштовною освітою, охороною здоров'я, соціальним страхуванням укріпили авторитет радянської влади. Люди швидко забули безчинства ЦК та здирства, які чинили продзагони нз початку 20-х років, розправи над ні в чому невинними людьми.

Більшість накинупася на землю, як голодний на кусень хліба. Завзята праця, стабільне суспільне життя швидко дали позитивні результати. Із спогадів І. Г. Рудаса: «З 1923 року до осені 1929 року в нас було стільки продуктів, що не було куди їх подіти. Перед самою колективізацією було багато матерії, шкіри різної, взуття. Хромові чоботи коштували 12 крб. 80 коп., хромові ботинки -З крб. 60 коп., туфлі - 3 крб. 20 коп., прості ботинки - 2 крб. 80 коп.

о багато готового одягу: штани, костюми, шкірянки, шапки, гузй, що твої очі (Зачать, то все було, давай тільки гроші. Гроші можна було заробити на цукрових заводах. Заробляли в місяць 0 і 80 карбованці в.

Ішеницю приймали жидки по 1 крб. за пуд, а в кооперації - по б. 15 коп. Це була найвища ціна, жито - 70 коп. за пуд, просо -:оп., ячмінь пивний - 80 коп. В селі корів, телят, волів, бузівок з не менше як 6 тисяч, а то і більше, коней - до 5-ти тисяч». Іроте, якщо селянам в 1913 році за плуг треба було віддати 8 ів пшениці, то в 1924-му - вже 24 пуди.

Селяни хліб притримували. Розв'язати цю проблему цивілізовано юмічними методами тодішнє керівництво не могло, вдаючись ше до сили, бо було запаморочене класовою боротьбою. Силові прийоми в заготівельну кампанію 1928 р. 'осовувалися і в Лебедині, коли певну кількість хліба потрібно 5 здати за державною ціною. Перед своєю смертю старожил ', Мислюк розповів таке: «Після жнив я вдома молотив ячмінь овівав зерно. Прийшов активіст Александров і поцікавився іщо мені так багато зерна. Я відповів, що зерно потрібно для ці і свиней, а продподаток я виконав. Це розлютило ксандрова, він почав кричать, що злочин годувать скотину юм, коли пролетаріат голодує. При цьому він вийняв револьвер ічав ним махать. Несподівано, навіть для себе, я вихопив у го револьвер, направив на нього і велів іти із двору геть. Той ов. Через хвилину я збагнув, що вчинив, і страшно злякався, грнув револьвер у хустку, заховав у пазуху і пішов у сільраду, був голова сільради Ф. П. Колот, директор заводу С. В. Кирилів : хтось. Коли я виклав на стіл револьвер, вони були страшенно вовані. На їх запитання, де я взяв цю зброю, я відповів, що до е приходив Алексаццров, сидів на лавці і забув цей револьвер, ш забрали в мене револьвер, веліли йти додому. Так на цьому ава й скінчилася».

Гривога наступила в 1929 році. Влітку декого із заможних селян решту вали, в тому числі і попа Георгіївської церкви іяковського С. А. Церква була автокефальною і служба іравлялася українською мовою. Дехто із старожилів це  пам'ятають. Це викликало лють і роздратування у властей і церкву закрили, а 14 травня 1929 року Виняковського заарештували і відправили десь на північ. Цікаво, що його реабілітували лише в травні 1992 року, після всіх реабілітацій. Трохи пізніше вигнали з хати і попа Преображенської церкви Гребіновського І. П, а церкву перетворили на зерносховище.

Восени 1929 року почалася шалена агітація за вступ у колгосп. На всіх десяти кутках села були організовані штаби, куди виконавці зганяли людей і там агітатори розказували, як добре живуть у колгоспах.

Але ця агітація була малоефективною. Люди не вірили їм, причому багато знали про долю двох колгоспів «Грім» і «Сівач», які утворилися в 1925 році і проіснували не більше року.

Із спогадів І. Г. Рудаса: «Тоді вирішили зганять людей в клуб, у школу. Були мобілізовані мисливці з рушницями, і ця охорона стерегла людей. Тих, які подали заяву, тобто, записалися в колгосп, відпускали додому, а тих, що не хотіли записуватися, тримали і вони ночували там, їх навіть не випускали «до вітру». Навчання в школі було на деякий час припинене, бо класи були «запаскуджені і перетворені на нужник».

Із розповіді С. С. Лазаренка: «Людей загнали в клуб (при заводі) і агітували там до ночі, двері закрили. Організовував це С. В. Кирилін та його три сини. Записували на сцені. Хто записався, відпускали додому. В центрі села поставили бочку гасу і продавали тільки членам колгоспу.

Цей С. В. Кирилін був директором рафінарні і уповноваженим від райкому по проведенню колективізації. Він погрожував: «Чекайте, запахне на Козиній горі кулішем, будете рачки туди лізти». Мабуть, він щось знав, бо його погроза через деякий час збулася».

Із спогадів І. Г. Рудаса: «З тих, хто записалися в колгосп, вибрали старших, щоб устатковували конюшні. Прийдуть до дядька в повітку, перегородки, перестінки викидають, роблять жолоби і зводять коней в ці повітки по три-чотири пари, скільки приміщення дозволяє. Визначили польоводів, які займалися реманентом, звозили плуги, борони, сівалки, соломорізки, молотарки кінні і з двигунами. Почали їздити по хатах збирать посівне зерно для ярих від того, скільки на весну лишилось. Склади   для зерна були при цукровім заводі: один цукровий склад, а другий -там. де була зимова бондарня... За зиму колектизізація була проведена на 99,9 процента, куркульський опір зломлено Ніхто не опирався.

