Друга світова війна 1939-1945

Друга світова війна - наймасштабніша світова війна в історії людства. Почалася 1 вересня 1939 і тривала 2194 дні до 2 вересня 1945, коли на борту лінкора "Міссурі" підписано капітуляцію Японії перед союзними державами. Друга світова війна значно вплинула на долю людства. В ній брала участь 61 країна (80% населення Землі). Воєнні дії відбувалися на територіях 40 країн. До збройних сил було мобілізовано 110 млн осіб у всьому світі. Загальні людські втрати досягли 50-55 млн осіб, з них загинуло на фронтах 27 млн.

Антін Демянович Волик воював у Фінській війні.

Мирне життя селян було перерване війною. Вже 3 (2 також) серпня 1941 року в Лебедин в’їхали передові загони німецької армії і село на два з половиною роки залишалось окупованим.

Відразу після вступу в Лебедин було за­арештовано 5 чоловік з колгоспного активу, яких через деякий час розстріляли. Таке відбувалося і в інших селах.

Траплялися ще поодинокі випадок загибелі людей від німецьких наглядачів та вартових.

Окупаційна влада зберегла колгоспи під назвою "громадські господарства", а радгоспи реформувалися в "державні господарства". Ці господарства повинні були виконувати
поставки сільськогосподарської продукції для німецької армії. Праця селян суворо обліковувалася й контролювалася наглядачами. Так, у господарстві села Лебедин наглядач Небе одного разу настільки жорстоко побив селянина Єфрема Лисенка, що той кілька днів лежав, бо не міг зовсім ходити. А Ольгу Онищенко за збирання колосків на полі, незважаючи на вагітність, посадили у в’язницю.

Громадські двори повинні були виконувати обов’язкові постачання господарської продукції для німецької армії. За працею селян стежили наглядачі, які особливо жорстоко
карали за крадіжки продукції. Житель села Лебедин Шполянського району М. К. Гриштопа так згадує про свою працю в громадському дворі: "В Лебедин часто приїжджали наглядачі з Шполи і Матусова, які контролювали всі виробничі процесі на полі. За найменшу провину нещадно били нагаями. Особливо перепадало за запізнення на роботу або її
передчасне залишення. Так, наглядач Небе одного разу на стільки жорстоко побив Єфрема Лисенка, що той кілька днів лежав, бо не міг зовсім ходити. А Ольгу Онищенко за збирання колосків на полі, незважаючи на її вагітність, посадили в тюрму".

Але частина робітників залишилась без роботи, тому що
під час боїв багато заводів були дуже зруйновані або їх
обладнання встигли вивезти при відступі радянські війська.
З цієї причини перестав працювати машинобудівний завод
імені Петровського в Черкасах, цукровий завод в Шполі і
насіннєвий завод в селі Лебедин Шполянського району.
Хоча останній німці спробували знову запустити в дію. Було
призначено цивільну адміністрацію заводу на чолі з німцем
фон Ангерном, очікували надходження нового заводського
обладнання з Німеччини. Але воно не надійшло і тому фон
Ангерн наказав готувати невеликі партії насіння цукрових
буряків вручну. Робітники мусили віяти насіння лопатами
та крутити механізми руками. Але продуктивність такого
виробництва була невисокою [10, 80].

Однією з нагальних проблем під час окупації стала відсутність одягу і взуття. Ціна на одяг була непомірною, тому він здебільшого був домашнього виробництва, або доводилось доношувати те, що було придбано ще до війни. "Я пам’ятаю свої спідниці з мішковини, та як із сестрою мінялися курточками та ходили в них по черзі", – згадує З. Т. Буценко із с. Лебедина Шполянського району Черкаської області. Коли не було взуття, то "обмотували ноги ганчір’ям, так і ходили". Навіть у туалет зимою ходили по черзі, тому що не було теплого взуття. Непоодинокими бували випадки, коли одяг і взуття знімали з мертвих солдат.

Спогади БУЦЕНКО Зінаїди Тихонівни, 1929 року народження с. Лебедин Шполянського району.

У 1941 р. вночі прийшов тато до хати і сказав ту річ, що ми зразу не зрозуміли. Війна! В сім’ї Буценків було 12 дітей, але на час війни їх було лише 10. Зінаїда Тихонівна була шоста і їй було всього 12 років, але події того часу вона добре пам’ятає. Та чи ховалися чоловіки від мобілізації? Як їм було ховатися? Прийшли вночі та й забрали на фронт. Так забрали мого старшого брата, йому було 17 років. Пізніше таким чином забрали і батька, навіть не встигли попрощатися. Мама лише дуже плакала.

Перед нападом селяни почули шум а потім побачили літаки які наближалися до них. Підлетівши ці літаки почали викидати бомби, було багато поранених. Люди також тікали
далі в село до підвалів не беручи з собою нічого тому, що всі були страшенно налякані. Вся худоба, птаство, свині всі речі, гроші все залишилося в будинках. Ховалися самі та діти. 

Після того як літаки трохи відлетіли Зінаїда схопила найменшого Толю якому тоді було 3 роки і з мамою та всією сім’єю побігли яром до сусідки в підвал. Там їм дали трохи поїсти та сиділи дуже тихо в сирому підвалі а літаки вже перешли на сусіднє село. На другий день прийшли додому холодні, голодні.

В хаті може й щось залишилося але не було чим топити і найбільш мерзли найменші діти. Зінаїда вночі ходила на поле в пошуках соломи, коли знаходила, в’язала її, брала на плечі та несла додому. І вдень не виходили з дому, бо боялися. Ніхто не виходив, тільки хіба що в ніч, коли нікого та нічого не видно було.

Худоба порозбігалася та їм вдалося зібрати декілька десятків яєць та з городу деякі продукти. Коли прийшли німці, в селі тільки й були жінки та діти. Всі боялися виходити на вулицю не те щоб вітати їх, всі ставилися до них як до загарбників, але в голові не було навіть думки чинити опір.

Всіх євреїв зразу зібрали, посадили в машину та вивезли, куди вивезли я не знаю, бо ми їх вже ніколи не бачили. Потім зразу почали забирати наших односельчан в Германію. От при ходили і забирали. А одна дівчина почала чинити опір і її розстріляли на очах всіх і після цього всі почали боятися їх більше і більш опору не чинили. Забрали мою старшу сестру, їй було 17 років.

Односельчанин Микола якого діти називали дядьком Колею був комуністом, але перейшов до німців і він був уже поліцаєм. Всі односельці цього не підтримували, казали, що він таке робить, в нього ж діти, дітей також обговорювали, але все вже було вирішено.

Якось в ночі, коли ми всі спали, приїхав цей поліцай з німцями до нас до хати і витягли мого старшого брата, якому було 15 років, посадили до машини і повезли в Германію, 

навіть не дали проститися.

Партизани ховалися в навколишніх лісах, але вона не пам’ятає якою кількістю вони були тому, що партизани не афішували свою присутність і до Лебедину не заходили по харчі та за іншими речами. Знали про те, що вони є тому, що вони насильно забирали односельців і приєднували їх в свої повстанські ряди. Зінаїді було тоді 12 років і вона не могла судити які то були партизани, за що вони боролися, її головна ціль була допомагати своїй матері тому, що вона залишилася найстаршою з дітей. Їх тоді було семеро: мама і діти.

Страх ми завжди відчували коли були німці на нашій території, але коли прийшла Червона армія ми відчули, що це ще не все, перемога буде за нами. Військо полонених ми бачили тільки тоді, коли їх проводили загонами по вулицям, а так близько ми з ними не зустрічалися. Щодо інформації, у когось було радіо та й так і отримували звістки з фронту. А також одного разу прийшло повідомлення, що мого найстаршого брата вбили на фронті.

Коли окупанти ходили з хати в хату, то забирали все їстівне - яйця, зерно яке залишилося, в нашому льосі були печури, такі глибокі, що навіть німці боялися туди лізти та провіряти їх, а в них залишилася картопля. Тому ми мали що садити на городі. Садили моркву, цибулю, горох.

Базарів не було тому, що не було ні в кого грошей щоб щось купляти та не було що 

продавати, все що було їли самі. Мило не купували, не було грошей, а прали як всі, брали попіл з печі, насипали в гарячу воду й прали, потім полоскали. Сірників також не було, та
користувалися кремнем (два камені які били один одного та виблискували іскри які запалювали солому).

Щодо харчування, їли все що бачили, навіть кропиви ніде не видно було тому, що її варили та їли. Наш родич працював у коморі і знав, що нас семеро і бувало приносив зерно. А в нас були жорна якими ми мололи муку, не таку гарну як зараз, але муку з якої був хліб.

Землю в нашому селі так і ніхто і не отримав. Щоб заробити хоча б щось дванадцятилітні хлопчики та дівчата йшли за 10 км від їхнього села до Шполи щоб взяти бурякове насіння на посів. Насіння давали в мішки та на плечі тому, що не було у колгоспу ні машин, ні коней. Коли Зіна принесла цей мішок, він був настільки тяжким, що навіть мама Зіни не могла підняти його. Відробляла трудодні, сапала буряки та інші культури. Землю не роздавали, які були городи коло хати от там і садили.

Як тільки німці прийшли, то вони церкву зайняли. А коли прийшли червоноармійці, православну церкву зруйнували. Потім, коли вже почали люди працювати на своїх городах, продавати свої продукти та мати якийсь прибуток, копійки почали збирати на церкву. І потихеньку її відбудували. Знайшовся і піп, але не зразу почали хрестити дітей а згодом.

Пісні співали, звичайно, український народ буде співати і в горі і в радості. Найпопулярнішою піснею була "Расцветали яблони и груши". Вечорниці були вже після того як німців прогнали, але Зінаїда все одно на них не ходила. В школу я ходила коли було тепло і доходила всього три класи, тому що на нас всіх була тільки одна тепле взуття. Навіть в туалет зимою ходили по черзі. Ходила моя менша сестра до школи, мені не було часу, я повинна була під тримувати свою родину.

В селі була досвідчена повивальна бабка яка приймала у всіх пологи в домашніх умовах. Медичної допомоги в цій місцевості не було. Щодо анекдотів вона не пам’ятає тай
займатися такими дурницями в неї не було часу.

Сіяли льон, коноплю, пряли пряжу, ткали тканину та робили собі якийсь одяг. Я пам’ятаю свої спідниці з мішковини та як з сестрою мінялися курточками та ходили в них по черзі. Хтось в селі займався ковальством та іншими ремеслами. В нашому селі вагітних жінок від німців не було і тому ми з цією проблемою не зустрічалися.

В перемогу Радянської армії вірили та чекали цього моменту з того часу коли вони ховалися в підвалі, чекали що прийде армія і звільнить їх від цього жаху. Сховатися від
поліцаїв односельців було неможливо, добровільно з їхнього села ніхто не їхав. Хто повертався з Німеччини всі були дуже раді їх бачити і вони знали, що не з своєї волі вони там опинилися. Солдатів які звільняли той край від загарбників вітали та поважали.

Адміністрація ніяким чином не допомагала у відбудові пошкоджених хат. Радянська влада тих поліцаїв спершу садили по тюрмам, але потім повідпускали. А мого батька який працював на військовому заводі, не відпускали додому боячись, що це ще не все. Але мій батько повернувся додому цілий та неушкоджений.

Восени 1941 року в Лебедині була створена підпільна організація, очолювана Петром Осовським. Він був сержантом Червоної Армії, втік з німецького полону і, повернувшись у своє село, організував групу комсомольців у складі: Панаса та Вадима Грабових, Олексія Рудя, Андрія Рудаса, Григорія Пелиха, Володимира Федорова, Марії Павленко, Григорія Колісника.

Вони організували прослуховування радіопередач з Москви, писали та розповсюджували в селі листівки з правдивою інформацією про події на фронтах. Та німці їх вислідили і 12 квітня 1942 року підпільники були заарештовані та відправлені в Шполу у в’язницю, де вони були піддані тортурам. Підпільники були звинувачені в прослуховуванні радіо, поширенні відомостей із Москви і зв’язок з партизанами і 22 квітня 1942 року їх (9 душ) розстріляли.

22.05.1942. – О 4-й годині ранку в м.Шполі були розстріляні фашистами лебединські підпільники Петро Осовський, Григорій Колісник, Олексій Рудь, брати Грабові – Панас і Вадим, Андрій Рудас, Марія Павленко, Григорій Пелих. Інші члени організації були відправлені на каторжні роботи до Німеччини (Із звіту Київського обкому ЛКСМУ: Держархів Київської області, ф. ІІ-5, оп. 2/6, спр. 185, арк. 93-100).

Вересень 1941. – Створення підпільної комсомольської організації в с.Лебедині під керівництвом Петра Осовського. Будучи тяжко пораненим, Петро Осовський у перші дні війни потрапив до Уманського концтабору, але втік звідти. Добравшись до Лебедина, Осовський разом з Олексієм Рудем, Панасом і Володимиром Грабовими, Андрієм Рудасом, Григорієм Пелихом, Володимиром Федоровим, Марією Павленко та іншими розгорнули боротьбу проти загарбників. Підпільники за допомогою саморобного радіоприймача слухали Москву, писали листівки, які розповсюджували в Лебедині та в сусідніх селах. Чинили диверсії на дорогах, добували зброю, боєприпаси та медикаменти. Навесні 1942 року, перед тим, як приєднатися до партизанського загону, що діяв у Капітанівському лісі, патріоти планували знищити сільську німецьку адміністрацію та поліцаїв. Але фашисти напали на їх слід. 12 квітня 1942 року підпільники були заарештовані фашистами і незабаром розстріляні.

Великої шкоди населенню Лебедина було завдано наборами та відправкою в Німеччину працездатного населення, в основному – молоді. Таких наборів було три: 17 травня 1942 р., 31 травня 1942 р., в травні 1943 р. Людей з першого набору було вивезено до Баварії, а з двох останніх – у Австрію (Відень і його околиці).

За даними Лебединської сільради, до Німеччини на примусові роботи вивезли 627 душ. Не всі вони повернулися. Деякі не побажали повернутися й розсіялися по всьому світу. А якась частина загинула під час бомбардувань Німеччини союзною авіацією та в німецьких концтаборах.

Звичайно, в ті роки виявити ці жертви було неможливо. В 1990-х роках вдалося встановити долю наших трьох колишніх остарбайтерів, які відразу по приїзді в Німеччину (чи ще десь в дорозі) спробували втекти. Звичайно, вони були негайно схоплені й відправлені у концтабори. Тікали вони разом і не знали, що втечу з роботи німці розцінювали як великий злочин на рівні державної зради, тому й запроторили їх відразу у штрафні концтабори. А загинули вони вже поодинці: Д. Ф. Лойко в 1942 році у Штутгофі, М. С. Медуха в 1944 році в Бухенвальді, Т. О. Єлінецький в 1942 році в Дахау.

Отже, третя цифра сягає 500 душ загиблих, які значаться на пам’ятному обеліску в центрі села. Вона не враховує, як вже вказувалося, людей, які загинули не на фронті, а за межами Лебедина, але через військові обставини.

Крім того, багато сімей отримало повідомлення про зниклих безвісти членів їхньої родини. їх теж не враховували.

Облік втрат розпочався сільрадою ще в 1944 році і вівся в на­ступні роки досить ретельно.
Досить правильно відмічено, що було вбито і засуджено під час окупації 20 чоловік, число вбитих дещо менше.

25 січня 1944 року воїнами 69-ї гвардійської Червонопрапорної стрілецької дивізії від німецько-фашистських загарбників визволено Журавку. Екіпаж танка Т-34 під командуванням Матвія Григоровича Богомолкіна першим увірвався в село, знищивши 2 протитанкові гармати, всюдихід, 5 автомашин і понад 20 гітлерівців. Ворог змушений був спішно тікати в сторону Лебедина і Кримок.

26.01.1944. – Від німецько-фашистських загарбників визволено село Лебедин. Ще напередодні ввечері радянські танкісти з’явились на південній околиці села, а вранці 26 січня танкісти увірвались в Лебедин і швидко досягли північної околиці села, де в районі насіннєвого заводу стояли німецькі війська. У короткому, але запеклому бою ворога було розбито і він відступив у район с. Матусова. При визволенні села загинуло більше 200 червоноармійців, похованих у кількох братських могилах. Їхні останки у травні 1955 року були перенесені в центр села до спільної братської могили, на якій встановлено обеліск.

26 січня 1944 року село Лебедин в ході Корсунь-Шевченківської операції було визволено від німецьких загарбників військами 155-ї танкової бригади під командуванням полковника І. І. Прошина. При звільненні Лебедина загинув 201 чоловік.