А в колективізаці ю і до самої війни жодно го активіста не убили і пальцем не зачепили.

До весни посівний матеріал був засипаний, але фуражний для коней не заготовили, а де і був заготовлений, то актив забрав для своїх свиней. Навесні коні вийшли худі, особливо молодняк, такі, що не дай Бог побачить.

Першої весни, тобто 1930 року, визначили, що коні зайві, тільки корми з'їдають, а роботу можна зробить, якщо їх на третину •зменшить.

І так на нашій дільниці було удавлено 400 коней. їх виводили у провалля і вірьовкою за шию скручували палицею, кінь падав, там і прикопували цих нещасних тварин. Залишилися коні старі, які більше стояли на соломі.

Коли розпочалася робота в полі, не було чим робить, коні приставали, падали. їх виводили набереш, ліси, на вируби; половиною сіють, половина пасегься. І так з горем пополам обсіялись. Написали юбимому вождю, що посіяли в самі стислі строки.

Багато коней подохло першої весни, напихали в себе паліччя ізне, сухий очерет, від чого запікалося в кишках і вони здихали, і трупи теж прикопували. Які коні вижили, за літо поправились, йми хоч удень робили, а на ніч пускали пастись... так було і в 931 році: весною коні дохли, то вже труп в не прикопували, а ривозили на загальний двір до свинарника і годували свиней. За іто 30-го року побудували свинарник і корівник. Корів набрали в ?уркулів. В 1932 році коні дохли по 10 голів в день на початку есни, то трупами тож годували свиней, але вже були і люди, які и те падло, бо на трудодні не дали нічого, навіть і не згадували, ивезено було все, навіть посівний фонд. Як везли першу здачу хліба на елеватор, то на передній підводі в прапор, а на задні х - транспаранти про те, ткий видбали урожай, о веземо хліб в по.ояку т. Сталіну за щасливе, радісне, заможне иття. Називали його і батьком, і сонцем, що світить нам із Кремля».

Складна була атмосфера у створених, колгоспах. Все було в новину. Погрібно було в стислі строки влаштовувати загальні двори, зводити худобу, готувати реманент, створювати посівний фонд організовувати роботу в полі. Правління колгоспу засідало ночами

Спочатку в Лебедині був створений один колгосп, який називався імені ХІІ-річчя Жовгня. Його очолював С. М. Кзхно. Восени 1929 року в Миколаївському монастирі організовується комуна «Червоний жовтень». Головою комуни став Ф. П. Колон, який до цього тривалий час був головою сільради. Колгосп поділиш на три виробничі дільниці, оскільки ще при царській влад і поділений маєток Роговського. Пізніше, в 1933 році, ці дільниці стали основою трьох колгоспів, на які поділили колгосп імені ХП-зіччя Жовтня. Зараз рідко хто знає, чому в Лебедині три колгоспи.

На самому початку колективізації почали ліквідовувати куркулів. Для цього була створена комісія, яка ходила по дворах куріг описувала майно. Розкуркулювані ділилися на три категорії: якщо землі більше 7 десятин, то забирали майно повністю, виганяли з хап і відправляли у Вологду; якщо землі 4—7 десятин, пара коней, і забирали майно, виганяли з хати, інколи вивозили «на мригу» (дорога на Лип'янку), але із села не виселяли; при менших достатках забирали майно, валили будівлі, але з хати не виганяли.

1 березня 193 0 року 40 куркульських сі мей були відправлені на висилку у Вологду, а через рік, 8 квітня 1931 року, була друга висилка на Урал (на станцію Чусова).

Звичайно, всяка нова справа потребує певних затрат, тому й створення крупних колективних господарств за короткий термін відкинуло сільське господарство назад.

Першими, як уже згадувалось, почали гинути коні, потім б> : винищена значна частина великої рогатої худоби, яку про< вирізали, щоб не здавати у колгосп.

У відповідь колгоспне керівництво почало застосовувати насильницькі методи, причому деякі - з арсеналу кріпосного права, про яке вже встигли забути. Бригадири ходили й загадували йти на роботу, як осавули при панах, а вранці в хатах, де жінки запізнювалися, заливали водою вогонь в печі. Так як двісті років тому співалося в народній пісні:

Ой отаман з

іприказчиком

Огні заливають,

А всіх дочок з матерями

В поле посилають.

Почали практикувати створення «чорних бригад». Жінок, які запізнювалися на роботу, або не виконували завдання, не відпускали додому, а запирали в якійсь хаті і рано відправляли знову на роботу. Така бригада була організована в хаті А. П. Кохна, над якою майорів чорний прапор. Через деякий час якийсь сміливець установив на цій хаті гасло: «Смерть колгоспам!». Це викликало шок в активу і з закликом: «В Лебедині контрреволюція!» цю фанерку повезли в Шполу. Приїхало якесь начальство, подивилося, веліло розігнать цю бригаду і більше не займатися подібними дурницями.

Але дещо пізніше практика «чорних бригад» була поширена на всю Україну. За невиконання хлібоздачі деякі села заносилися в чорний список. З ними припинялися всілякі стосунки і вони були приречені на повне вимирання.

А плани хлібоздачі весь час збільшували, незважаючи на те, що 1931-1932 рр. не були врожайними. Вже в 1931 році в хлібоздачу почало йти фуражне зерно, людям не давали нічого, а в 1932 р. в хлібоздачу пішов і посівний фонд.

Есе це разом взяте і привело до страшної трагедії.

Із спогадів І. Г. Рудаса: «...Отак за 30-32 роки від того, що було нажите при НЕПІ, не зосталося і сліду. В перші дні колективізації, як почали пить могоричі, то п'ють і досі, ще не вихмелилися. Всі будівлі, які були під бляхою, розкривали і тією бляхою крили колгоспи і ферми. В колгоспі околоту не було, бо ніхто не намолотив та й не було з чого. Які були хати під соломою, то почали світитися, бо на розпал люди висмикували. Восени ходили бригади активістів по дворах із шпилями і в рахунок хлібоздачі забирали все до тла: де гарбуз, де буряк, де жменя зерна - все було забране і віничком заметене.

Із осені 1932 року все було забране. Вижили ті, в яких щось було заховане і не найшли, а також близькі до активу. Хто мав корову, то вижив на молоці, а були такі, що порізали корів, м'ясо поїли, то не зосталось нікого, всі померли. Вижили ті, що виїхали до Харкова, навіть сім'ями. Вижили ті, що в Росії взимку різали ліс, або яку іншу роботу робили і привозили до сімей дещо із харчів.

Весною 1933 року ні один кінь, хоч і перезимував, у роботу не годився: багато коней лежало, багато подохто. Всі сили кинули, щоб коней вигнать на береги, деякі самі вийшли, лежачим косили стару рогозу та підгодовузали. Треба починати сіяти ярину, а тягло не ходить. Зима була дуже холодна, випало багато снігу, але весною цей сніг розтанув за три дні, бо задув сильний південний вітер, виглянуло сонце, не було жодного ранкового приморозку. Позатоплювало криниці, льохи - так раптово розтануло. Земля протряхла, треба сіяти, а коні не можуть ходить - такі виснажені.

Сіяли з рук, бо сівалок тягать не було чим, хоч і було два трактори ХТЗ, але вони більш стояли, ніж робили. Пару тижнів була погода тепла, сонячна, а потім щоденне* почав іти дощ. І так до самого вересня. Деякі коні трохи оклигали, але на полі нічого не робили. Люди сіяли вручну. Посіяли по ріллі, посіяли і по стернях; ніхто там не ходив ні боронами, ні культиваторами. Але все проросло і виросло на славу.

Збирання врожаю затяглося на півтора місяця, бо щоденно йшли дощі.

В селі всі вулиці були зарослі жовтим бур'яном з метр висотою, де він узявся і де він подівся, залишилося загадкою. Цей бур'ян цвів жовтим цвітом, як ріпак, після 33-го року я його ніде більше не бачив.

Коли прийшла весна, скрізь валялось багато мертвих людей, трупи почали розкладатися. Були організовані похоронні бригади із активу, бо активісти грабили, то вони і цю бригаду організували. Трупи тих, що були мертві та розкладені, ніхто не збирав і не віз, а в дворах були ями бурячні або льохи, туди їх стягали, там і прикопували. Ця бандитська зграя звозила на кладовище багато ще живих людей, бо одержували за кожну душу 200 грамів хліба. Наталка 3. задушила 4-річного сина, щоб не мучився, а сама повісилась. 

Наталка Д. зарубала свого чоловіка, варила і їла разом з дочкою. Багато дітей своїх різали і їли, або крали і теж їли.

...У багатьох трупів були поодрубувані руки і ноги і ніхто не знав, чи воно відрубано в мертвого, чи ще в живого. У Володимира Г. жінка поїхала до Росії дістать харчів, а чоловік забив сина років 8, варив і їв сам разом з дітьми.

Багато не стало ні живих, ні мертвих, ніхто не знає, де вони поділись.

...У багатьох трупів були поодрубувані руки і ноги і ніхто не знав, чи воно відрубано в мертвого, чи ще в живого. У Володимира Г. жінка поїхала до Росії дістать харчів, а чоловік забив сина років 8, варив і їв сам разом з дітьми.

Багато не стало ні живих, ні мертвих, ніхто не знає, де вони поділись.

...Такв 1933 році дощі затягнули жнива на 1,5 місяця. До жнив цього року колгосп був один на все село, але поділений на три відділки, порівну було тягло, реманент, будівлі, свинарники, корівники. Була одна контора і один голова колгоспу. На жнива поділилися: з одного стало три. Один залишився з назвою XII-річчя Жовтня, другий - ім. Петровського, третій - ім. Ворошилова (іменами головних винуватців голодомору (Ред.)).

.. .В 193 3 році вродив не тільки хліб, вродила городина, вродили яблука, вишні, шпанки, але не могло достигнути - люди накидались і їли без міри, хворіли на дизентерію, не проживали і трьох днів і помирали. У посівну померло багато чоловіків. Вони сіяли із рук -мішок через плече, голод мучить, хто терпеливий, той залишився, а більшість по дві-три зернини кидали в раг, а розжувать не могли і на ранок помирали. Дехто почав жати жито: сушили в печах, молотили, але цим потруїлись.