498 лебединців полягли на різних фронтах Великої Вітчизняної війни.

Іван Кожедуб народився 8 червня 1920 в селі Ображіївка, Сумщина, УНР. Радянський льотчик-ас німецько-радянської війни, найрезультативніший льотчик-винищувач в авіації союзників (64 перемоги) за весь час Другої світової війни. Тричі Герой Радянського Союзу (1944, 1945). Маршал авіації (6 травня 1985 року). Помер 8 серпня 1991 в м. Москва, СРСР. 21 березня 1944 Іван Кожедуб отримав 32-у перемогу в небі над Лебедином-Шполою, де він збив пікіруючого бомбардувальника Юнкерс Ju 87.

Іван Микитович Кожедуб в роки Другої світової війни

Період окупації, як і вся Велика Вітчизняна війна 1941–1945 рр., став тяжким випробуванням для населення Черкащини. Уже 22 червня в Київському особливому військовому окрузі (до якого входила територія сучасної Черкаської області) згідно Указу Президії Верховної Ради СРСР з 23 червня 1941 року було оголошено мобілізацію

військовозобов’язаних, які народилися з 1905 по 1918 рік включно.

Органи місцевої влади звернулися до населення із за кликом до боротьби з ворогом, який віроломно напав на Радянський Союз.

Мобілізація військовозобов’язаних відбувалася організовано, до призовних пунктів прибувало багато добровольців. Протягом першого тижня війни із Звенигородського району відбуло на фронт 520 добровольців, з Черкас – 500, Шполи – 280. Мобілізовані бійці Червоної армії, відвідавши 25 червня музей заповідник “Могила Т. Г. Шевченка” в Каневі, записали в книзі відгуків: “Не володіти Гітлеру Україною!”.

Особливе місце в операціях початкового періоду війни
посідає Уманська оборонна операція за участю 6ї і 12ї армій,
які стали на шляху танкових армад вермахту, що рвалися до
Києва. В останні дні липня ударні сили гітлерівців, перей
шовши в наступ в напрямку Звенигородка – Шпола –
Первомайськ, замкнули кільце оточення навколо виснажених
невщухаючими боями армій. В ніч з 31 липня на 1 серпня
радянські війська залишають Умань і відходять на рубіж
річки Синюхи. На цей час ворогом були вже окуповані західні
райони краю по Звенигородку (29 липня) і Корсунь (30
липня) включно.

З 2 серпня оточені радянські армії вели оборонні бої в
повному оточенні і стійко протистояли фашистам, які за під
тримкою великої кількості бронетехніки та авіації не при
пиняли атак. Навколишні населені пункти декілька раз
переходили з рук в руки. Але відсутність поповнення, нестача
боєприпасів, пального, медикаментів і продовольства робили
свою справу і становище оточених ставало все більш
критичним. Тому було вирішено в ніч на 5 серпня здійснити
прорив нічною атакою без артилерійської підготовки ізза
відсутності боєприпасів.

Відчайдушні спроби вийти з оточення тривали до 13
серпня. Останнім рубежем знесилених і знекровлених військ
стало урочище Зелена Брама, де й розігралися останні
трагічні сторінки Уманської оборонної операції. Її наслідком
була загибель тисяч бійців і командирів. Майже 100 тисяч
чоловік разом з пораненими командувачами 6ї і 12ї армій
потрапили в полон. Тяжкі оборонні бої під Уманню з кінця
липня й до середини серпня 1941 року затримали просування
ворога і були внеском у зрив плану Гітлера щодо “блиска
вичної війни”, згідно з яким Україна мала бути завойована до
початку липня [1, 122–126].

Григорій Миколайович Яровий народився в 1919 році в с. Лебедин, Шполянського району. Червонофлотець, електрик, українець, член ВЛКСМ. Покликаний в Робітничо-Селянський Червоний Флот (РСЧФ) Дзержинським РВК, м. Дзержинськ (до 1936 року - Щербинівка), Донецька область, Україна в 1939 році. У свій останній похід Григорій Яровий вийшов 28 квітня 1942 року на підводному човні (ПЧ) "К-23" під командуванням капітана III рангу Л. С. Потапова. "К-23" - радянський крейсерсько дизель-електричний підводний човен часів Другої світової війни.

Підводний човен "К-23", на якому загинув Григорій Яровий 12 травня 1942 р.

12 травня 1942 року ПЧ "К-23" атакував конвой противника в складі транспортів "Karl Leonhar" і "Emsland" в охороні сторожових кораблів "V-6106", "V-6107", "V-6108" і мисливців за підводними човнами "Uj-1101", "Uj-1109" і "Uj-1110". Загинув ПЧ у 16:30 в результаті дій німецької авіації (вибух неподалік від ПЧ 4 250-кілограмових авіабомб), а також прямого попадання однієї з 72 глибинних бомб, скинутих кораблями охорони німецького конвою. Разом з командиром ПЧ "К-23" загинули ще 70 осіб, у тому числі й комдив Магомет Імадутдінович Гаджієв - капітан 2 рангу, командир дивізіону підводних човнів Північного флоту, перший дагестанець, удостоєний звання "Герой Радянського Союзу". Яровий Григорій Миколайович загинув на ПЧ "К-23" 12 травня 1942 року у хвилях Баренцевого моря.

Повний кавалер ордена Слави, Леонтій Андрійович Пишний, народився 17 червня 1909 року в с. Лебедин (нині Шполянського р-ну Черкаської обл.) в родині селянина. Українець. Освіта початкова. Працював робітником на Лебединському насіннєвому та Матусівському цукровому заводах. Перед Другою світовою війною переїхав у м. Верховцеве Дніпропетровської області. Оволодівши тут спеціальностями штукатура й маляра, споруджував будинки на залізничній станції. В 1941 році пішов на фронт.

У Радянському Союзі було 274 повних кавалерів ордена Слави - уродженців України. Леонтій Андрійович Пишний один із цих справжніх героїв.

Брав участь в оборонних боях у районі Верхньодніпровська. Пораненим потрапив у полон, але зміг утекти і добрався до Шполи. З 1943 р. – знову на фронті. Воював у складі 1230-го стрілецького полку 370-ї стрілецької дивізії 69-ї армії. Командир 45-міліметрової гармати. Орден Слави ІІІ-го ступеня отримав за наступальні бої з Пулавського і Магнушевського плацдармів у Польщі. Був знову поранений, повернувся додому інвалідом другої групи. Ордени Слави ІІ-го і І-го ступенів, які не встиг одержати на війні, наздогнали його у мирний час – у 1958 і 1968 роках.

Повний кавалер ордена Слави - Леонтій Андрійович Пишний

родился 17.6.1909г. в с.Лебедин ныне Шполянского р-на Черкасской обл. в семье крестьянина. Украинец. Образование начальное. Работал штукатуром. 
       В Красной Армии и на фронте в Великую Отечественную войну с июня 1941г. 
       Стрелок 1230-го стрелкового полка (370-я стрелковая дивизия, 69-я армия, 1-й Белорусский фронт) младший сержант Пышный 15.01.1945г. в бою у населенного пункта Ясьце (Польша) уничтожил 14 солдат противника и расчет пулемета. 
       25.01.1945г. награжден орденом Славы 3 степени. 
       Командир орудия батареи 45-мм пушек того же полка Пышный 10.3.1945г. близ г.Лебус (Германия) вместе с подчиненными огнем орудия разбил орудие, 3 пулемета и рассеял свыше отделения вражеских солдат.
       17.5.1945г. награжден орденом Славы 2 степени. 
       Наводчик 45-мм. пушки того же полка сержант Пышный 25.4.1945г. в бою за г.Фюрстенвальде (Германия) истребил свыше 10 автоматчиков, подавил 2 пулемета, разбил штурмовое орудие и сжег автомашину с боеприпасами. 
       27.4.1945г. в бою за населенный пункт Зельхов прямой наводкой разбил 4 вражеских пулемета, уничтожил их расчеты. 
       8.6.1945г. награжден орденом Славы 2 степени, 1.10.1968г. перенагражден орденом Славы 1 степени. 
       В 1945г. демобилизован. Работал на мельнице в г.Верховцево (Верхне-днепровский р-н Днепропетровской обл.). 
       Награжден орденом Отечественной войны 1 ст., медалями. 
       Умер 2.12.1989г. 
       Лит.: Дубров Б.И. Солдатская слава. Киев, 1970г.

Повний кавалер ордена Слави

Орден Слави - радянський військовий орден. Встановлений Указом Президії Верховної Ради СРСР від 8 листопада 1943 року. У подальшому Статут ордену був частково змінений Указами Президії Верховної Ради від 26 лютого і 16 грудня 1947 року та від 8 серпня 1957 року.

Цей орден був заснований 8 листопада 1943 року, в один день з орденом «Перемога» - найвищим із «полководницьких» орденів. Він став останнім із «сухопутних» орденів, створених за часів війни: після нього з'явилися лише «морські» ордени Ушакова і Нахімова. Орден призначався для нагородження рядового і сержантського складу, тому в орденській системі його поставили молодшим. Але, незважаючи на це скромне місце в орденській ієрархії і на коротку історію ордена, - він видавався протягом лише півтора року - орден Слави швидко завоював величезну популярність серед воїнів Червоної армії, а його кавалери - заслужену пошану в народі.

Орденом Слави нагороджуються особи рядового і сержантського складу Червоної армії, а в авіації й особи, що мають звання молодшого лейтенанта, які проявили в боях за Радянську Батьківщину славні подвиги хоробрості, мужності і безстрашності.

Орден Слави має три ступені, з яких найвищим є перший. Нагородження здійснюється послідовно: третім, потім другим і, нарешті, першим ступенем.

Нотація людяності. Хата Марії Кузьмівни була розташована в центрі села на місці нинішньої сільської радт тому неможливо їй було уникнути ні німців ні червоноармійців. Жорстокості й несправедливості було багато, але й були приємні приклади людяності з боку як радянських так і німецьких звичайних солдатів, у яких дома залишилися діти. Коли німці й радянські солдати заходили в пусту, голодну й холодну хату Марії, вони брали на руки маленького Колю (народився в липні 1942 року), підіймали його вище себе, гралися з ним, показували Марії фотографії своїх дітей. С ложки висят ножки. Вони часто залишали Марії якусь концерву, шматочок хліба, тощо. Як сусіда вбили розривною кулею – кіндер капут. Поліцаї жорстко били 22 річну Марію. Німці навіть вмішалися й зупинили їх.

Катюші під горіхами. Прибіг розвідник – німці йдуть на село. Хлопці підвипивші – не турбуйся, все буде добре. Відкрили Катюші й по танкам врізали. Все ревло, земля вібрувала і хатина як вдарили Катюші по німцям. Після війни діти гралися в танках. Як німець тікав, забіг в хату Марії Кузьмівни. Вона злякалася. Завмерла. Він тікав від червоноармійців і на німецькій мові благав, щоби вона його заховала в хаті. Марія боялася за життя сина тому не могла навіть слово вимовити. Червоноармійці нарешті схопили німця, пізніше за селом привязали одну ногу до дерева а іншу до танка та розірвали окупанта таким чином. Іван Кожедуб збив одного німецького літака над Лебедином. Є могила біля «Пасік» радянського льотчика.

В роки другої світової війни лебединці опинилися в таборах Німеччини або наймичками в Австрії тощо.

Черговим випробовуванням для села була німецько-фашистська окупація (03.08.1941 р. - 26.01.1944 р.). Окупанти зберегли колгоспи, але за роботу майже нічого ис платили. Бага­то людей, особливо молоді, було вивезено на примусові роботи до Німеччини. На фронтах війни затнуло близько 500 лебединиів.

Швандорф, Німеччина

Іван Андрійович Андрійченко
Крисько
Іван Краснокутський
Василь Дорошович Ткаченко
Олекса Іванович Калюжний
Зіна Архипівна Калюжна - русіш швайн, діти, Відень.
Калюжна - Венесуела
Василь Михайлович Геращенко - Дахау, поранили у вагоні
Семен Семенович Лущай (Бут) - Сєня всіх врятував, всі лебединці вижили дякуючи йому.
Пухлій - баби Марії родичка в Югославії.
З Канади хтось приїздив - папа казав.

Деякі лебединці повернулися в село з номерками на руках.

Даха́у — один з перших нацистських концтаборів у Південній Німеччині, був розташований поблизу однойменного баварського міста на відстані 12 миль від Мюнхена і діяв з 20 березня 1933 року.

Табір був створений одразу після підпалення Райхстагу для ізоляції та знищення політичних противників НСДАП і знаходився у повному підпорядкуванні СС. Це був перший табір СС, на відміну від інших раніш створених концтаборів Третього Рейху, які знаходилися у підпорядкуванні СА. Після цього влада над всіми концтаборами поступово перейшла від СА до СС.
У Дахау «лікарі» та «вчені» СС проводили так звані «медичні експерименти» над сотнями в'язнів, яких використовували як людських 'морських свинок'. Між 1941 та 1942 було проведено близько 500 таких операцій над здоровими людьми. Експерименти з малярії примусово проводилися доктором Шиллінгом над бл. 1200 особами, з котрих ніхто не зголосився добровільно для цього. Жертв кусали комахи або їм давали заразні малярійні зі спорозоїтами уколи. Інші тести, проведені доктором Рашером, полягали у вивченні ефекту довгого занурювання людини в дуже холодну льодяну воду — більшість жертв помирало при температурі −26 °C.
Всього понад 200 000 в'язнів з понад 30 країн перебували в Дахау, з них близько третини — євреї. В Дахау загинули 32 099 в'язнів і ще майже 10 000 в його філіалах, головним чином від хвороб, недоїдання, самогубств, вбивств, тортур тощо. До кінця війни в Дахау утримувався німецький антифашист, пастор протестантської церкви Мартін Німеллер, автор крилатого виразу «Коли вони прийшли...».
29 квітня 1945 року табір Дахау було звільнено військами США.

Dachau Concentration Camp Records

Germany: Dachau Concentration Camp Records, 1945
Sou r ce In form a t ion :
Jew ish Gen v olu n t eer s, com p. Germ any: Dachau Concentration Cam p Records , 1945 [da t a ba se on -lin e].
Pr ov o, UT , USA : A n cest r y .com Oper a t ion s In c, 2 0 0 8 .
Or ig in a l da t a : Miscella n eou s List s a n d Reg ist er s of Ger m a n Con cen t r a t ion Ca m p In m a t es, Or ig in a t ed or
Collect ed by t h e In t er n a t ion a l T r a cin g Ser v ice (A r olsen ); (Na t ion a l A r ch iv es Micr ofilm Pu blica t ion
A 3 3 5 5 , r olls 1 5 -1 9 ); Na t ion a l A r ch iv es Collect ion of For eig n Recor ds Seized, Recor d Gr ou p 2 4 2 ;
Na t ion a l A r ch iv es, Wa sh in g t on , D.C. T h is da t a is pr ov ided in pa r t n er sh ip w it h
Descr ipt ion :
T h is da t a ba se con t a in s in for m a t ion on Da ch a u pr ison er s w h o w er e in clu ded on a su r v iv or s list pr epa r ed
a ft er t h e en d of t h e w a r . Gen er a lly t h e follow in g in for m a t ion w a s r ecor ded a bou t in div idu a ls: n a m e,
bir t h da t e, bit h pla ce, la st r esiden ce, pr ison er n u m ber , w h en a r r iv ed a n d fr om w h er e, a n d disposit ion .
Name: Wassil Haratschenko
Birth Place: Lebedyn
Birth Date: 22 Oct 1923
Arrival Date: 14 Sep 1943
Prisoner Number: 52050
Nationality: Russian
Arrival Notes: arrived 14 Sep 1943
Disposition Notes: liberated Dachau
Description: prisoner Soviet
Prior Residence: Lebedyn
Street Address: Kr. Kiew
Page: 2053/Sch.
Original Notes
(desc. / arr. /
dis.):
Sch. Ru. / zug. 14 Sep 1943 / befr. Dachau

Last Name:      NAUMENKO 
 First Name:      Petro 
 Title:       
 Birth Day:      21 
 Birth Month:      Feb 
 Birth Year:      1922 
 Birth Place:      S.Lebedin 
 Came From:      Flossenbürg 
 Residence (town):       
 Residence (street):       
 Prisoner Number:      46152 
 Date of Arrival:      05 May 1943 v. Fl. 
 Disposition:      gest. 15 Apr 1943 
 Disposition (translated):      died. 15 Apr 1943 
 Category:      gest. 15 Apr 1943 
 Category (translated):      gest. 15 Apr 1943 
 ID:      179797 
 Page:      4097/Hn. 
 Disk:      4 
 Image:      655 
 Comment:       

 Last Name:      TEMNENKO 
 First Name:      Nikolaj 
 Title:       
 Birth Day:      25 
 Birth Month:      Apr 
 Birth Year:      1924 
 Birth Place:      Lebedin 
 Came From:       
 Residence (town):      Lebedin 
 Residence (street):      Kr. Kiew 
 Prisoner Number:      40373 
 Date of Arrival:      24 Nov 1942 v. Stut. 
 Disposition:      12 May 1944 Natzw. 
 Disposition (translated):      12 May 1944 Natzweiler. 
 Category:      12 May 1944 Natzw. 
 Category (translated):      12 May 1944 Natzw. 
 ID:      292484 
 Page:      6009/Schü. 
 Disk:      5 
 Image:      211 
 Comment:       

Маутга́узен (нім. KZ Mauthausen) — німецький концтабір біля міста Маутгаузен (Mauthausen, Австрія) в 1938—1945 роках. З 1940 був об'єднаний з концтабором Ґузен і став теж відомий як Маутгаузен-Ґузен (нім. Mauthausen-Gusen); йому подпорядковувався також цілий ряд другорядних таборів, розкиданих по всій території колишньої Австрії (Остмарка).