.. Буряки проривали без сап з двох листочків і проривали, поки буряки не були вже як пальці. Це вже йшло додому на харч. Але недовго. Додивились, що дуже рідко залишалося в рядку і сказали, що хто буде брать, тих 63'дуть судити. Провели збори, декого вигнали з роботи для прикладу. На цих буряках давали по 400 г хліба. Хліб привозніїи зі Шполи, тут же важили і ділили. Були тут і жертви.

.. Вихопив у одного чоловіка хліб Савка Н., а той вхопив йорчика і вдарив Савку по голові, так і вбив. Ніхто нікого не судив. Коли ріжзть хліб, то там крихти та шкурки відломлюються. По закінченні цієї роботи на це місце виходять діти з матерями, накьідаються і хватають одне поперед одного ці крихти. Тут був хлопчик одного розкуркуленого, батько його вже помер, сирота. Хліб, коли везуть, то їде охоронник, і як ділять, то теж охороняють.

Тема: ЛЕБЕДИН-33

Микола Сова:
                                          ЛЕБЕДИН-33
                    ст.3
Охоронник побачив цього хлопчика, схопив його за ноги і вдарив об стежку. Дитина і не пікнула. Хлопчику буж» 11 років, звали Ваня, син Волика А. Н.

...Перед жнивами люди ходили по чужих городах, виривали цибулю, рвали картоплю, під якою нічого не 63 ло, і тут були жертви, бо майже кожен стеріг свій город. Багато людей ходили на Павлівський та Шиолянський радгоспи і вибирали з землі буряки -висадки і несли додому. Зразу це вдавалося, поки в радгоспах не додивилися до цієї ш дади. Тоді на конях роз'їжджала міліція і звідти багато хто не повертався: стріляли і били прикладами.

Дощі, що йшли кожен день, перестали. Коні, які лишилися, оклигали, бо трави було досить на берегах, але люди пухли і мерли на ходу. Впаде в цей жовтий бур'ян і підберуть тоді, коли почне розкладатися. Збирать урожай було вже нікому. Тих, що частково робили у Росії на лісозаготівлі та на інших роботах, ловили і відправляли додому на жнива.

Спершу вибрали длянку спілої пшениці, нажали кінними жатками, вивезли молотарку, намолотили і давай пекги хліб і варить на полі по бригадах їсти. Але робота зразу майже не рухалась, люди, хоч і ті, що приїхали із Росії, були кволі і виснажені, а ці ще й пухлі. На поле вивозили на підводах на полі ночували, мало-помалу особливо вночі, ранками та вечорами почали в'язать, а хто міг, косив косою, Гекгар скоси, зв'яжи, склади у копи, то тоді одержиш 150 грамів пшениці. Яку б культуру ти не збирав: чи ячмінь, чи овес - розраховувалися пшеницею. Люди ожили. Всі: і старі, і діти, і більші, і малі - були в полі, визбирували до колоска, загрібали.

Хліб був зібраний до останньої зернини. На трудодень дали по 1,5 кг хліба. Тим, що збирали індивідуально, трудоднів не писали, а писалась робота друга, крім жнив, і на ті трудодні одержували нарівні з колгоспниками.

Після цієї трагедії - голодомору — система керівництва не змінилася. Скільки померло людей ні сільрада, ні колгосп не переписали, неначе так і треба. Податки ті ж самі, позика та ж сама, та ж сама здача молока, м'яса, картоплі, яєць. Навіть учням, як не здаси десяток-два яєць, оцінка - одиниця. Грошей не давали  ні копійки, садки повирубували на паливо, а кущі, які відростали від тих пеньків, відразу оподатковували.

Інколи трагічні випадки набували ірогескніїх форм. Був у нас такий активіст Н. О. Канава. В 1929 році він з усіх сил агітував, щоб вступали в колгосп, бо там буде добре жить. Для більшої переконливості переходив на ламану російську мову. Говорі-гв приблизно так: «В колхозе не нада будет печь хлеб и иметь своє хозяйство. Все будет общее и всем будуть раздавать по потребности. Будет ехать подвода с хлебом и будут раздавать каждому по буханке. Вьі еще отказьіваться будете. Потом будет ехать еще подвода и будут раздавать молоко. И так все остальное». Але прийшов 1933 рік, який не пожалів і цього недолугого агітатора. Помер він і лежить на лаві. Посходиішсь деякі сусіди, щоб поховать його. В їх числі був і П. В. Довгаль, такий собі дядько з хитринкою. Постояв він трохи біля небіжчика та й говорить: «Ну, Назаре, вставай, вже молоко привезли». Можливо, читач при цьому посміхнеться, але тоді не засміявся ніхто».