Під час Другої Світової війни Маутгаузен був одним з найстрашніших концтаборів. Режим утримання в'язнів був жахливим. Навіть його персонал, а це півтори сотні охоронців, зондеркоманда (в таборі так називався обслуговуючий персонал крематорія) жартувала, що з Маутгаузена можна втекти не інакше, як через трубу крематорія.
Пізніше, в середині 1943 року на території табору було побудовано ще один барак, оточений кам'яною стіною. Він називався «Блоком смерті». Туди направляли за різні провини вже ув'язнених. «Блок смерті» використовувався, як тренувальний табір для підготовки елітних відділів СС. В'язні виконували роль «м'яса» для побиття та знущань.
Ще пізніше така практика була введена по всій території табору. У будь-який час в барак міг увірватися відділ «учнів» і забити скільки завгодно в'язнів. Кожен день в таборі гинуло більше десяти осіб. Якщо «норма» не виконувалася, це означало, що наступного дня в'язнів очікують ще більші звірства. Все це тривало до зимової ночі у лютому 1944 року, коли з «Блоку смерті» було здійснено масову втечу. Вся охорона табору кинулася в погоню і це дало в'язням поза блоком шанс на втечу.

В'язнями Маутгаузена було близько 335 тисяч осіб; страчено понад 122 тисяч чоловік (більше всіх — понад 32 тисячі — радянських громадян; серед них генерал Д. М. Карбишев). Після завершення Другої світової війни на місці Маутгаузена створено музей, у лютому 1948 року поставлено пам'ятник Д. М. Карбишеву.

Austria: Mauthausen/Gusen Concentration Camp Death Record Books ,
1938-1945

Name: Pawel Kalenitschenko
Birth Date: 11 Jun 1923
Birth Place: St. Lebedin
Mauthaus #: 65742
Nationality: Sowjetunion (Soviet Union)
Arrest Reason: RZA (Soviet civilian conscript laborer)
Night and Fog: No
Profession: Elektro. Techniker (Electrical Technician)
Death Date: Jul 1944
Transfers: Linz III
Arrival Date: 12-May-44
Source: AMM Y /43;
Comments: Y /43: Todestag unleserlich;

Name: Piotr Kowalenko
Birth Date: 10 Jun 1921
Birth Place: Lebedin
Mauthaus #: 54133
Nationality: Sowjetunion (Soviet Union)
Arrest Reason: RZA (Soviet civilian conscript laborer)
Night and Fog: No
Profession: Arbeiter (Worker / laborer)
Death Date: 30 Aug 1944
Transfers: Gusen
Arrival Date: 25-Feb-44
Source: AMM Y /43;

Швандорф знаходиться у Верхньому Пфальці, назва перекладається як «лебедине село»,

Райони в Баварії

Швандорф (нім. Schwandorf) — район у Німеччині, у складі округу Верхній Пфальц федеральної землі Баварія. Адміністративний центр — місто Швандорф.

Остарбайтери (нім. Ostarbeiter — «східні робітники») — німецький термін для означення осіб, які були вивезені гітлерівцями зі східних окупованих територій, переважно з Рейхскомісаріату Україна, протягом Другої світової війни на примусові роботи до Німеччини.

Примусо́ва пра́ця у Тре́тьому Ре́йху — масовий вивіз робочої сили з України до Третього рейху розпочався з квітня 1942 р. й тривав до остаточного визволення від загарбників. Дуже незначна частина робітників виїхала при цьому добровільно (правильніше сказати — умовно добровільно, бо застосовувалися побічні методи тиску), переважно застосовувалися облави, вивезення всього населення з окремих населених пунктів, покарання як за саботаж неявку на збірні пункти. З України вивезли понад 2,4 млн осіб, переважно молодь. Багато людей перебували в таборах і гетто на окупованій території України.

У сорок другому
році забрали мене в Германію. Робив я
в алюмінієвому заводі, город Шван-
дорф, Баварія... Баварська область. Ро-
бив я зразу лопатою, а потом робив у
цеху – крафтверк називався, силовий
цех (пауза). Ну там нас робило три чоловіки позмінно і два чоловіки –
внизу шлак вивозили. Так. Ну і так робили до сорок п’ятого року. В
сорок п’ятому годі нас звільнили американці (пауза) в тому городі
Швандорф. Да, робило там багато людей. Нас, я не пам’ятаю там скі-
льки було, мій номер був чотириста п’ятдесят шостий. Пухівців там
було сімнадцять чоловік. (пауза) Ну деякі там повтікали, там були і во-
єнноплєнниє. Там усякі були люди. Ну нас осталося, дожно, шість чо-
ловік пухівців (пауза). Потім я в армію попав. В сорок п’ятому році за-
брали мене в армію. 

Скільки їхали, не пам’ятаєте?
Да... (пауза). Ну це ж поїхали ми через Западну Україну, оце ж
через Тернопіль, а потом попали аж у цю, у Польщу, через Польщу,
через Варшаву. Ну а з Варшави уже пішов на Берлін. А завезли на Бер-
лін, там нас оставили і завезли в друге діло. Там був спеціальний
пункт, а там покупатель приходить, бере, значить. Тому 17 чоловік,
тому – двадцять. А нас же на завод забрали. Ну нас тільки сімнадцять з
Пухівки було чоловік ...
Хлопців?
Хлопців, дівчат не було (пауза). Ні дівчата були, тільки вони
пошли не з нами. Вони ж були ото робили на швейній фабриці. А то ж
є, що були у хазяйвов. У бауров були.
А вас оце з села 17 хлопців було і всіх на один завод?
Да. На один завод. Ну да ми ж і тікали. 

Це коли було, коли ви тікали?
Та у сорок другому годі. Да. Да. І щоб нам через... От річка йде,
і горна річка, і мосток. Там на мостку ми бачимо – воєнні стоять. Та по
мосту не підеш, там воєнні стоять і все. Так ми там прилягли, і нас гес-
тапо й поймало. Поймало нас гестапо, та питають: „ Де ви?”. Та, каже-
мо: „Відстали від поїзда”. Дак нас у Швандорф, знову у тюрму, в той
город, де наш завод.
Вони узнали, що ви з тої фабрики?
Да ми не казали, але в тюрму туди. У Швандорфі ж тюрма була,
здорова тюрма була. У Швандорфі нас помили тоді, побили добряче. І
ми сиділи десь два місяці. Ми вже думали...
Вас водили, допитували.
Та ніхто нічого, як спитали отам, більш ніхто нічого не питав.
Сидимо оце цілий там... Там каюта була оце десь на двох чоловік, два
стільця стояло і стіл прикований. А нас було п’ять. Дак пішли матраци
брати, та клали на цеє. Да полягли в штанях. Там подавали штани... та-
кі давали, штани давали, (пауза) і сорочки такі, що тягалися аж по то-
му. Ну як зайшов, да ключами як почав нас лупить, що не поскидали
штани (паузи). А той показує, другий стоїть, що штани скидайте. Ну
ми скинули штани, а цей – досить бити. А то ж викликає оцей – дрова
пиляли ми у тюрмі. Люди привозили... Ну яке нам діло, чи що там. Дак
ото туди нас у тюрму. Ми вже думали, що в концлагер поїдемо. Це вже
концлагерьом точно пахне. Коли приходить перекладач (пауза ) із по-
ліцаєм: „Хто з алюмінієвого заводу – виходьте сюди”. Я кажу... Борис і
Микола був, я кажу: „Давай виходить, уже хватить тут”. Ну дак ми по-
виходили. Скільки там, два кілометри іти, і така хороша дорога, і яблу-
ні груші посаджені (пауза). Ну тепер, значить, збирають увесь лагерь. І
нас, значить, по морді лупили усіх, понімаєш. Били по морді, по одній
по другій...
Руками били?
Руками, руками били. 

Це начальник табору?
Який там начальник (обурено), там... же охорона була. Ну тепер
дали нам баланди там, і на роботу. І поліцай коло нас. Полупили нас
добре. Ну, тепер ідіть. Дали нам лопати. І так ми після обід працювали
вже на заводі.
То це ви літом тікали?
Літом.
То це весною вас привезли, а літом тікали.
Да (пауза). Ну що ж ходили ми, ходили, з вагонів вивантажува-
ли руду (пауза). А потім переводять же ж мене і Бориса в цьому (про
себе) у крафтверк... ні не у крафтверк, а там же, де мішали оцю руду,
алюміній ми виробляли. 

А, в цех, де руду перемішують?
Да. Там багато цехів було. Там до того доки попадеш, де оцей
порошок, то це довго. Ще ж треба, щоб вона, оця руда, із червоної та
стала білою. А потім сушили її там, в сушарках. Я заходив туди в цех,
там де Микола був, дак там (пауза). Дак я зразу був, оце вагонетки ви-
возили, оце шлак, дак у цей завод попав я. Ну а потім мене, значить,
забирають наверх. Німців ото ж забирають в армію да все, і мене заби-
рають наверх. Там був ще один німець, який у Росії був у полоні, і по
російськи він знав. Ну вже забувся. Каже: „Це ж вісімнадцятий рік де
був”. То він і жив так бідно. Ну і майстер же був, я ж і майстра добре
знаю, й бригадира знаю, й інженера знаю. Вони приходять, поздорова-
лися: „Хай, Гітлер!” – „Хай, здохне, гад!” (сміється). Ну треба махати,
бо як не махнеш, то махнуть. Да. Ну я вже тут роблю вже.
А вас якось навчили, що треба робить?
Да я знаю. Там, слухай, автоматика робила. Там ми руками ні-
чого не робили. Оце там подивишся в котел, там такий вогонь горить!
А що ти! Там по десять вагонів вугілля тільки спалювали за добу. Це ж
весь завод обслужували.
То ви дивилися, там де піч гріється?
Да. Там пульти у нас були, там і апаратура вся, який там у нас
рівень води, скільки газу, яка температура води в котлі. Там автомати-
ка. А як зіпсувалося, дак там приходить бригадир і викликає електрика.
Хоч час ночі, але ідуть справлять. Електрик іде справлять. Ну дак так
робить уже можна було робить. 

А ви робили одні з німцями, там українців більше не було?
Да. Там були самі каліки. Андріяс був, – дак той кривий був,
сміявся все. А то був такий, що вищить на весь цех. Там такий цех, що
нічого не почуєш. Там було, я прихожу зі зміни. Нас що, перша зміна
була із шести ранку до двох дня. Друга – з двох дня до десяти вечора, а
третя – з десяти вечора до шести ранку. А як всі вже на третю неділю,
останню неділю вже робимо, дак (пауза). Ну да, останню неділю, дак
оце йдемо в понеділок в останній зміні ми робили вже, (пауза) оце те-
пер аж у середу виходимо на десять годин. Так оце робить так можна...
А оце коли навантажував по дванадцять годин, то попробуй отам лопа-
тою навантажувати по дванадцять годин. 

А опишіть який у вас табір був.
Там так: табір – і зразу завод був. При заводі й були. Туди йдем
і назад ідуть. Лагерь був проволкою обгороджений. Я й не знаю скіль-
ки там чоловік жило. Дожно, тисячу чоловік було. Но мій 456 номер
був.
А барак який був, барак свій опишіть.
Ну от бараки. Та що, одноетажні, стояла пічка така залізна, то-
пили вугіллям. Ну клопів було! Страшне! Так їли, що Боже упаси. І оце
дезинфекцію роблять. Зробили дезинфекцію, ну десь тиждень немає –
потом оп’ять. Там тепло ж було тоді. Там не ходили, там ходили так як
оце (показує на свій одяг). Там тепло. Зима така була, що не треба ні-
чого. 

То у вас в кімнаті всі пухівці були? Всі разом ви?
Ні. Там були хто хоч. Ну я ж тики один був, що там робив у це-
ху. З Пухівки тільки я там робив, а більш нікого не було.
Всі інші важку роботу виконували, всі пухівці?
Да вони ж... отой іде красний, той білий, той чорний... Ну то, де
жара, де порошок ото сушать, там знаєш яка жара? (пауза)
То тільки вам пощастило, що більш-менш чиста робота бу-
ла, не важка.
Так. І нам же приносили обід. Це що ми тут обідаємо, і там ще
приносили.
А, туди в цех.
Да. Зі зміни йде перша зміна, дак годин у дев’ять ото приносять
нам суп, а тоді годин у дванадцять – суп, супок ріденький такий при-
носять. І мені ж дають. 

А, то ви там працювали і могли їсти, те що й німцям давали?
Бо вони все німці приносили, брали в столовій. Без хліба, правда.
А взагалі, як вас годували?
Що нас годували: брюква, картошка нечищена, (пауза) а чи во-
ни там кидали, чи не кидали маргарин... Маргарину давали по 25 грам
– це на тиждень. Так що не дуже будеш стрибать. Ну я такий що...
А хліба давали?
Буханка хліба така, що в нас. Дак вона на чотирьох, на чотирьох
оце була.
Ну хліб такий нормальний?
Ненормальний (обурено). Це хліб спеціально для нас пекли. Ту
хлібину як купиш у німців, дак... То німці приносили, то були чехосло-
ваки. Дак я ото побіжу, чехи їдуть оце в п’ятницю додому. Ну я зака-
зую, так привозили хлібину кілограм шістнадцять. Так ото хліб! Так я
в лагер як принесу: „І мені, й мені!”. Так я кажу: „ Я вам всього не від-
дам, мені ж щось на тиждень повинно бути”. Я такий, що ходив, так я
найду. І з чехами, і з французами, з бельгійцями. 

Це всі у вас в таборі жили?
Ні це вони окремо були. Французи окремо були, і вони ходили
вільно. І бельгійці вільно. А потім пригнали нам італійців! Оце італійці
до мене як зайдуть туди, в цех, вони там робили, дак оце розговори, я
навчився був рахувати навіть (сміється) по-італійськи.
Як ви з італійцями, німецькою спілкувалися?
Та ми ж по-німецьки. Вони ж теж кажуть... Да ми добалакає-
мось. Там був один офіцер. Той, закінчилась війна, каже: „Поїдемо до
мене в Неаполь”. Тоді ж було кому хоч, і куди хоч їхать. А я кажу: „Не
знаю, куди мені їхать”. І німці оставляли. Німці оставляли. Там знайо-
мі були такі. Да я кажу, я як був там же писарем, то всі в барак ідуть
там ночували. А я ходив, квартира там недалеко. Прийду, дак кажуть:
„Можна”. Я прихожу до їх, то штани поглядять, це я в гражданському
коли ще ходив. А потім уже став у воєнному. Як воєнний вже став, я
вже не ходив до їх.
А цей суп, що німцям давали, він кращий, чим той, що оста-
рбайтерам давали?
Це й же і остарбайтерам давали. Саме краще годували францу-
зів. Оце французам таке давали, що й німці такого не їли. 

Навіть так?
Так, військовополоненим. Італійцям теж давали так, як нам, до-
жно давали. Це ж вони теж покинули війну. Вони ж не схотіли вою-
вать. Так ото їм за те. А бельгійці теж. Да, бельгійці робили. Я знаю,
що там Стьопа робив у нас, потом втік із заводу і до бауерши попав.
Ну дак я вже ходив до його туди, як оце їхати додому. Да я був там не
раз. Там поляк один, Захар, робив і п’ять бельгійців. Це вони там коси-
ли й сіно, і гребли його, і привозили, і корови доїли, і Стьопа доїв ко-
рову. Научився доїть. Дома не доїв, а то навчився. Ну а ці, італійці, дак
погано їх кормили.
Ви весь час сиділи в таборі, чи мали можливість виходить?
Виходить, це так як є в тебе час, так можеш іти. А десь під кі-
нець війни стали вільно випускати. Пускали, коли хоч, тоді й іди. Вно-
чі, коли хоч, тоді й приходь. Дівчат же ми бачили, там у Швандорфі ж
були дівчата.
У вас в таборі тільки хлопці були?
Ні й дівчата були. Було й дівчат трохи, мо десятків півтора.
Окремий барак у їх був.
Можна було до їх в гості ходить?
Звичайно, чого ж не можна! Да! (пауза) Можна було.
А в чому ви одягнуті були, як в таборі жили?
Ну мені ... я купив у німців костюм, мені бригадир привіз. І бо-
тінки купив. А то нам же давали спецівку. І ботінки такі, що підошва
дерев’яна, а брезентом обкрита. Та не холодно було, по тій зимі можна
було ходить. 

А за скільки ви купили цей костюм?
Та він недорого коштував. [...] Там у цеху я зарплату отримував
таку, що мало хто отримував. Я отримував до 240 марок в місяць.
А інші ваші хлопці?
Ну там в їх зарплати малі були.
[…]
А вихідні у вас були?
Звичайно.
Куди ви могли піти у вихідний день, що ви могли робить?
У Швандорф можна йти було. Водили нас колись і в цирк. У
цей, що з собаками. З самого початку, дак водили кругом. 

А велике містечко Швандорф?
Да чимале. Залізнична станція була. Потім була тюрма, здорова
така, що посадить можна, кам’яна та п’ятиповерхова. Там було що?
Дак там і німці сиділи. Одна німка кричала цілу ніч. За що її забрали,
хіба ми знали. Ми за це діло не знаєм (пауза). Ну було повно людей.
[...]
А того шефа, що над нами був не піймали ми... Не піймали ми.
Американці, що нас визволили, дали нам пістолет, кажуть: „Кого вам
треба, ідіть убийте”. Кого вам треба убийте. Американці дали.
А коли вас звільнили?
Та не пам’ятаю. Так це ж війна скінчилася. А ні, ще війна не
скінчилася, Америка забрала нас. „Кого треба – йдіть розстрілюйте.
Нате вам пістолета – і розстрілюйте”. Уже ж вони знають, що америка-
нці зайшли, хіба ж вони не знають. Дак уже й завод стояв. Уже став
завод і все. Не працював. До того, десь місяць не працював. Кормить
стали краще, а завод стоїть – нема чим, не вугілля нічого немає. Як же
будеш робить.
Так що, ви сиділи просто в бараках? Чи ходили по місту,
грабували?
Грабували, ходили брати, що нам треба. Що нам треба, то й бе-
ри. Магазини ж... А німці питаються: „А нам можна брати?” Кажу:
„Бери, скільки влізе”. Ці американці: „Ідіть і беріть”. 

То що ви набрали?
Та я набрав, дак... Та костюм узяв, та ботінки узяв (пауза). Так в
армію попав дак (пауза) костюм остався, а ботінки одні забрали (пау-
за). Забрали ботінки. А такого нічого ми. А що ж ми? Ну грабить ми
нікого не грабили. Магазини да.
А в квартири не ходили?
Ні. Для чого нам в квартири йти. Ходили тільки як бомбили, дак
посилали, значить, із заводу ото людей. Кажуть: „Ідіть же ото розки-
дайте там людей, бо людей позакидало”. Дім розбирали, щоб ото витя-
гнуть людей. Кажуть: „Тільки не грабуйте нічого”. Так він, це наш, ти
ж знаєш як. Пішов – вже йде в другому костюмі (сміється).
А сильно бомбили?
Сильно. Так бомбили! По нас ні, бо знали, що тут руські.
А це коли стали бомбить?
Да в сорок четвертому, сорок п’ятий. Дак тут як розбомбили
раз, тут уже не треба. У Швандорфі, вобщем, остався госпіталь, церкви

осталися (пауза), а то, слухай, як почали лупить ото по станції! Хто ко-
ло станції був, дак ми ходили ото дивиться, дак голова валяється! А
часи були, дак тільки ланцюжок висіть, карманні часи. А голова... Ще
голови валялися.
А в завод не попало?
Ні! А для чого бомбить, що вони не знають, що тут руські?
То завод цілий, залишився?
Цілий. Дак ми ж десь два кілометри були від Швандорфа. Там,
слухай, тюрма, дак вони ж коло тюрми світло поставили. Спускали
прожектори. Освітили, що видно, хоч голки збирай. А потім почали
бомбить. Госпіталь остався – не тронули. Оце церкви осталися, а як
станцію побачили, що там танки стоять, ну так тут змісили станцію,
щоб ти бачила! (кашляє)
То коли? Вдень чи вночі бомбили?
Літаки! По п’ять тисяч літало. По п’ять тисяч десь. Вночі. І
вдень літали. Оце завод наш не зимали, но Швандорф розбомбили. Ре-
генсбург там недалеко, сорок кілометрів. Ну там чутно, що стукали.
Так стукали, стукали! Боже упасі! Це як почне упускать – це ж бомби
летять! Це ж не то, що з кулемета, бомби летять! Ой, бомбили крепко. 

А коли вас звільнили, скільки ви ще жили у таборі?
Дак ми ж не тут були. Дожно неділь дві тут жили, а потім нас
перевезли в Нюрнберг. Це город страшний. Там старий Нюрнберг і но-
вий Нюрнберг. Це ж там процес, де вішали преступніков німецьких, да
все. Я ж там в Нюрнберзі був. Ну дак там ми в есесівських домах були.
Квартири такі були, що будь, будь. Есесівців, дожно, побили, чи я
знаю. І це американці були. 

І вас розселили по квартирах?
Звичайно по квартирах. Нас, дожно, з усієї Германії звезли. І
прапорів, щоб ти побачила, і кожної держави прапори висять. У нас же
був російський прапор. Ну американці приїжджають: „Хлопці, поїдемо
машини помити”. „Поїдемо, а чого не поїдемо. Поїдемо”. Поїхали ми
значить, в трьох чи вчотирьох. Помили машини, нас відвезли туди
легковою машиною (пауза). Ну тепер обідать. Сигарет нам по пачці
дають. Тепер обідать пішли. Ну їсти – скільки хоч, і м’яса, яке хоч і
скільки хоч. І оце ж сидять американці і негри. І оце негр сидить, так
американець його взяв і ляпнув по морді. Отако! Оце тобі завоєватєлі,
негрів побили. А нас нічого, ні. Погодували і привезли назад. Ми вже
тоді не нуждались ні в чому. Америка нас кормила. Одежа є. Їсти є що. 

Американці консерви американські давали. Оце на двох чи що, банку.
Хліб білий (пауза). Ну і все, більш нічого такого. […]
То скільки ви в Нюрнберзі жили?
Та ти знаєш, дожно, з місяць.
Не агітували вас їхати в Америку?
Ти знаєш, агітували.
То ви не захотіли?
Там Степан був, з Глибовця він. Да його вже немає. Він каже: „Ну
його к чортовій матері, завезуть так що, ніколи додому не попадеш”.
Нас там в Нюрнберзі по областях забирали. Одного разу кажуть,
що будемо завтра виїздить (пауза). З Нюрнберга да в Дессау, це на
Ельбі. І там ще побули трохи. Міст якраз кінчали робить, там же мосту
не було. Кінчили міст, ну нас перевезли. От тобі добро пожаловать!
Тут нас почали жалувать. Де ти був? Що був? Як попав? Поняла ти. Чи
служив в армії чи не служив? Отдєльно, отдєльно. Поняла чи ні. Потім
же закінчилось, а тоді завозили нас по областях. А мене мобілізували в
армію. [...]
У нас була воїнська часть. Розібрали брикетну фабрику, запаку-
вали – в СРСР. Електростанцію першу в Європі – тільки каміння оста-
лося. І забрали – і в СССР. 

 ви що робили?
Я писарем був. Єфрейтор (пауза). А через рік, дак уже ж ми по-
їхали додому, демобілізувались. Одвезли нас у город... як це город був,
подожди. Там усіх воєнних звозили туди, запасний полк (пауза). Там,
щоб ти побачила, скільки було в запас! Пускали. Давали по десять кі-
лограмів муки, по п’ять кілограмів цукру, там давали всякі вилки, вся-
кую утварь. Та я привіз додому.
То ви оце муку-цукор – все везли додому в мішку?
Куди я його буду везти, в мене все було без цього. Цукор не
продав, а муку продав зразу. Нащо вона мені здалася, з мукою буду тя-
гатися. Я думав, що мука дома буде, а цукру немає. Воно ж не було то-
ді. […]
А що ви ще з собою везли?
Та було, було що везти там. І костюм там був, і ботінки були, і
акордеон я привіз. Привіз додому, грав тут. Гармошка в мене була
своя дома, гармошка в мене була і до цього. А це як ходили, дак ото
беру акордеон, да гітара, балалайка і мандоліна. І оце як подстроємо –
оркестр тобі (сміється). 

А як ви думаєте, на ваше життя вплинуло те, що вас вивез-
ли в Німеччину?
Ні. Я б давно вже кінчив би інститут і все (пауза) Але робить
треба ж. Інститут кінчив, дак треба ж робить. Нічого мені Германія не
помогла.
Я маю на увазі, чи завадила вашим життєвим планам?
Да. Звичайно завадила. Вчиться я хотів, як уже не було коли
вчиться. Ти знаєш, що над цим думав, та я в армію хотів. Але потім як
пішов, проробив у Ліспромгоспі рік, Київзаготліс. Так в сорок сьомому
році я був десятником-отправітєлєм. Я не рубав лісу. Ну як коли розмі-
тка, так я розмітку тільки роблю. Там у нас були робочі.
От ви служили в Німеччині, ви хотіли бути військовим, ви
могли ж із армії поступить в училище?
Да ні, нащо мені армія та. Я передумав вже. Ну, слухай, в Ліс-
промгоспі як робив, сподобалося мені лісове господарство. Це не те,
що рубать його. А починай зі збору насіння. Та треба насіння знати до-
бре, треба розсадники знати, де виростить його, щоб садить уміти. Ну
ми садили переважно вручну, там тільки на горбах трохи машинами
посадили.
Цей ліс навколо Пухівки – це ви насаджували?
Оце на горбах? Цей так. Дак це чепуха. Це тільки доля. Ліс, де я
садив, є по всьому лісництві, навколо Броварів і Києва. 

Вскоре Кипаренко в составе рабочей команды военнопленных №10115 отправили на котельный завод в город Швандорф (хозяином предприятия был некий Демю), где он работал до апреля 1945 года. На этом заводе рабочие из числа пленных подвергались постоянным издевательствам. Длительный период времени бесплатных рабов хозяин предприятия кормил варевом из гречневой шелухи, отчего у пленных из заднего прохода шла кровь.

При приближении союзных войск к Швандорфу 6 апреля 1945 года все команды военнопленных, пребывающие в городе, построили в колонну и начали конвоировать в сторону Альп. На марше их и освободили наступавшие американские войска. Это произошло 1 мая 1945 года. Но мытарства капитана Кипаренко на этом не закончились. Как и всем военнопленным офицерам, ему пришлось пройти через лагеря проверки НКВД и запасной офицерский проверочный полк Красной Армии. Ивану Евсеевичу не удалось отыскать свой зарытый в спешке партийный билет, и он был понижен в звании до младшего лейтенанта (на фото), а в декабре 1945 года и вовсе демобилизован.

Про те, як українців вивозили на примусові роботи до Німеччини, розповідає фотографіями у Живому журналі блогер joanerges.

«Східні робітники » у виправно- трудових таборах в Швандорфі , близько 1943 Приватна фото з Wasyl В.

"Ostarbeiter" im Zwangsarbeiterlager in Schwandorf, ca. 1943. Privatfoto von Wasyl B.

Николай Григорьевич Тарасов (29 декабря 1915 — 4 августа 1961) — советский военный деятель, полковник Рабоче-крестьянской Красной Армии (с 1946 года — Советской армии), участник Великой Отечественной войны — командир танковой роты 8-й гвардейской танковой бригады (20-й танковый корпус, 5-я гвардейская танковая армия, 2-й Украинский фронт). Герой Советского Союза (13 сентября 1944 года)[3].

Родился 29 декабря 1915 года в Москве в семье рабочего. Русский. Окончил школу ФЗУ и рабфак. Работал механиком.
В 1937 году призван на службу в Красную Армию. Участник советско-финляндской войны 1939—40 годов. Окончил военное пехотное училище в 1941 году, Курсы усовершенствования командного состава в 1942 году.
С апреля 1942 года — участник Великой Отечественной войны.
В 1943 году стал членом ВКП(б)/КПСС.
В январе 1944 года с ротой первым ворвался в населённые пункты Оситняжка, Лебедин и Шпола (Черкасская область, Украина): уничтожил один танк, 6 орудий, до 150 солдат и офицеров противника.
В районе города Звенигородка с ротой уничтожил 8 автомашин, 18 повозок, более взвода солдат неприятеля.
В ходе боёв за Лысянку с ротой подбил 2 танка, уничтожил 4 орудия, 4 пулемёта, 2 бронетранспортёра и более 400 солдат и офицеров противника.
Указом Президиума Верховного Совета СССР от 13 сентября 1944 года за мужество, отвагу и героизм, проявленные в борьбе с немецко-фашистскими захватчиками, гвардии старшему лейтенанту Тарасову Николаю Григорьевичу присвоено звание Героя Советского Союза с вручением ордена Ленина и медали «Золотая Звезда» (№ 4407).
В 1949 году окончил Военную академию бронетанковых и механизированных войск, в 1958 году — Курсы усовершенствования командного состава при Военной академии Генштаба. С 1961 года в звании полковника уволен в запас. Жил в городе Борисов Минской области (Беларусь).
Награждён орденом Ленина, 2 орденами Красного Знамени, орденом Отечественной войны 2-й степени, 3 орденами Красной Звезды, медалями.
Умер 4 августа 1961 года, похоронен в Москве на Новодевичьем кладбище (участок 8).

Тарасов Николай Григорьевич - командир танковой роты 8 гвардейской танковой бригады (20 танковый корпус, 5 гвардейская танковая армия, 2 Украинский фронт), гвардии старший лейтенант.
Родился 29 декабря 1915 года в городе Москва в семье рабочего. Русский. Член ВКП(б)/КПСС с 1943 года. Окончил школу ФЗУ и рабфак. Работал механиком.
В Красной Армии с 1937 года. Участник советско-финляндской войны 1939-1940 годов. Окончил военное пехотное училище в 1941 году, курсы усовершенствования командного состава в 1942 году.
На фронте в Великую Отечественную войну с апреля 1942 года. Гвардии старший лейтенант Тарасов в боях в районе г. Звенигородка в январе 1944 года первым ворвался в населённые пункты Оситняжка, Лебедин и Шпола (Черкасская область, Украинская ССР), где уничтожил танк, 6 орудий, около 150 солдат и офицеров противника. Своими действиями обеспечил освобождение этих пунктов от оккупации. На станции Шпола подбил паровоз и захватил эшелон с имуществом и снаряжением противника.
При прорыве вражеской обороны у города Звенигородка с ротой уничтожил 8 автомашин, 18 повозок, более взвода гитлеровцев и одним из первых соединился с частями 1 Украинского фронта, завершив окружение корсунь-шевченковской группировки немецко-фашистских войск.
В боях за населённый пункт Лысянка танковый экипаж гвардии старшего лейтенанта Тарасова подбил 2 танка, уничтожил 4 орудия, 4 пулемёта, 2 бронетранспортёра и более 400 солдат и офицеров противника.
Указом Президиума Верховного Совета СССР от 13 сентября 1944 года за мужество, отвагу и героизм, проявленные в борьбе с немецко-фашистскими захватчиками, гвардии старшему лейтенанту Тарасову Николаю Григорьевичу присвоено звание Героя Советского Союза с вручением ордена Ленина и медали «Золотая Звезда».
В 1949 году окончил Военную академию бронетанковых и механизированных войск, в 1958 году - курсы усовершенствования командного состава при Военной академии Генштаба. С 1961 года полковник Тарасов - в запасе. Жил в городе Борисов Минской области.
Награждён орденом Ленина, 2 орденами Красного Знамени, орденом Отечественной войны II степени, 3 орденами Красной Звезды, медалями.
Умер 4 августа 1961 года. Похоронен в городе Москва на Новодевичьем кладбище.