До сказаною 1.1. Рудасом можна додати ще багато жахливих сцен. Про те що це був злочин, вже ні в кого немає сумніву. Масштаби злочину дозволяють його поставити на рівні винищення євреїв німецьким фашизмом. Загинуло від 7 де 9 мільйонів українців на території України і Кубані. Ці цифри ще уточнюються дослідниками. Багато людей втратило наше село. Звичайно, далеко не всі жертви голод;»' зареєстровані, багато г сховано по дворах, а деякі зникли зовсім, або поховані невідомо де. Тому число жертв може бути прийняте з певними припущеннями. І. Г. Рудас називає цифру 6-8 тисяч. В спогадах він приводить список жителів однієї вулиці, де він знав усіх особисто. Із 121 житегя цієї вулиці померло 63. Але по одній вулиці не можна визначній результат для всього села. Якби вимерло 6-8 тисяч чоловік, то в колгоспі практично не було б кому працювати. Називалися й інші цифри. Мабуть, найбільш точною є цифра, яку називав мій покійний батько, бо його часто, як грамотного залучали до роботи в сільраді при всіляких переписах, звітах і т. п. Він говорив, що в звіті була цифра 3200 чол. померлих з голоду. Це близько до істини, бо цифри, меншої 2500 чол., я не чув. Для порівняння: під час ві йни 1941-1945 років ми втратили близьке» 500 чоловік.

Тепер ми вже знаємо, що вину за цей злочин повинні нести тодішнє керівництво СРСР (ВКП(б) і уряд) та України (КП(б)У та уряд) і сучасні партії, які вважають себе їх правонаступниками. Про те, що голод був запланованим, є численні свідчення. Ось одне з них. На XVII з'їзді ВКП(б) Ворошилов заявив: «Ми свідомо пішли на голод, тому що нам потрібен був хліб».

І винні у всьому цьому не окремі особи (хоча в демократичному суспільстві вони несли б кримінальну відповідальність), а породжена революцією та компартією диктаторська система, яка. відкинувши всілякі моральні та правові гальма, створила атмосферу безправ'я та безмежного терору.

Для виконання людожерських планів потрібні були відповідні люди. Нова система почала їх відбирать за новими принципами, щоб вони не відчували ніяких докорів сумління. І. Г. Рудас згадував, що ще при Ленінові комсомольці (звичайно, навчені старшими) в церкві під час служби гав капи і свистіли, їх витягували із церкви і давали стусанів.

Із спогадів І. Г. Рудаса: «В 1930 році перед висилкою на Вологду набирали молодь на курси трактористів. Хотів туди записатися Яша П., але йому відмовили. Записували комсомольців, і то не всіх, бо зразу посилали тільки 6 чоловік на все село, самих акгивних. А Яші сказали, як проявиш себе активістом, то пізніше і тебе пошлем. За день до висилки Яша пішов у штаб і каже, що його батько і старший брат хочуть побити актив. Він сам, мовляв, чув, як вони домовлялися. На другий день батька разом із сім'єю, крім Яші, висилають. Коли привезли їх у Вологду, вигнали з вагонів, зробили перекличку, то в списках цієї сім'ї не було. Батько там помер, а мати з двома дочками і сином повернулися додому. Коли вони приїхали, то Яша їх у хату не пустив, жили у чужій землянці».

Цей випадок перегукується з роздмухуваним тоді пропагандою «подвигом» Павлика Морозова. Так у нас відбирали совість і повагу до старших і батьків. В результаті в актив та керівництво колгоспами проникло багато таких аморальних людей, для яких не існувало ніяких стримуючих перепон.

І. Ґ. Рудас згадує, що той охоронник Микола, який убив на буряках хлопчика Ваню, був у свій час у банді Чорного Ворона, а  з першого дня колективізації був охоронником до приходу німців. При німцях його видали як активіста і ката, але ті швидко його «розкусили», зробили поліцаєм. Він брав участь в розстрілах євреїв у Звенигородці та Шполі.. в 1944 році його мобілізували в Червону Армію і він дійшов ах до озера Балатон. І вже аж там його опізнав один лебединець і вбив серед білого дня.

А ось іще один приклад. 2 березня 1930 р. на другий день після висилки на Вологду було тепло, стояли калюжі. Сім'ю Халімона Я. Д. вернули із Шполи додому (жінку з п'ятьма дітьми). В хату їх не пустили, а голова сільради К. викинув із двору трирічну дівчинку. Взяв за лахміття і кинув у калюжу. Дитина кричала не своїм голосом, позбігалися люди, почали кричать на цього ката. А він кричав, що їх гадів усіх треба убивати, щоб не росли вороги народу.

Але потреби колгоспного господарства вимагали не тільки шаленої політичної активності, а практичного досвіду та організаторських здібностей. Тому на керівні посади ставали відповідні цим вимогам люди. Щоправда, їх в 1936-1938 роках знову «пропололи». Так загинули від репресій голови колгоспів Н. Г. Переміт, Ф. П. Колот, голова кооперації П. Г. Скрипник, директор школи № 1 С. Г. Жураківський, колишній командир загону по боротьбі з бандитизмом М. П. Пухлій та багато інших видних людей Лебедина, які і в ті жорстокі часи зберегли людське обличчя і залишили після себе добру пам'ять у своїх односельчан.

Вічна пам'ять наша тим, хто став жертвами людожерської акції першої половини XX століття - голодомору-3 3.

Вічне прокляття катам, безглуздя, жорстокість, звіряча подоба яких спричинила смерть тисяч, сотень тисяч, мільйонів наших співвітчизників-українців.