Николай Григорьевич Тарасов

13.09.1944. – Указом Президії Верховної Ради СРСР звання Героя Радянського Союзу присвоєно командиру роти 303-го танкового батальйону 8-ї гвардійської танкової Червонопрапорної бригади Миколі Григоровичу Тарасову (1915-1958), який відзначився при визволенні Шполи та Звенигородки. Проявляючи виключну сміливість і безстрашність, гвардії старший лейтенант М.Г.Тарасов першим ввірвався в населені пункти Оситняжка, Лебедин і Шпола, де знищив одну „пантеру”, 6 гармат, до 150 фашистів і забезпечив визволення радянськими військами цих населених пунктів від ворога. При прориві ворожої оборони в районі Звенигородки Тарасов знищив 8 автомашин, 18 возів, більше взводу гітлерівців і першим з’єднався з частинами І-го Українського фронту, завершивши оточення Корсунь-Шевченківського угрупування ворога. В боях за Лисянку Тарасов підбив дві „пантери”, знищив 4 гармати, 4 кулемети, 2 бронетранспортери і більше 400 солдатів і офіцерів ворога.

Мирну творчу працю лебединців порушив розбійницький напад німецьких фашистів на Країну Рад. 2 серпня 1941 року гітлерівці вдерлися в село, пограбували колгоспи, зруйнували школи, лікарню, завод, багатьох юнаків і дівчат насильно вивезли до Німеччини на каторжні роботи. Але лебединці не скорились. Уже у вересні почала діяти підпільна комсомольська організація, очолена Петром Осовським. Старший сержант Червоної Армії, кандидат у члени ВКП(б), він, будучи тяжко пораненим, у перші дні війни потрапив до Уманського концтабору, але скоро звідти втік. Діставшись Лебедина, Осовський разом з Олексієм Рудем, Панасом і Вадимом Грабовими, Андрієм Рудасом, Григорієм Пелихом, Володимиром Федоровим, Марією Павленко, Григорієм Колісником, Олександром Крижанівським та іншими комсомольцями розгорнув боротьбу проти загарбників. За допомогою саморобного радіоприймача регулярно слухали Москву, від руки писали листівки, що починалися словами «Смерть німецьким загарбникам!», викривали брехню фашистської пропаганди, закликали до боротьби з ворогом. Листівки розповсюджували не лише в Лебедині, а й у Сигнаївці, Водяному, Кримках.

Підпільники вели також диверсійну роботу: па шляхах Шпола—Златопіль і Шпола—Звенигородка, де рухалася ворожа техніка, знищили два мости, неодноразово псували лінії телефонного зв’язку між Лебедином та Шполою, Сигнаївкою, Водяним. Добували зброю, боєприпаси, медикаменти. У боротьбі з ворогом патріотам допомагали їх матері — М. Г. Осовська та Г. М. Крижанівська. На початку 1942 року підпільна організація налічувала 20 чоловік.

Комсомольці вирішили піти в партизанський загін, що діяв у Капітанівському лісі, але перед цим вони планували знищити сільську німецьку адміністрацію та поліцаїв. Та фашисти напали на слід патріотів. У квітні 1942 року їх було кинуто до шполянської тюрми. 22 травня фашисти розстріляли П. Осовського, Г. Колісника, О. Рудя, П. і В. Грабових, А. Рудаса, М. Павленко, Г. Пелиха і В. Федорова. Вночі на місці страти молодих патріотів односельці поклали вінок з написом «Слава героям».

26 січня 1944 року війська 1-го Українського фронту визволили Лебедин від гітлерівських окупантів.

1003 лебединці билися проти німецьких загарбників на фронтах Великої Вітчизняної війни. Тільки в одному бою артилерійський підрозділ полковника М. І. Ткаченка знищив 28 фашистських танків. М. І. Ткаченко нагороджений двома орденами Червоного Прапора, орденами — Суворова, Кутузова, Вітчизняної війни 1-го ступеня, двома орденами Червоної Зірки, медалями.

За мужність і відвагу, виявлені в боях з фашистами, усі учасники Великої Вітчизняної війни з Лебедина нагороджені орденами і медалями.

За допомогу молодим патріотам у боротьбі проти фашистських загарбників медаллю «Партизанові Вітчизняної війни» нагороджено М. Г. Осовську — матір керівника підпільної організації П. Осовського.

Двоє лебединців стали Героями Радянського Союзу: Тур’ян Пінхус Григорович та Морозов Іван Олександрович.

Геро́й Радя́нського Сою́зу — звання, встановлене постановою Центрального Виконавчого Комітету СРСР від 16 квітня 1934 року як найвищий ступінь відзнаки, що надається за особисті або колективні заслуги перед радянською державою, пов'язані зі здійсненням героїчного подвигу.

Орден Леніна й медаль "Золота Зірка"

Звання Героя Радянського Союзу є найвищим ступенем відзнаки та надається за особисті або колективні заслуги перед Радянською державою та суспільством, пов'язані із здійсненням героїчного подвигу.

Звання Героя Радянського Союзу надавала Президія Верховної Ради СРСР.

Герою Радянського Союзу вручалося:

найвища нагорода СРСР — орден Леніна;
знак особливої відзнаки — медаль «Золота Зірка»;
Грамота Президії Верховної Ради СРСР.
Герой Радянського Союзу, що вдруге здійснив героїчний подвиг, не менший за перший, удостоюється вдруге звання Героя Радянського Союзу та нагороджується другою медаллю «Золота Зірка». В ознаменування його подвигів споруджується бронзове погруддя Героя з відповідним написом, яке встановлюється на його батьківщині, про що робиться запис в Указі Президії Верховної Ради СРСР про нагородження.

Німецько-радянська війна

Переважна більшість Героїв Радянського Союзу з'явилась в роки німецько-радянської війни: 11635 осіб (92% від загального числа удостоєних цього звання).

Всього за подвиги часів ВВВ звання ГРС удостоєні 11626 вояків. 101 особа стала Двічі Героєм, троє — Тричі Героями: Жуков Г. К., Кожедуб І. М., Покришкін О. І.

Іван Морозов народився в селі Лебедин Шполянського району Черкаської області. У 1927 році зі своїми батьками і сестрою переїхав на Донбас, на Ірмінські рудники (м. Ірміно, Луганська область). Батько пішов працювати на шахту "Центральна-Ірміно", а Іван вступив до школи №8 (нині №12).

Народився 14 січня 1920 року в селі Лебедин Шполянської волості Звенигородського повіту Київської губернії [1]. З 1927 року жив у місті Ірміно (нині в межах міста Стаханов Луганської області, Україна). У 1938 році закінчив 10 класів школи.

У 1938 році він закінчив десятирічку і в серпні вступив до Харківського училища протитанкової артилерії, яке закінчив у 1940 році. Після закінчення училища був направлений в Приволзький військовий округ, де зарахований на посаду командира вогневого взводу до складу 177-го окремого артилерійського дивізіону 167-ї
стрілецької дивізії.

На початку липня 1941 року в складі 63-го стрілецького корпусу комкора Л. Г. Петровського окремий дивізіон Морозова прибув на Західний фронт. Йшла Смоленська битва. У середині липня лейтенант Морозов брав участь у наступі корпусу на Бобруйському напрямку, але в районі селища Довськ (Гомельска область, Білорусь) в серпні 1941 року він потрапив в оточення, з якого йому вдалося незабаром вийти.

Після нетривалого перебування в запасному полку у вересні 1941 року лейтенант Морозов був призначений командиром артилерійського парку 9-го гвардійського мінометного полку Західного фронту. На цій посаді в жовтні 1941 року він брав участь у важких оборонних боях у районі міста Мценськ (Орловська область, Росія) з танковими частинами генерала Гудеріана, що рвалися до Москви. Тут він вдруге потрапив в оточення, з якого з трьома бійцями, але без матеріальної частини, йому вдалося вирватися.

У листопаді 1941 року на посаді начальника артилерії 1-го Рязанського
добровольчого робітничого полку лейтенант Морозов брав участь у підготовці оборони міста Рязань. Але гітлерівці до Рязані так і не дійшли.

Після розформування добровольчого полку лейтенанта Морозова призначили на посаду заступника командира батареї 355-го окремого артиллерійско-кулеметного
батальйону. Батальйон у лютому 1942 року був спрямований на Північно-Західний

фронт, де увійшов до складу 91-го укріпрайону 34-ї армії. У червні 1942 року Морозов став старшим лейтенантом. До березня 1943 року брав участь у боях з ліквідації Дем'янського виступу. Тут, в ході одного з наступів його батарея розсіяла і частково знищила групу ворожої піхоти чисельністю до 100 гітлерівців, придушила вогонь

3-х артилерійських батарей, зруйнувала 2 дзоти із станковим і ручним кулеметами. У березні 1943 року ворожий Дем'янский виступ був ліквідований.

Іван Олександрович Морозов, 1953 рік.

У березні 1943 року старший лейтенант Морозов отримав нове призначення. Він став заступником командира 5-ї батареї 940-го артилерійського полку 370-ї стрілецької дивізії. Дивізія входила до складу 27-ї, а з квітня - 34-ї армії Північно-Західного фронту. Батарея Морозова брала участь у численних боях за місто Стара Русса (Новгородська область, Росія).

Особливо замкомбата відзначився в липні 1943 року. За цей місяць його артилеристи зруйнували вогнем бліндаж, розбили автомашину, на станції Стара Русса підпалили
вагон, в якому вибухнуло 3 штабеля боєприпасів, розсіяли і частково знищили до 90 гітлерівців. За вміле командування підлеглими, хорошу розвідку вогневих точок ворога і особисту відвагу старший лейтенант Морозов був нагороджений орденом Червоної Зірки. Тоді ж йому було присвоєно звання капітана. У вересні 1943 року він був призначений
командиром батареї.

У жовтні 1943 року 370-у стрілецьку дивізію передали до складу прибулої з Курської дуги 6-ї гвардійської армії. Тут дивізія увійшла до складу 2-го Прибалтійського фронту і, здійснивши марш в район міста Невель Псковської області, зайняла оборонний рубіж на північному сході від міста. У наступі дивізії 6-ї гвардійської армії, що почався в перших числах січня 1944 року, вели бої в районі озер Великий і Малий Іван. Тут 370-а стрілецька дивізія перейшла до складу 3-ї ударної армії, з сполуками якої вийшла до річки Лівиці. У цих боях знову відзначився капітан Морозов.

Перед початком наступу він брав участь у силовий розвідці по захопленню "язика". Слідуючи разом з піхотою, він швидко виявляв і знищував вогневі точки і живу силу противника, що заважали просуванню. Раптовим нальотом по заблокованій ділянці, гарнізон села був засліплений. Наша розвідка, користуючись замішанням ворога, мала успіх. У цьому бою з особистої зброї Морозов знищив 2-х солдат та 1 офiцера супротивника.

В ході наступу в січні 1944 року біля села Жеглово Себежського району Псковської області на березі озера Свібло Морозовим було розкрите угруповання противника до 2-х
батальйонів піхоти і до 15 танків. Після організованого вогню на місці зосередження противник був розсіяний і в значній мірі знищений. За відзнаку в цих боях капітан Морозов був нагороджений медаллю "За бойові заслуги".

У березні 1944 року 370-а стрілецька дивізія була відведена в тил і після поповнення особовим складом і озброєнням спрямована на південь від міста Ковель Волинської області України, де увійшла до складу 69-ї армії 1-го Білоруського фронту.

18 липня 1944 почалася Люблін-Брестська операція військ 1-го Білоруського фронту. У цей день при прориві оборони противника в районі висоти 194,4 "Мисливці" капітан Морозов слідував в бойових порядках піхоти і коригував вогонь своєї 6-ї батареї. Тільки за один день бою батарея знищила 1 протитанкову гармату, 4 вогневі точки з ручними кулеметами і до 20 гітлерівців, придушила вогонь 1 артилерійської і 1 мінометної батарей, відбила контратаку противника силою до 70 гітлерівців. У результаті блискучих дій артилеристів піхота опанувала висотою 194,4.

Незабаром наші війська вийшли на річку Західний Буг. Морозов зі своїми розвідниками переправився разом з піхотою і з західного берега коригував вогонь своєї батареї за заявками командира стрілецького полку, а також по особисто виявленим цілям. Протягом 3-х годин плацдарм на лівому березі Західного Бугу був розширений до 2-х км в глибину і взятий крупний сильно укріплений населений пункт Гусинне. За вміле командування батареєю при форсуванні річки Західний Буг капітан Морозов був нагороджений орденом Вітчизняної війни 2-го ступеня.

Наступ, між тим, продовжувався. 30 липня 1944 року частини 370-ї стрілецької дивізії вийшли на Віслу в районі польського міста Пулави. Негайно почалося форсування річки. На її лівому березі Морозов відразу встановив зв'язок з вогневої позицією батареї, організував наглядовий пункт в районі населеного пункту Насілув. У бою за форсування річки Вісла влучним вогнем своєї батареї придушив вогонь 6 кулеметів, 1 мінометної батареї противника, тим самим забезпечивши успішну переправу піхоти на лівий берег річки Вісла. 30 липня при відображенні контратаки противника на лівого сусіда розсіяв і частиною знищив до взводу автоматників німців. 7 лютих контратак противника відобразили десантники 31 липня на бойові порядки 1232-го стрілецького полку. Протягом 3-х днів, з 31 липня по 2 серпня артилеристи батареї разом з воїнами стрілецьких підрозділів відобразили на плацдармі 10 ворожих контратак, знищивши кілька танків і велику кількість піхоти.

Бої на Пулавському плацдармі тривали весь серпень 1944 року. У бою з розширення плацдарму 15 серпня східніше населеного пункту Гура-Пулавска Морозов вибив з гаю прицільним вогнем батареї групу німців, знищивши при цьому 4 кулемети з їх розрахунками. Наша піхота гай зайняла без втрат. У бою 26 серпня в районі висоти 170,9, перебуваючи в бойових порядках наступаючої піхоти і коригуючи вогонь дивізіону,
Морозов відбив люту контратаку противника, підтримувану 18 танками. Артилеристи Морозова відсікли піхоту від танків, потім підбили кілька "тигрів", а решта повернула назад. В результаті інтенсивного вогню дивізіону танки противника повернули назад,
автоматники були розсіяні. За героїзм, проявлений в боях з оволодіння Пулавським плацдармом на Віслі, капітан Морозов був представлений до звання Героя Радянського Союзу.

За мужність і героїзм , проявлені в боях , Президії Верховної Ради СРСР від 21 лютого 1945 капітану Морозову Івану Олександровичу присвоєно звання Героя Радянського Союзу з врученням ордена Леніна і медалі « Золота Зірка».

До початку 1945 капітан Морозов провів на Пулавському плацдармі. Перебуваючи в обороні, 370-а стрілецька дивізія, як і інші сполуки 69-ї армії, вела інтенсивну розвідку оборони ворога. У цей період його перевили в офіцерський резерв 69-ї армії.

В останніх битвах війни І. О. Морозову не довелось брати участь. 15 березня 1945 року він відбув з фронту у зв'язку з призначенням на посаду командира батареї 331-го гаубичного артилерійського полку, який знаходився в Львівському навчальному таборі.

Після війни до 1950 року служив командиром батареї і заступником командира дивізіону в артилерії ( в Прикарпатському військовому окрузі) . У 1956 році закінчив Військову артилерійську інженерну академію імені Ф. Е. Дзержинського . У березні- липні 1956 - старший інженер лабораторії Головного науково -дослідного артилерійського полігону. У 1956-1958 - викладач артилерійських приладів в Тамбовському артилерійсько - технічному училищі , в 1958-1959 - начальник курсу в Київському вищому артилерійському інженерному училищі .

У 1959-1961 - головний інженер рухливих ремонтно- технічних баз РВСН ( в Групі радянських військ у Німеччині ) . У 1961 році закінчив Артилерійські інженерно- технічні курси Пензенського вищого артилерійського інженерного училища . Служив заступником старших військових представників у військовим прийманням . З серпня 1971 полковник - інженер І. ​​А. Морозов - в запасі.

У 1971-1981 роках працював інженером у Всесоюзному науково -дослідному експериментально - конструкторському інституті продовольчого машинобудування .