Це писав  Крисько Андріян-дядько  мого тестя, Криська  Івана,
   Григоровича.  Так вмирали двоюрідні брати батька  моєі дружини.
  Вижила дочка- Марія Андріянівна. Ми ще ходили  до неї в гості. Спіте, діти, спіте, любі, спіть, не просинайтесь!
Вже не буде мучить згуба, забере вас пташка райська.
Спіте міцно, спіте, діти, янгол божий на порозі,
Вже не буде їсти xтітись і не будуть пуxнуть нозі!

Натопила маковинням, затулила лядку й комин
І в тумані темно-синім заспівала колискову:

Спи, синочку, горепаску, засинай навіки, доню,
То моя остання ласка з материнської долоні.
Ще пограймось навперейми у піжмурки із бідою,
Заxоваємось од неї у сиру земельку, лельки!

Тема: ЛЕБЕДИН-33

Микола Сова:
Поховані в городі
 
Микола Григорович Цяпкало, зайшовши до редакції та представившись, що він з Лебедина, пояснив, що приводом для його візиту стала публікація в газеті, у жовтні минулого року, спогадів І.Г. Рудаса «Жовтий бур’ян». Там є епізод про те, що жінка Наталка, дружина Двірника Лукаша, зарубала свого чоловіка, зварила і їла з дочкою.

«Двірник Лукаш Карпович – це рідний брат мого діда Артема, - схвильовано почав Микола Григорович. – Трагедія стосується моєї родини, про цю біду мені розповідала моя мама, Ганна Артемівна».

Вперше за роки існування газети до редакції прийшла людина і розповіла про страшні подробиці голодомору, які стосувалися саме її родини. Відчувалося, що йому про це важко розповідати, але він вирішив почуту від своєї матері історію в дитинстві розповісти.

Двоюрідний дід Миколи Цяпкала, Лукаш, працював на цукровому заводі у Капітанівці. Вдома їсти не було, тож заробляв у сусідньому селі. У бабусі й дідуся Миколи Григоровича була корівка, яка й рятувала від голодної смерті. А дід Лукаш щодня заробляв шматок хліба і ніс додому, де на нього чекали дружина і троє дочок. Дорогою додому встигав ще й племінників окрайчиком пригостити. Ганна Артемівна згадувала, що хоч окрайчик відломить, але мимо не пройде. Саме племінники забили на сполох, коли одного дня не побачили дядька Лукаша у себе на порозі. Родичі кинулися до сільської ради, а потім – до будинку Двірників. Двері виявилися зачиненими зсередини, довелося вибити. У ніс вдарив смачний запах вареного м’яса. Витягли казан, а там – рука людська. Почали допитувати Наталку і вона розповіла страшну правду.

Ввечері чоловік повернувся з роботи, ліг відпочивати. «А я взяла сокиру і кілька разів вдарила його по голові. Він упав з ліжка». Тоді жінка розчленувала тіло і почала варити їсти голодним дітям.

Кара за злочин була страшною – Наталку Двірник прив’язали до воза, водили селом і змушували кричати: «Я вбила і з’їла чоловіка». Жінка потім зникла.

Не менш драматичним було і продовження цієї історії. Старшу доньку забрала до себе тітка, а молодших заперли в хаті. Через певний час відкрили і знайшли обох вже захололими, у останні години життя дівчатка від голоду згризли собі рученята…

Ті страшні події голодомору 1932-33 років у родині Цяпкалів згадують до цих пір. Нагадуванням є дві могилки в кінці городу, в яких поховані рідні люди: прабабуся Миколи Григоровича та рідні брат і сестра його матері.

«Не лише у нас в городі є могили, - ведучи стежиною, розповідає Микола Григорович й показує, - он, у сусідів теж дві могилки. Щоправда, ніхто там давно не живе, то й позаростали вони вже».

Щороку Микола Григорович і його родина кладуть на могилки цукерки, запалюють свічечки за невинно убієнними. Як запалюють їх і по всій Україні. А страшну правду про голодні роки Микола Григорович переповідає вже вкотре своїм дітям. Він переконаний, та правда допоможе молодим поколінням не допустити повторення трагедії на нашій землі.

13 июля 2013

Онищенко Алла студент ННІісторії та філософії ЧНУ ім. Богдана Хмельницького ГОЛОДОМОР 1932 – 1933РОКІВ У ЛЕБЕДИНІ Перед колективізацією наше село переживало період стабілізації і зростання благополуччя. У 1925 р. було закінчено проведення земельної реформи. Земля поміщиків і куркулів була розділена. Було виділено 350 нових садиб. В 1923р.

було проведено перепис населення налічувалося 2462 двори і 13668 осіб. Багато безземельних, особливо серед молодих сімей. Тому земельна реформа мала велике значення для села. Люди забули про тяжкі часи, про розправи над ні в чому не винними людьми [1].

Із спогадів І.Г. Рудаса: “З 1923 р. по осінь 1929 р. в нас було скільки продуктів, що їх не було куди дівати. Та були прийняті силові міри в заготівельну кампанію 1928 р., коли певну кількість хліба треба здати за державною ціною” [2].

Тривога наступила у 1929 р. Декого із заможних селян заарештували і попа Георгіївської церкви Виняковського С.А. Його заарештували, бо в церкві служба велася українською мовою. Але 14 травня 1992 р. його реабілітували, а церкву перетворили на зерно-сховище.

Восени 1929 р. почалася агітація за вступ в колгоспи. Були організовані штаби куди зганяли людей і там розповідали, як добре житиметься в колгоспах.