Нагороди:

Герой Радянського Союзу ( 21.02.1945 ) ;
орден Леніна ( 21.02.1945 ) ;
орден Вітчизняної війни 1 -го ступеня ( 11.03.1985 ) ;
орден Вітчизняної війни 2 -го ступеня ( 14.08.1944 ) ;
два ордени Червоної Зірки ( 20.07.1943 ; 5.11.1954 ) ;
дві медалі «За бойові заслуги» ( 10.06.1944 ; 20.06.1949 ) ;
інші медалі.

Жив у Москві . Помер 22 березня 2010 року. Похований на Ваганьковському кладовищі в Москві. Його дружина Камзалакова Ірина померла майже відразу ж після нього - 24 квітня 2010 року. Від їхнього шлюбу залишилася дочка Камзалакова Аліна.

Після війни І. А. Морозов продовжував службу в армії. У 1956 році він закінчив Військову Академію імені Ф. Е. Дзержинського. У 1971 році він вийшов у запас і продовжив трудитися в Москві до виходу на пенсію.

Пінхус Григорович Тур'ян народився 20 квітня 1896 року в селі Лебедині (тепер Шполянського району Черкаської області) в родині робітника. Єврей. Член ВКП(б) з 1918 року. Закінчив сім класів неповної середньої школи. З 15 років працював на Лебединському цукровому заводі.

В 19 років – в окопах Першої світової війни. В 1917 році після поранення й лікування в госпіталі повернувся на рідний завод. Брав участь у встановленні радянської влади в Лебедині. З 1918 р. по 1921 р. служив в лавах Червоної армії. Брав участь у Громадянській війні. Воював з білогвардійцями та поляками. Був на адміністративно-господарській роботі в Шполі, Сквирі, Києві.

У 1941 році призваний до лав Червоної Армії. У боях німецько-радянської війни з липня 1941 року. Воював на Південно-Західному фронті.

Пінхус Григорович Тур'ян

26-28 вересня 1943 року парторг 269-го окремого саперного батальйону 12-ї армії Південно-Західного фронту капітан П. Г. Тур'ян при форсуванні Дніпра в районі села Петро-Свистунове Вільнянського району Запорізької області керував переправою частин на поромах. Був поранений, але не залишив переправу. Брав участь у боях за плацдарм, у відбитті контратак противника.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 19 березня 1944 року за мужність і героїзм, проявлені при форсуванні Дніпра й утриманні плацдарму на його правому березі капітану Пінхусу Григоровичу Тур'яну присвоєно звання Героя Радянського Союзу з врученням ордена Леніна і медалі "Золота Зірка" (№ 1944). Його ім'я занесене на стелу в Українському музеї Великої Вітчизняної війни.

З 1945 року Пінхус Григорович Тур'ян - в запасі. Працював у будівельному управлінні. Жив у Києві. Помер 30 серпня 1976 року. Похований у Києві на Міському кладовищі "Берківцях" (ділянка № 77).

Данилов Игнат Филимонович, Красноармеец, рядовой. Умер от ран 11 марта 1944 г. Похоронен в с. Лебедин Шполянского района Черкасской области.

Савельев Петр Андреевич, 1912 г. р. Старший сержант. Умер от ран 13 марта 1944 г. Похоронен в с. Лебедин Шполянского района Черкасской области.

День Победы, 9 мая, советское, а потом и российское государство отмечало по-разному. Не всегда этот день был выходным, не всегда на Красной площади проходил военный парад. Но, пожалуй, не было семьи, где не отмечали бы этот день. О личном празднике, о личном Дне Победы рассказали журналисты Euronews Юлия Пухлий и Альбина Лир.

Юлия Пухлий: мой дед дошел до Берлина
До самой своей кончины в июне 2006 года День Победы мой дед отмечал неизменным ритуалом. 
Посмотрев парад по телевизору, он садился на кухне за стол (сначала это была кухня в Киевской квартире недалеко от Крещатика, потом – в центре Черкасс), наливал рюмку водки себе и товарищам, которые сражались рядом с ним и пали на фронтах Великой Отечественной, выпивал и произносил: “Вечная вам память!”. Выпив, он нередко повторял, что никогда не думал, что вернется с войны живым… Александр Иванович Пухлий родился 9 июля 1914 года в селе Лебедин Черкасской области в семье потомственных черкасских казаков. Поступил в Киевское артиллерийское училище, войну встретил командиром взвода в Киевском военном округе.

Дед прошел войну, что называется, от звонка до звонка. Но вспоминать не любил, – говорил, что она ему снится в страшных снах. Один из немногих его рассказов — о Ленинградском фронте, куда он попал в июле 1941 года, о боях на «Невском пятачке» – плацдарме на левом берегу Невы, с которого советские войска пытались прорвать блокаду Ленинграда. В письмах с Ленинградского фронта писал о страшных потерях (после перестал писать о том, что происходит на фронте — опасался военной цензуры). Помню, вспоминал, например, как немцы обстреливали Ленинград из тяжелых орудий, сосны и ели гнулись под снарядами. “Сволочи! Как можно обстреливать мирных жителей из тяжелых орудий?”.

В военной биографии деда был и Сталинград, после победы в феврале 1943-го его отпустили в отпуск к семье, под Челябинск. Отец запомнил, как дед повел его в овраг и показал, как стрелять из пистолета. Потом — Первый Белорусский фронт — там Александр Иванович командовал дивизионом – затем битва за Берлин, выход к Эльбе для соединения с союзниками. 2 мая 1945 года его дивизион участвовал в захвате рейхсканцелярии Гитлера, а затем — в штурме Рейхстага. За участие в этих боях майор Пухлий получил благодарность
Верховного главнокомандующего – Сталина.

Войну дед закончил полковником артиллерии, кавалером орденов Красной Звезды, двух орденов Отечественной войны, он был награжден медалями «За отвагу» и «За взятие Берлина». 
На родину он вернулся не сразу — до ноября 1946 года был комендантом немецкого города Стендаля. Когда семья уезжала из Германии, проезжали Берлин. Моему отцу, тогда — второкласснику – навсегда запомнилось бесконечное кладбище разрушенных домов.

Дед похоронен на военном кладбище Севастополя, на Мекензиевых горах. В Великую Отечественную здесь шли тяжелые бои с немцами, и когда копали могилу, наткнулись на останки одного из солдат. Бабушка запричитала, но отец сказал «Александр Иванович всегда хотел быть похороненным рядом с героями той войны! ‘

Олександр Іванович Пухлій

Волошин Леонид Тимофеевич
       Род. в 1904г. в с. Лебедин Шполянского р-на Черкасской обл.. В армию призван ГВК г. Киева. Годы службы:1939-1945гг. Участник боев на миноносце «Калинин» 4 морской бригады. Род войск – военно-морской флот. Воинское звание – старшина. Образование – неполное среднее. После демобилизации работал бухгалтером. Награжден орденом Отечественной войны 2-й ст., медалями: «За победу над Германией», юбилейными.

г.Костанай

Гудзь Алексей Яковлевич
Помогите найти информацию о пропавшем безвести Гудзь Алексей Яковлевич 1914 г.р. призывался Украинская ССР, Киевская обл., Шполянский р-н, с. Лебедин
ОБД Мемориал.
Номер фонда источника информации    58
Номер описи источника информации    18004    
Номер дела источника информации    1475 
обращался в ЦАМО но ответа нет.

Код запроса: 23741

Комментарии:

для автора поиска
из ОБД номер записи в ОБД 67939567
разведчик

05.02.1944 Полевой ВК

п/п 11607 это    243 ОТД.АРМ.ШТРАФНАЯ РОТА
Anna53 · 28.02.2013 20:48:59 · 
и администратору и в редакцию я отправила два письма с просьбой передать автору письма ваш,ИРИНА,е мейл
Anna53 · 10.02.2013 15:08:05 · 
Я, Ирина ГУДЗЬ, прошу откликнуться человека, который ищет моего родного дядю, Гудзь Алексея Яковлевича.
gnomik_2000 · 05.02.2013 04:05:47 · 
вероятнее всего искать надо в Молдове.
в ОБД у нескольких людей написано- ЖЕВРЕНЬ КИШИНЕВСКИЙ район Молдавия с датой апреля и мая 1944- бойцы 287 гв сп 89 гв сд там и погибали...
пример из ОБД
КРОТОВ ЕВГЕНИЙ МИХАЙЛОВИЧ и другие...
Жеврень (молд. Jevreni) — село у Кріуленському районі Молдови. Утворює окрему комуну

30 км от Кишинева...
пообщайтесь тут
http://reibert.info/forum/showthread.php?t=109689
с.Жеврень (Жаврены) Криулянский район, на 1941 и 1944 Сусленский район и Кишинёвский район
http://reibert.info/forum/showthread.php?t=109689&page=6

обратитесь к Burt
Anna53 · 29.10.2012 01:55:48 · 
Гудзь Алексей Яковлевич
год рождения __.__.1914
в РККА с 06.02.1944 года
место призыва: Шполянский РВК, Украинская ССР, Киевская обл., Шполянский р-н

Медаль «За отвагу»
http://podvignaroda.mil.ru/filter/filterimage?path=VS/251/033-0690155-1552%2B011-1551/00000425.jpg&id=31906873&id=31906873&id1=54a8635fd5b71e820b5c292032da3f29

267 Гв.СП 89-я Гвардейская Белгородско - Харьковская Краснознаменная дивизия
Борис · 27.10.2012 16:13:01 ·

Цапкало Ф. Г.
Место рождения: УССР, Киевская обл. Шполянский р-н с.Лебедин
Год рождения: 1905
Призван: Шполянским РВК
Звание: красноармеец
Воинское соединение: 137 стрелковый полк 72 стрелковая дивизия
Дата гибели: 03.03.1940
Место захоронения: в бр.м. в р-не г.Питкяранта
Причина гибели: Погиб в бою

http://www.winterwar.karelia.ru/site/bd/search?y=8&x=35&surname=%E0&page=5831

ГОРБЕНКО    АКИМ    ПЕТРОВИЧ    1914    Шполянский р-н, с.Лебедин    Шполянским РВК    KP-FIN    ->

Список форумов ‹ ЗАХОРОНЕНИЯ СОВЕТСКИХ ВОИНОВ В РАЗЛИЧНЫХ СТРАНАХ ‹ Финляндия.Воинские захоронения

Здравствуйте! помогите узнать о моем дедушке Коваленко Иван Павлович родился 09 октября 1922 или 1921 года, Черкасской обл. Шполянский р-н, с. Лебедин. Знаю , что он был в плену.После войны дедушка переехал в Ворошиловградскую обл, Кадиевский р-н,хутор Пугачевка ,Петродонецкий с/с.Там он женился и жил всю свою жизнь. Больше никаких сведений нет, помогите узнать где он воевал и в каком лагере он был,как прошла его жизнь в войну?Спасибо.

Ищу дедушку Крещенко Александр Семенович 1914 г.р.
Последний раз видели при обороне Ленинграда 1942-1943 гг. Участник Зимней компании (Финляндия). Родом из села Лебедин Шполянского р-на Черкасской области (до войны Киевская область). До войны постоянно призывался в летние лагеря. Возможно имел мл. офицерское звание. Похоронка не сохранена, но было указано - пропал безвести. Примерное место гибели - блокадный Ленинград.

28.11.2015 23:11
До дня визволення села Лебедин від німецько-фашистських загарбників  26 січня 1944 року.     Загальношкільне свято.
Ведучий: Сьогодні ми славимо своїх односельців, учасників бойових дій, ветеранів Великої Вітчизняної війни. Славимо всіх, хто боровся за честь і незалежність нашої Вітчизни, за справедливість, за майбутнє, за саме життя.
Ведуча: І через 67 років нашим ветеранам сняться бої, гуркіт танків, пекло бомбардувань. Але очі їх знову чисті, знову вбирають всі радощі і турботи нового дня.
1 учень:
 65-ту весну ми  відзначаємо нині,
На скронях ветерана  – срібний іній сивини,
Він подвигом прославив матір Вітчизну,
Вклоніться, люди, ветеранам війни.
2 учень:
Зупинись, прислухайся на мить –
Кричать з вогню і мати, і дитина,
Хай буде мир, хай більше не горить
У пеклі війн, твоє життя, людино!
3 учень:
 
Скільки убито, скільки повішено!
Все це забути? Ганьба це і зло!
Чую, як зболена пам’ять притишено
Йде до могили й схиляє чоло.
4 учень:
Їх прийняла війна, лишивши списки
Загиблих в праведнім бою.
Застигли в тузі обеліски в гранітнім,
Пам’ятнім строю.
5 учень:
Кривавим сном одкорчилась війна,
Літа зарубцювали давні рани…
Під кулями ворожими сповна
За тишу заплатили ветерани.
6 учень:
В атаки йшли не ради нагород,
Поранені страждали в медсанбатах…
За цвіт життя завдячує народ
Полеглим і посивілим солдатам…
7 учень:
Не тільки зграйно журавлями
В небесній синяві летять –
Вони в гаях, поміж полями,
В степах тополями стоять.
 
Торкнутись силяться зеніту.
Немов з легенди, мов живі,
Вони, здається, всього світу,
Усього людства вартові.
Ведучий:
Понад 1500 жителів нашого села Лебедин  воювали на фронтах Великої Вітчизняної війни і 498 – не повернулися додому. При визволенні села загинув 201 воїн, в центрі села височіє Обеліск Слави, присвячений героям війни і Братська могила, в якій покояться тіла загиблих за Лебедин воїнів. Двоє лебединів стали Героями Радянського Союзу: Тур’ян Пінхус Григорович (19.03.1944 р.)     та Морозов Іван Олександрович (одержав звання 21.02.1945 р.).  (хвилина мовчання)
(До слова запрошуються присутні гості, ветерани Великої Вітчизняної війни)
Ведуча:
     В роки війни наші односельці проявляли мужність, відвагу, героїзм. Наприклад, тільки в одному бою артилерійський підрозділ під командуванням полковника М.Ткаченка, який родом з Лебедина, знищив 28 фашистських танків. Наш односелець за цей бій був нагороджений  орденом Бойового Червоного Прапора.
Ведучий:
  Колишній голова Ради ветеранів Великої Вітчизняної війни с. Лебедин, Шуст Іван Степанович у бою за населений пункт Рогув у Чехословаччині, першим ввірвався в місто, вогнем кулемету і гусеницями танку знищив 9 гітлерівців і 3 ворожих кулемети. Фашисти хотіли закидати танк Шуста гранатами, але
 
 
 танкіст швидким маневром навів танк на гітлерівців і знищив  ще 8 фашистів. За цей подвиг Шуст І.Г. нагороджений орденом Вітчизняної війни І ступеня.
Ведуча:
За допомогу молодим патріотам у боротьбі з фашистськими окупантами медаллю «Партизанові Великої Вітчизняної війни» було нагороджено М.Г.Осовську – матір Петра Андрійовича Осовського.
 У далекому 1941 році Петро Осовський, втікши з полону від фашистів, повернувся в рідне село і створив підпільну комсомольську організацію у складі: Панас Грабовий, Олекса Рудь, Вадим Грабовий, Андрій Рудас, Григорій Пелих, Володимир Федоров, Марія Павленко, Григорій Колісник. Вони склали радіоприймач (хоча німці під страхом розстрілу заборонили користуватись) і організували прослуховування радіопередач з Москви. Правду про реальний стан на фронтах вони в листівках доносили до населення. Але підлий зрадник видав цю групу фашистам і у квітні 1942 року комсомольців було заарештовано та відправлено на допит до Шполи, а 22 квітня 1942 року група лебединських підпільників була розстріляна.  
Учень:
Наше рідне село Лебедин було визволено в ході проведення Корсунь-Шевченківської операції 26 січня 1944 року.
На першому етапі операції йшли бої за прорив лінії оборони оточення ворожого угрупування, в тому числі і бої за визволення с. Лебедин. У визволенні нашого села брали участь: воїни 8-ї Гвардійської танкової бригади на чолі з полковником В.Ф.Орловим, 155-ї танкової бригади – командир підполковник І.І.Прошин, 80-ї танкової бригади – командир полковник В.І.Євсюков, 20-й танковий корпус – командир генерал-лейтенант І.Г.Лазарєв, 5-ї Гвардійської танкової армії – генерал-полковник танкових військ П.А.Ротмістров та війська 25-ї танкової бригади, 29-го танкового корпусу, 62-ї і 69-ї Гвардійських стрілкових дивізій 4-ї Гвардійської армії, 2-ї Гвардійської кавалерійської
 
дивізії, 5-го Донського козачого кавалерійського корпусу, 5-ї інженерно-саперної і 27-ї монтажної бригад.
Учень:
Головний удар 4-ї Гвардійської  армії розвивався в глибину на 40-50 км у напрямку Лебедин-Шпола-Звенигородка. Після успішного прориву піхоти на дільниці Капітанівка-Ташківка, для запирання зовнішнього кільця оточення ворожих віськ, були направлені 5-та Гвардійська танкова армія, а за нею 5-й Гвардійський Донський козачий кавалерійський корпус (командир генерал-майор А.Г.Селіванов). %-та Гвардійська танкова армія швидким ходом пройшла бойові порядки піхотинців і 25 січня 1944 року вийшла на рубіж Лебедин-Шпола-Звенигородка фронтом на південь, відбиваючи шалені атаки ворога.
Учень:
Зранку 25 січня 1944 року 2-га Гвардійська кавалерійська дивізія та  5-й Гвардійський Донський козачий кавалерійський корпус виступили у напрямку Капітанівка-Журавка-Лебедин із завданням визволити Капітанівку, вийти на Журавку, розвинути наступ 20-го танкового корпусу та ввійти в Лебедин 26 січня 1944 року разом з частинами 4-ї Гвардійської  армії.
Учень:
28 січня 1944 року війська 4-ї Гвардійської  армії, перемагаючи вогненний опір ворога, продовжуючи наступу, просунулись правим крилом до 6-ти км, а лівим – до 20 км, заволодівши 12 населеними пунктами, в тому числі Лебедин, Шпола, Самгород.
Учень:
Перед фронтом 4-ї Гвардійської  армії відступили частини 72-ї, 57-ї, 389-ї піхотних дивізій німців з танками танкової дивізії «Вікінг». 29 січня 1944 р. о 10 годині 30 хвилин 62-га і 69-та Гвардії стрілецькі дивізії, які були розташовані на той час в с.Лебедин, відбили контратаку ворога із району
 
 південно-західної окраїни с.Матусів, силою до 100 чоловік і 18-ма танками ГД СС «Вікінг». Лебедин міцно укріпився силами бійців Червоної Армії.
Учень:
У боях за визволення нашого села загинув 201 радянський воїн. У 1985 р. в День Перемоги, в наше село приїздив його визволитель Г.П. Яценко. Він розповідав: «При визволенні села Лебедин загинуло дуже багато радянських воїнів. Але я ще ніколи не бачив такої жахливої смерті, як смерть радянського воїна Медведєва. Поблизу цього бійця розірвався снаряд, осколком йому розпороло живіт. Всі нутрощі лежали назовні. Але в грудях палахкотіло мужнє серце і Медведєв встиг переказати адресу своїх рідних, щоб розповіли про його смерть.
Учень:
Наймолодшим визволителем с. Лебедин, який загинув 28 січня 1944 р. був севастопольський комсомолець Петро Крижнюк. Перед війною йому виповнилося лише 17 років.
У день визволення у нашому селі стався ще один трагічний випадок. Жителька с. лебедин Немна Меланія Григорівна запросила переночувати до своєї хати 13 радянських бійців і юну медсестру Таню Корабельську. Вранці, коли вони прощались з гостинною господинею, на обрії з’явився німецький літак, який скинув авіабомбу. Від її розриву загинули всі бійці, а від Тані   залишилось тільки намисто та заплетена коса.
Ведучий:
Отже, в ті страхітливі дні Великої вітчизняної війни, с. лебедин було лише однією краплиною у величезній чаші людського горя і смертей.  Але прийшов час, коли сонце заглянуло своїм теплим сяйвом у кожне серце, в кожну душу радянської людини, коли не треба було боятися вибухів снарядів і посвисту куль, коли можна було вимовити таке довгоочікуване на землі слово – МИР!
Ведуча:
 
Вічно житиме в наших серцях подвиг героїв, які віддали своє життя за нашу щасливу юність, дитинство. Ми вшановуємо пам’ять тих, хто відстояв мир на землі. Нам не забути жертовного подвигу наших співвітчизників, які ціною свого життя визволяли нашу Україну.
Вічна пам’ять солдатам і офіцерам, партизанам і підпільникам!
Не забудемо всіх, хто пішов із життя від ран, хвороб, нестатків, хто загинув у нацистському полоні, хто мужньо чинив опір у тилу ворога!
Честь і слава героям!
(покладання квітів, вінків до Обеліска Слави, Братської могили)

Детальніше тут: http://personalnij-sajt-direktora-shkol.webnode.com.ua/news/vizvolennya-sela-lebedin/

30 травня 2015 року свій 95-ий день народження відзначив поважний ветеран, учасник бойових дій Другої світової війни Іван Васильович Погасій (1920 р.н.). До села Лебедин Шполянського району приїхали привітати славетного воїна-солдата заступник голови райдержадміністрації Ольга Шпиця, очільник спілки ради ветеранів війни та праці Володимир Пустовіт, радник голови районної ради Владислав Плосконос, а також сільський голова Олексій Рудас.

- Сердечно вітаємо Вас з ювілеєм, бажаємо міцного здоров’я, щастя, вклоняємося Вам за великий ратний подвиг у визволенні від нацизму України та цілої Європи, - звернулась до сивочолого ветерана заступник голови Ольга Шпиця.

В розмові Іван Васильович розповів про минувшину військових років.

- До лав радянської армії мене призвали в 1940 році, - зазначає І.В. Погасій, - Потрапив у військову частину, що в Ашхабаді (Туркменія). Там десять місяців ніс службу до початку в червні 1941 року Вітчизняної війни. Потім командирований до Ірану, де далі виконував військовий обов’язок в артилерійських військах. В 1943 році військова частина була переведена до України - далі бої за Харків.

Так, тяжкі дороги війни привели безстрашного солдата аж до Відня (Австрія). Там Іван Васильович отримав серйозне поранення, що призвело до втрати лівої руки. Велику перемогу зустрів у австрійському госпіталі. В післявоєнні роки працював обліковцем в сільській майстерні рідного Лебедина. Мав трьох дітей, але нажаль, долею судилось всіх пережити.

ОСВЕНЦІМ

Рудас Ольга Іванівна

Вже коли вийшла у світ ця книга, я одержав від читачів тисячі схвильованих листів. Серед них були й листи від колишніх Освенцімських в'язнів, які чудом залишилися живі. Я сам випив до дна чашу Освенцімських мук, і мене вже нічим не можна ні здивувати, ні вразити. І все одно я не міг спокійно читати листа колишнього в'язня Освенціму, колгоспниці з села Лебедин Шполянського району Черкаської області Рудас Ольги Іванівни.
Народилася Ольга Іванівна в тому ж селі Лебедин 7 липня 1926 року в родині селянина-середняка Криська Івана Михайловича. Ольга була сьомою дитиною в родині. Її батько був одним із організаторів колгоспу в рідному селі. Працював бригадиром рільничої бригади, а перед самою війною — заступником голови колгоспу. Ольга ходила до місцевої школи, вчилася на «відмінно», мріяла про Київський університет, але встигла закінчити тільки вісім класів. Далі надамо слово самій Ользі. Проста розповідь її — це вражаюче документальне свідчення про криваві злочини фашизму.
«31 липня 1941 року фашисти окупували наше село. Відправляючи колгоспне майно і худобу за Дніпро, батько не встиг евакуюватись і залишився в окупації… 24 січня 1942 року його заарештувало гестапо, а через два місяці розстріляли. Йому було тоді п'ятдесят два роки…
Весною 1942 року почалися так звані «набори» робочої сили в Німеччину. 17 травня 1942 року схопили мою старшу сестру Настю, а 30 травня забрали й мене. А мені ж було тоді неповних шістнадцять літ… Півроку працювала в одного австрійського бауера. Я не могла змиритися з становищем рабині і в листах до шкільних подруг, які теж були в Австрії, виливала свою душу, свою ненависть до фашистів. Один з таких листів перехопило гестапо. 27 листопада 1942 року мене посадили в тюрму м. Новий Відень. Та, як то кажуть, наскочила коса на камінь. Я не скорилась. Почалися митарства по німецьких тюрмах. Відень, Брно, Шойберг, Бреслау… Побої, знущання… Моя затятість і нескореність привели мене в табір смерті Освенцім. Це було 20 лютого 1943 року.
Із станції Освенцім нашу колону гнали сім кілометрів. Ще здалеку ми побачили високий димар, з якого валував густий чорний дим, побачили яскраво освітлену дротяну огорожу і сторожові вишки. Перша думка була, що це якийсь військовий завод, який так пильно охороняють, а нас везуть сюди працювати. Ми й гадки не мали, яке це страшне місце.
Після реєстрації на лівій руці в мене викололи номер 36096. А коли обстригли коси, я зрозуміла, що тут мені й кінець.
Нас роздягли догола і загнали в душову. З душових воронок текла крижана вода. Ми не хотіли купатися в ній. Німкені при допомозі палиць загнали нас під цей душ. Після «купання» видали смугасті плаття і дерев'яні гольцшуги на ноги. Відтепер ми стали в'язнями фраулагеря Біркенау, сектора Б, блок 14.
Усередині блок ділився цегляними перегородками на чотири штуби. У штубах у два ряди стояли двоярусні нари. Відстань між нарами першого і другого ярусів була 70–80 см, так що сидіти на нарах можна було тільки пригнувши голову. Нари ділилися на осередки — своєрідні конури 1,5 на 1,5 метра. Оскільки в Біркенау безперервно прибували транспорти з в'язнями, блоки завжди були переповнені. В них заганяли по тисячу й більше в'язнів. Через це в одній конурі спало шість-сім жінок. Троє-четверо головами в один бік і троє в другий, тобто спали «валетом». А що одягу й білизни місяцями не міняли і скупатися не було де, то неважко уявити, який сморід і задуха стояли в штубі ночами… А бувало й так: прокидаєшся вночі від холоду. Біля тебе лежить задубілий труп…
Два тижні нас витримували в карантині — хто виживе. А виживав мало хто, бо дизентерія й Освенцімські харчі — раз у день бруквяна юшка і маленький шматочок чорного, спеченого наполовину з тирсою хліба — косили мало не всіх підряд… Тих, що помирали, одразу ж заміняли іншими. І так без кінця. Про плинність в'язнів можна було судити з того, як швидко зростали порядкові номери. У травні місяці я зустріла своїх односельчанок Канаву Цезарину Йосипівну і Скомердяк Катерину Григорівну. У них були вже номери 65763, 65764. Катя померла восени 1943 року, а Цезарина випадково вижила й повернулася в рідне село.
Після відбуття карантину тих, хто вижив, перевели в блок № 19, де утримувалися переважно наші радянські жінки — росіянки, українки, білоруски. Блокельтестером, тобто блоковим старостою, в нас була польська єврейка Едіт, штубовими — польські фольксдойче, які знали німецьку мову. Староста Едіт і її прихвосні жили розкошуючи. У них було все, чого тільки душа забажає. Я сама бачила, як, роздягнувшись догола, Едіт ніжилась на тапчані проти сонечка, а холуї розтирали її тіло кремами і робили масаж. І це тоді, коли в блоці від побоїв, голоду й антисанітарії щодня помирали десятки в'язнів.
Лагерельтестером весь час була фольксдойче Стеця з польок. І зараз, як живу, бачу її перед очима: сухорлява, чорноволоса, висока на зріст, ходила в чорному атласному халаті. Ох і злюща ж була! Майже не розлучалася з батогом, сплетеним із волових жил, і часто так знічев'я періщила ним усіх підряд. Недарма її прозвали Тигрою.
Обер-капо табору була німкеня Леопольдіне, також із в'язнів. Мала чоловічу сутулу статуру і кінське обличчя. Ця не випускала з рук гумової палиці і постійно курила люльку. За кровожерність ми прозвали її Дядьком Левом.
Пам'ятаю ще оберштурмфюрера Шварца. Це був розгодований кабанюра з червоною м'ясистою пикою і товстою шиєю, яка зрослася з підборіддям. Він нас називав російськими свиньми, а ми його — Чорним Кабаном. Знала і коменданта табору рудого Геслера, в якого з-під високого козирка хижо блимали шулікуваті очі. Обидва були катюгами з катюг.
Німці хизувалися своєю любов'ю до чистоти, а нас примушували жити в жахливих умовах. Досить сказати, що на початку 1943 року в усьому секторі В-І було тільки два крани з водою. Води не вистачало не те щоб умитись, а навіть напитися. Біля цих кранів завжди товпились тисячі в'язнів. За кухоль води давали пайку хліба. А та вода текла з залізної іржавої труби. Якщо її поставити на годину в посудині, то вона ставала червоно-рудою, на її поверхні утворювалися якісь олійні плями. Напившись такої води, багато хто хворів або й помирав.
Нас заїдали блохи і воші. У липні 1943 року, коли почала поширюватися епідемія тифу, по блоках провели ентлаузунг, «одвошивлення», як казали в'язні. Із штуб повикидали матраци й ковдри. Їх разом з нашим одягом забрали в дезинфекцію. Нас голих погнали в лазню, а потім загнали в інший, уже оброблений хімікатами блок, і тримали там голих півтори доби. У приміщенні після дезинфекції дуже смерділо хлорним вапном і ще якимсь хімікатом. Ми лежали на голих нарах і задихалися. До горла підступала нудота, з очей текли сльози, паморочилась голова. Багато жінок учаділи й померли. Уранці під час аппеля переписали їхні номери і відправили в блок № 25, який був трупарнею; його ще називали «доходилівкою», бо туди заганяли остаточно виснажених, але ще живих в'язнів і тримали там без їжі й води по кілька діб, після чого відправляли в крематорій. Нас перевели в сектор А, блок 13.
Кожна старалася потрапити на роботу в якусь команду, бо тим, хто працював, двічі на тиждень видавали цулягу — двадцять грамів маргарину і пайку хліба… Не важко уявити, які з нас були робітники: голодні, виснажені, ми скоріше нагадували скелетів, аніж живих людей. Працювали більше очима, весь час пантруючи, як би уникнути побоїв.
Пригадую, як одного разу нас пригнали на земляні роботи. Треба було копати землю, накидати в носилки і відносити вбік. Начальник конвою розставив постенкетте — цеп охорони, після чого він і конвоїри почали свій фріштіг — сніданок. При цьому вони раз у раз прикладалися до фляг із шнапсом. Після сніданку їм захотілося повеселитися. Начальник конвою побачив, що ми працюємо дуже повільно. Спершу він підганяв нас криками «льос! льос!», потім узяв лопату, сам накидав повні носилки землі і наказав нам віднести. А ми так охляли, що не мали сили підняти ті носилки. Тоді він гукнув есесівця з собакою і звелів йому підганяти нас. Лютий вовкодав кидався на в'язнів, як навіжений. Есесівець насилу стримував його. Ми підняли носилки, зробили кілька кроків і попадали. Есесівець пустив на нас собаку. Пес рвав наш одяг, кусав за ноги. Начальник конвою і його підручні реготали, бо вони, бач, «розважалися». А ми, зціпивши зуби, терпіли, не зронивши жодної сльози.
У неділю в'язні «відпочивали», та бодай не знати такого відпочинку, бо есесівське начальство влаштовувало в цей день генеральний аппель. В'язнів шикували на бруківці перед блоком колоною по п'ять уряд з інтервалами між сотнями. Під час генерального аппеля нас рахували вже вищі есесівські чини, іноді, навіть сам комендант Геслер. Він стеком показував на в'язня, який уже мало чим відрізнявся від мерця і якого вже час було спалювати в крематорії. Блокова Едіт записувала номер. Ми стояли ні живі ні мертві, старалися підтримувати одна одну, нащипували собі лиця, щоб хоч трохи почервоніти й не бути схожими на мерців.
Відібраних на цьому аппелі в'язнів відправляли у блок № 25, куди складали і трупи померлих. Потім живих і мертвих вантажили на машини й відвозили в крематорій.
Найстрашнішими в жіночому таборі були блоки № 25 і № 11, в якому жили штрафники. Блокфюрером штрафної команди був есесівець Таубе, якого ми прозвали Семиголовим, а змій навіть боялися вимовляти. Це був високий, худорлявий блондин, котрий славився своєю жорстокістю. Я сама бачила, як у квітні 1944 року він «тренував» в'язнів-жінок штрафної команди фраулагеря. Примушував їх повзати по-пластунськи, ходити навприсідки гусячим кроком, бігати, а потім подавав команду лягти. Найбільшою насолодою для нього було топтати своїми кованими чобітьми жінок, які й так уже лежали на землі напівтрупами. З-під його чобіт багато хто вже не вставав.
Пригадую, як ранньої весни 1943 року, коли команди поверталися з роботи, есесівці натягли перед центральною брамою вірьовку на висоті 50 сантиметрів від землі. Нас, голодних, смертельно втомлених, перемерзлих і виснажених, з опухлими ногами, примусили стрибати через ту вірьовку. Хто не міг перестрибнути, того одразу ж відправляли в блок № 25. Я й досі не можу зрозуміти, яка сила перенесла мене тоді через ту вірьовку. Так відбувалася селекція — відбір хворих і остаточно виснажених, з яких уже нічого не можна вичавити. То нащо ж їм даремно давати баланду і пайку ерзац-хліба! На їхнє місце прийдуть здорові. Тим більше, що табір і так був переповнений, щодня прибували нові ешелони з людьми, а дівати їх було нікуди. Особливо багато було з Білорусії, де карателі спалювали партизанські села, а людей цілими ешелонами привозили в Аусшвітц. Це були переважно жінки з дітьми. Дітям також виколювали Освенцімські номери.
Влітку 1943 року крематорії працювали на повну потужність. До платформи смерті день і ніч приходили ешелони, особливо багато привозили євреїв. Ми не раз бачили, як гнали людей від ешелону до крематорію. Хоча в цей час оголошувалася блокшпера і в'язнів заганяли в блоки, ми, однак, бачили, як сортували тих, що прибули. Старих, хворих і дітей заганяли в газові камери і потім спалювали. Молодих, працездатних єврейок направляли в табір. Тут вони проходили реєстрацію, їм виколювали номери і шестикутну зірку перед номером. Влітку 1943 року в Біркенау навезли багато польських, чеських, мадярських, голландських і грецьких євреїв. Останні мені запам'яталися фразою, яку вони часто повторювали: «Екстра пріма Салоніка, Салоніка екстра гут». За це їх називали в таборі салоніками.
Осінь 1943 року була дощова, холодна. У Біркенау лютував тиф, і люди мерли, як мухи, а особливо ті нещасні салоніки — не витримували, бідолахи, голоду й холоду (згодом їх усіх попалили — живих і мертвих). А взагалі найвитривалішими були наші радянські люди. Переживши рік у цьому страшному таборі, ми були вже не ті очманілі від жаху в'язні, в яких од голоду, холоду і знущань каламутився розум. У 1944 році у нашому фраулагері уже існувала підпільна організація. Хто нею керував і в якому блоці був центр — я точно не знаю. Здогадувалася, що центр, мабуть, очолювала вчителька з Дніпропетровська. На жаль, я не запам'ятала ні її імені, ні прізвища, ні, тим більше, номера. Вона була для всіх, як мати. Підбадьорювала словом, вселяла віру в перемогу. А без віри в Освенцімі неможливо було вижити. Підпільний центр підтримував зв'язок з чоловічим табором через чоловіків-електриків. Іноді вдавалося знайти і непомітно пронести в табір німецьку газету. Потай читали її і по назвах наших міст, які згадувалися у зведеннях ставки Гітлера, знали, де проходила лінія фронту. А крім того, можна було порозумітися з югославками, чешками і польками, яких нещодавно привезли в табір…
Жінки в блоці жили міцно спаяними гуртками, допомагали одна одній. Наприклад, у нашому гуртку були Олександра й Олена з Ростова, Ніна Мазурова з Курської області, Ліда з Гомельської області, Вертипорох Катя і Гасанова Марфа з Полтавщини, партизанка Крістіна з Югославії, полька Зося із Самбора, а також одна чешка вчителька. Останню спіткала страшна смерть. Під час ранкового аппеля в травні 1943 року вона чомусь сховалася в блоці. Мабуть, збожеволіла, сердешна. Есесівці з собаками знайшли її в матраці, витягли надвір і перед строєм в'язнів блока № 13 убили палицями.
Як тільки не знущалися з нас есесівці і їхні посіпаки! Найчастіше карали цілі блоки. Особливо діставалося нам, радянським. Ставили на коліна на кілька годин, багатьох відправляли в штрафну команду, а це було рівнозначно смерті, бо в штрафній мало хто витримував. Тигра Стеця ні за що ні про що била нас по обличчю, а Дядько Лев дубасила своєю важкою палицею.
Влітку 1944 року в усіх жінок табору взяли з пальців кров на аналіз. Тих, у кого була кров потрібної групи, вивезли «на селекцію». З них висмоктали всю кров, а знекровлені трупи спалили в крематорії.
В липні 1944 року відібрали вісімсот-дев'ятсот радянських жінок, а серед них і мене, й відправили в Буду на сільсько-господарські роботи. Глибокої осені нас ганяли за десять-двадцять кілометрів від табору, там ми вагонетками возили землю, розрівнювали поле. Ходили чутки, що тут буде аеродром.
Одного дня ми побачили в небі наші зіркокрилі літаки. Яка то була радість! Ми плакали і сміялися. В душі просили, щоб вони бомбили Освенцім, але таборів чомусь не бомбили ні союзники, ні наші.
Наступив 1945 рік. Ми вже знали, що незабаром прийде кінець нашим мукам: хоч смерть буде, хоч визволення. По ночах над лінією фронту стояли велетенські заграви.
Як хотілося вижити, діждатися визволителів, омріяної волі!
Та попереду нас чекали нові муки.
У ніч на 19 січня 1945 року нас вишикували в колону, оточили з усіх боків конвоєм з собаками і погнали до станції, назву якої я не пам'ятаю. Знаю тільки, що вона була за 60 кілометрів від Буди: Гнали дві доби. Був сильний мороз. Есесівці шаленіли від люті. Хто відставав або падав, того загризали собаки або пристрелювали конвоїри. На третю добу нас загнали в пульмани і привезли в Бухенвальд. Скільки по дорозі вмерло — страшно й подумати. У Бухенвальді нас не прийняли, бо він був переповнений, і 25 січня ми опинилися в концтаборі Берген-Бельзен. Сюди звозили на голодну смерть в'язнів з інших таборів, до яких наближався фронт.
Як же ми здивувалися, коли побачили, що в Берген-Бельзені було «наше» Освенцімське начальство: і Шварц, і Геслер, і всі есесівки й есесівці Біркенау.
Берген-Бельзен розташований у лісі. Поблизу не було жодних населених пунктів. На трасі, яка проходила неподалік, стояв покажчик відстані: до Ганновера — 40 км, до Гамбурга — 90.
Ми були дуже змучені й голодні, бо цілий тиждень нічого не їли. Тоді дівчата з Ростова вночі відбили дошки в брот-камері, набрали хліба, принесли в блок і роздали всім нам. А вранці у блок залетіли розлючені есесівці на чолі з комендантом. Почали допитувати, хто брав хліб. Усі мовчали. Тоді есесівці почали бити нас палицями по чому попало і виганяти з блока. Надворі нас вишикували, потім наказали стати на коліна й підняти руки вгору.
Був кінець січня. Мороз, сніг. Ми всі задубіли від холоду, дуже боліли підняті вгору руки. Але ми мовчали — не виказували дівчат, які принесли у блок хліб. Розлючений комендант наказав покарати увесь блок «гунгертодт», тобто голодною смертю. Нас загнали в блок на голі нари, забили двері, вікна обплутали колючим дротом, сам барак теж обснували колючим дротом, ще й виставили посилену варту з есесівців. Та наступного дня чомусь вигнали на аппель. Знову крики, погрози, биття і вимога виказати винних. Усі мовчали. Я чула, як одна есесівка сказала нашій Тигрі: «Я думала, що російські свині вже лежать, а вони все ще стоять».
Третього дня я на аппель уже не вийшла. Хотіла встати, але носом пішла кров. Мені вже все було байдуже. Ні пити, ні їсти не хотілося. Було єдине бажання: спокійно лежати, не ворушитися — так і померти. Та померти мені не судилося. Не знаю, що вплинуло на коменданта, але він дозволив роздати нам баланду. Подруги силоміць примусили мене їсти…
15 квітня табір захопили англійські війська. Вони побачили тут страхітливу картину. Всюди лежали гори трупів. Їх уже не прибирали, бо не було кому. Мало хто з тих, що залишився в живих, міг ходити. Англійці примусили есесівців прибирати трупи. І тут вовки стали овечками. Де й поділася їхня арійська пиха. Раніше вони гидували доторкнутися до в'язнів, навіть били нас у рукавичках. Тепер ми примусили їх скинути рукавички і братися за трупи голими руками. В'язні, як тільки могли, лаяли і проклинали своїх катів…
9 травня до табору прибув представник Радянського Союзу у формі капітана. Коли ми побачили його, коли почули з його уст рідну мову — ридма ридали. То були перші за довгі роки неволі сльози радості…
30 червня 1945 року я повернулася додому…»
Зараз Ольга Іванівна працює в колгоспі рідного села. В неї є чоловік і двоє діток. Пережите не минуло безслідно. Її мучать хвороби. «Після всього пережитого, — пише Ольга Іванівна, — я найбільше хочу, щоб був мир на землі, щоб наші діти не зазнали тих страхіть, яких зазнали ми».