Люди не вірили їм, бо знали, що трапилося з двома колгоспами, які утворилися в 1925 р. і проіснували не більше року [3, 7]. Після цього у людей забирали рушниці, особливо в мисливців. Це спасало життя тим хто записався у колгосп. За зиму колективізація була проведена на 99,9%, а куркульський опір зломлено. В колективізацію жодного активіста не було убито [1].

Восени 1930р. було зроблено висновок, що коні зайві, роботи не роблять, а їдять. І роботу можна зробить, якщо їх на третину зменшить. Було знищено 400 голів коней. Залишилися старі коні, які були не в змозі працювати. Коли почалися польові роботи, коні падали. Але з горем по-полам обсіялися. А “вождю” написали, що обсіялися в самі стислі строки [4, 8].

Багато коней дохло першої весни, напхали в себе палки, очерет. Так було і в 1931р. весною коні дохли тільки їх уже не прикопували, а привозили до свинарника і годували свиней. За літо 1930 р. побудували свинарник і корівник. Корів забирали у куркулів. В 1932 р. коні дохли по 10 голів в день. Ними теж годували свиней, але люди теж їх їли, бо на трудодні їсти не давали нічого, навіть, і не згадували. Вивезено було все, навіть, посівний фонд. Сталіна називали батьком, і сонцем, що світить із Кремля [2].

Як везли зерно на елеватор, то на передній підводі був прапор, а на задній транспаранти, про те, який видбали урожай, що везли в подяку Сталіну за “щасливе”, “радісне”, “заможне” життя. На самому початку колективізації почали ліквідовувати куркулів. Була створена комісія, яка описувала майно.

Розкуркулені ділилися на 3 категорії:

Онищенко Алла
студент ННІ історії та філософії ЧНУ ім. Богдана Хмельницького
ГОЛОДОМОР 1932 – 1933РОКІВ У ЛЕБЕДИНІ
Перед колективізацією наше село переживало період стабілізації і зростання
благополуччя. У 1925 р. було закінчено проведення земельної реформи. Земля
поміщиків і куркулів була розділена. Було виділено 350 нових садиб. В 1923р.
було проведено перепис населення налічувалося 2462 двори і 13668 осіб. Багато
безземельних, особливо серед молодих сімей. Тому земельна реформа мала велике значення для села. Люди забули про тяжкі часи, про розправи над ні в чому
не винними людьми [1].
Із спогадів І.Г. Рудаса: “З 1923 р. по осінь 1929 р. в нас було скільки продуктів, що їх не було куди дівати. Та були прийняті силові міри в заготівельну кампанію 1928 р., коли певну кількість хліба треба здати за державною ціною” [2].
Тривога наступила у 1929 р. Декого із заможних селян заарештували і попа
Георгіївської церкви Виняковського С.А. Його заарештували, бо в церкві служба
велася українською мовою. Але 14 травня 1992 р. його реабілітували, а церкву
перетворили на зерно-сховище.
Восени 1929 р. почалася агітація за вступ в колгоспи. Були організовані
штаби куди зганяли людей і там розповідали, як добре житиметься в колгоспах.
Люди не вірили їм, бо знали, що трапилося з двома колгоспами, які утворилися
в 1925 р. і проіснували не більше року [3, 7]. Після цього у людей забирали рушниці, особливо в мисливців. Це спасало життя тим хто записався у колгосп. За
зиму колективізація була проведена на 99,9%, а куркульський опір зломлено. В
колективізацію жодного активіста не було убито [1].
Восени 1930р. було зроблено висновок, що коні зайві, роботи не роблять, а
їдять. І роботу можна зробить, якщо їх на третину зменшить. Було знищено 400
голів коней. Залишилися старі коні, які були не в змозі працювати. Коли почалися польові роботи, коні падали. Але з горем по-полам обсіялися. А “вождю”
написали, що обсіялися в самі стислі строки [4, 8].
Багато коней дохло першої весни, напхали в себе палки, очерет. Так було і в
1931р. весною коні дохли тільки їх уже не прикопували, а привозили до свинарника і годували свиней. За літо 1930 р. побудували свинарник і корівник. Корів забирали у куркулів. В 1932 р. коні дохли по 10 голів в день. Ними теж годували
свиней, але люди теж їх їли, бо на трудодні їсти не давали нічого, навіть, і не згадували. Вивезено було все, навіть, посівний фонд. Сталіна називали батьком, і
сонцем, що світить із Кремля [2].
Як везли зерно на елеватор, то на передній підводі був прапор, а на задній
транспаранти, про те, який видбали урожай, що везли в подяку Сталіну за “щасливе”, “радісне”, “заможне” життя. На самому початку колективізації почали ліквідовувати куркулів. Була створена комісія, яка описувала майно. Розкуркулені
ділилися на 3 категорії:
7 десятин, забирали майно повністю, виганяли з хати і відправляли у Вологду;
4 – 7 десятин, забирали майно, виганяли з хати, інколи вивозили на “мригу”
(дорога на Лип’янку), із села не виганяли;
4 і менше десятин, забирали майно, валили будівлі, але із села не виганяли.
1 березня 1930 р. – 40 куркульських сімей були відряджені у Вологду, 8 квітня
1931 р. була друга висилка на Урал (на станцію Чусова) [5, 8].
83
“ З А Л І З Н Я К О В І Ч И Т А Н Н Я ”
Із осені 1932 р. було забране усе. Вижили ті, в яких щось було заховане і не
найшли, а також близькі до активу. Хто мав корову, то вижив на молоці, були і
такі, які порізали корів, м’ясо поїли, то не осталось нікого, померли всі. Вижили і
ті, що в Росії взимку рубали ліс або яку іншу роботу робили і привозили до сім’ї
якісь харчі.
Весною 1933 р. жоден кінь, хоч і перезимував, у роботу не зміг піти. Всі сили
кинули, щоб вигнати їх на береги, деякі самі пішли, а лежачим косили траву та
підгодовували. Треба сіяти, а коні не можуть ходити. Сіяли із рук, бо сівалок тягати не було чим, хоч і було два трактори, але вони більше стояли ніж робили.
Ніхто не культивував і не борознив. Але все проросло і виросло гарне. Збирання
затяглося на півтора місяці, бо постійно йшли дощі [2].
В селі всі вулиці зарослі жовтим бур’яном з метровою висотою, де взявся і де
дівся ніхто не знає. Він цвів жовтим цвітом, наче ріпак, не стало його після
1933 р. і його більше ніхто не бачив.
Весною, скрізь було багато мертвих людей. Було організовано похоронні бригади із активів. Трупи, які були мертві та розкладені ніхто не збирав, а в дворах
були ями бурячні, туди їх і скидали, там і прикопували. Ці бандити звозили на
кладовище багато живих людей, бо одержували за кожну людину 200 грам хліба.
Одна жінка задушила свого 4-річного сина, щоб не мучився, а сама повісилась.
Інша зарубала свого чоловіка і разом з дочкою їла. Багато хто різали своїх дітей
або крали і теж їли [6, 8].
У багатьох трупів було обрубано руки і ноги, і ніхто не знав чи воно обрубано
з мертвого чи живого. Був випадок, що жінка поїхала до Росії дістати харчів, а
чоловік забив 8-річного сина і разом з дітьми їв.
На 1933 р. дощі затягнули жнива на півтора місяця. До жнив колгосп був один
на все село, але поділений на 3 відділки, порівну було тягло, реманент та інше.
Була одна контора і голова колгоспу. Вродив не тільки хліб, вродила городина, яблука, вишні, шпанки, але не могло достигнути – люди їли без міри і багато хворіло на дизентерію, і помирало на протязі трьох днів. Багато чоловіків померло
в посівну. Вони сіяли з рук, і багато хто не витримував голоду і кидав насіння в рот,
але не міг розкусити і на ранок помирали. Дехто почав жати жито: сушити в печах,
молотити, але цим отруїлися [7, 6].
На прориванні буряків, щоб не їли проростки давали по 400 грам хліба. Привозили зі Шполи, тут же важили і ділили. Жертви були і тут. За хліб вбивали один
одного.
Хліб був зібраний до останньої зернини. На трудодні давали 1,5 кг хліба.
Люди ожили. Малі і старі були в полі визбирували до колоска, загрібали [2].
Після цієї трагедії система керівництва не змінилася. Скільки померло людей
ні сільрада, ні колгоспи не переписали наче так і треба. Грошей не давали ні копійки, навіть садки повирубували на паливо, а кущі, які відростали від тих пеньків відразу оподатковували.
ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА:
1. ЛСА. Книга пам’яті: лебединці, які загинули під час голодомору 1932 – 1933р.
2. Спогади Рудаса Ілька Григоровича
3. Єлінецький І.О. Лебедин-33 // Шполянські вісті. – 1993р. – №76
4. Єлінецький І.О. Лебедин-33 // Шполянські вісті. – 1993р. – №80
5. Єлінецький І.О. Лебедин-33 // Шполянські вісті. – 1993р. – №84
6. Єлінецький І.О. Лебедин-33 // Шполянські вісті. – 1993р. – №85
7. Єлінецький І.О. Лебедин-33 // Шполянські вісті. – 1993р. – №91

Ми пам'ятаємо!

У ХХ столітті українці пережили три масових голоди: 1921-1923, 1932-1933 і голод 1946-1947 років. Наймасштабнішим був Голодомор 1932-1933 років - геноцид українського народу, який здійснювався радянською владою.

День пам'яті жертв голодоморів - щорічний національний пам'ятний день в Україні, що припадає на четверту суботу листопада.

Традиційно в цей день громадяни відвідують поминальне богослужіння й ставлять символічні горщики з зерном і свічки до пам'ятників жертвам голодоморів в Україні. У церемоніальних заходах біля Меморіального знаку "Свічка пам'яті" в Києві також беруть участь перші особи держави, керівники іноземних країн, парламентів і міжнародних організацій, урядовці з різних країн, дипломати, представники релігійних конфесій, регіональні делегації, громадські й культурні діячі, свідки Великого Голоду. Цього дня, на всій території України передбачено приспущення державних прапорів.

О 16.00 год. оголошується загальнонаціональна хвилина мовчання, після чого по всій Україні відбувається акція "Запали свічку", в рамках якої всі охочі несуть свічки до пам'ятників жертвам. В акції також можна взяти участь, запаливши свічку в своєму вікні.

Закликаємо вас долучитися до міжнародної акції "Запали Свічку пам'яті", аби вшанувати пам'ять про мільйони замучених голодом українців.