Митрофан Медуха з села Лебедина 
підняв з землі німецьку листівку, бо 
паперу на фронті бракувало. Його 
розстріляли 4 червня 1942 року. На 
вироку з’явилася чорна печатка з 
написом: „Заходи до репресування 
членів родини відповідно до дирек- 
тив НКВД СРСР вжито“. Члени сім’ї 
- вдова Катерина, дочка Віра і син 
Олекса. 

Після визволення м. Кіровограда, був забезпечений плацдарм для
повного визволення Правобережної України і проведення Корсунь-
Шевченківської операції. Здійсненняїї покладалося на війська 53-ї армії
Другого Українського фронту, і насамперед , на сили 26-го
Гвардійського стрілецького корпусу. До його складу увійшла й 6-та
Орловська стрілецька дивізія, до якої був приданий 212-й мінометний
полк.
Свій легендарний наступ орловці розпочали в районі Красносілки,
а вже 24 січня громом радянських артилеристів розгорнувся наступ
далі на захід. Воїни 333-го, 125-ґо, 84-го та 212-го полків разом з
частинами 25-ї Чапаєвської гвардійської стрілкової дивізії зав'язали
жорстокі бої за Бурти. З північної сторони чапаєвці кинулись на
Капітанівку. Зломом опору ворога в Оситняжці було забезпечено
введення в прорив рухомих військ 5-ї гвардійсько- танкової армії.
Розвиток наступу танкістів йшов у стрімкому темпі. Змітаючи на
своєму шляху ворожу техніку і живу силу, гвардійці-танкісти
блискавично досягли Журавки, Лебедина, Шполи, Звенигородки з
метою з'єднання з військами Першого Українського фронту. 

25 квітня   1942   (субота)  -  Шполянський окружний комісар (Київська область) оголосив “про засудження до розстрілу та тюремного ув’язнення громадян с. Лебедина за агітацію проти німецьких збройних сил, утворення партизанських загонів, прослуховування та розповсюдження ворожих повідомлень”.  -  Німецько-фашистський окупаційний режим на Україні. Зб. док. і матер. – К., 1963. – С. 108.  -  ТЕТЯНА ЗАБОЛОТНА

Комсомольцы села Лебедина Шполянского района Черкасской области каждый день выносили несколько букв шрифта из типографии, которую охраняли немцы. Пополнив свое "полиграфическое хозяйство", подпольщики начали печатать листовки на квартире Крижановского. В это время его мать, Анна Николаевна, закрыв квартиру на замок, сторожила у ворот. Она ждала условного сигнала - красный кусочек бумаги на окне означал, что все напечатано. Тогда Анна Николаевна возвращалась домой, складывала на дно корзины листовки, сверху насыпала картофель или яблоки и несла груз в районный центр, где и передавала надежным людям.
   Организатором и руководителем Лебединского комсомольского подполья являлся Петр Андреевич Осовский. Он родился в Лебедине в 1918 году, там закончил десятилетку. Потом - военное училище, фронт. В первые дни войны попал в плен и через несколько месяцев возвратился в свое родное село. Пламенный патриот решает вести борьбу с врагом на оккупированной территории. Он подбирает надежных товарищей и создает подпольную комсомольскую организацию, которая к весне 1942 года уже объединяла 20 человек. Первое заседание подпольщики проводят на квартире матери Осовского - Мелании Гавриловны. Комсомольцы решают поднять молодежь и население своего и окрестных сел на активную борьбу с немецкими оккупантами, ставят целью уничтожать сельско-хозяйственный инвентарь, срывать мероприятия гитлеровских властей. Здесь же комсомольцы приняли присягу на верность Родине.
   Подпольщики прежде всего развертывают антифашистскую агитацию. Комсомольцы собирают приемник и устанавливают его на квартире Андрея Рудаса. По заданию подпольной организации бывший учитель Лебединской школы А. Рудь идет в лес, к партизанам, там получает газеты, листовки и распространяет их среди населения Лебедина, Шполы и других населенных пунктов.
   Матери подпольщиков Мелания Гавриловна Осовская и Анна Николаевна Крижановская собирают сведения об изменниках Родины, о намерениях полицаев и предупреждают об этом члeнов организации. Используя разведывательные данные, комсомольцы осуществляют ряд диверсионных актов, перерезают, в частности, телефонные линии по дороге Златополь - Шпола и между селами Сигнаевкой и Ротмистровкой. Когда немцы собирались организовать обмолот хлеба и вывезти его в Германию, подпольщики разбили молотилку и сорвали это мероприятие оккупантов.
   Полиция, гестапо тщательно следят за селом. Приходится менять места собраний, уходить в подполье. Теперь уже стало опасно собираться на конспиративной квартире Рудаса. И юные подпольщики по ночам начинают рыть туннель, соединяющий квартиру с садом. Со временем комсомольцы стали незаметно приходить на конспиративную квартиру и проводить здесь свои заседания.
   В 1942 году по доносу предателя комсомольцы были арестованы и брошены в застенки шполянского гестапо. Вечером 21 мая заключенным сообщили, что их утром расстреляют.
   Измученные зверскими пытками, подпольщики шли к месту казни. Петр Осовский запел "Интернационал". Слова революционного гимна подхватили его друзья.
   22 мая 1942 года в четыре часа гитлеровскими палачами были расстреляны: Петр Осовский - руководитель организации, Алексей Рудь - учитель Лебединской средней школы, Андрей Рудас и Григорий Пелих - комсомольцы, окончившие в 1941 году Лебединскую среднюю школу, Вадим Грабовой - воспитанник детского дома, Афанасий Грабовой - бывший секретарь комсомольской организации села Лебедина, лейтенант Красной Армии, Мария Павленко - комсомолка, Григорий Колесник - рабочий завода.

ПОНОМАРЕНКО Пётр Иванович (1905 -1944), заместитель командира отделения пулемётной роты 19-го отдельного штурмового стрелкового батальона 31-й армии 3-го Белорусского фронта. Представитель переменного офицерского состава, младший лейтенант (но с правом ношения погон младшего сержанта). Участник прорыва сильно-укреплённой и глубоко эшелонированной обороны противника на подступах к Государственной границе с Германией.
Родился в 1905 году в селе Лебедин Шполянского района Киевской (ныне Черкасской) области. Украинец. Беспартийный. Служащий по своему социальному положению. 
Был женат: супруга Пономаренко(Мартынюк) Вера Михайловна (по другим данным Никифоровна) по состоянию на осень 1944 года проживала в селе Будыща Лысянского района Киевской области (по другим данным в городе Тальное Киевской области). Образование: общее – 7 классов, военное – Курсы усовершенствования командного состава.
На военной службе в Красной Армии с 1927 года по 1929 год. На фронтах Великой Отечественной войны с 21 сентября 1941 года. Призывался Лысянским РВК Киевской области.
В феврале 1944 года, видимо попал в окружение и до лета 1944 года вынужденно проживал на территории, временно оккупированной противником.
Спецпроверку проходил на территории Сталинской области Украинской ССР (ныне – Донецкая область Украины) в Дзержинском лагерном отделении № 9 спецлагеря НКВД СССР № 240. Во второй половине августа 1944 года зачислен рядовым бойцом в пулемётную роту 19-го отдельного штурмового стрелкового батальона. Впоследствии назначен на должность заместителя командира отделения с правом ношения погон младшего сержанта. 
17 октября 1944 года был убит в бою на подступах к Государственной границе с Германией в районе хутора Бокшишки Литовской ССР. Приказом командира части №40 от 18 октября 1944 года был исключён из списков 19-го отдельного штурмового стрелкового батальона и снят со всех видов довольствия с 18 октября 1944 года, как «павший в боях с немецкими захватчиками».
Но согласно донесению Отдела Кадров Белорусского военного округа №04419 от 2 июня 1947 года числится убитым 19 октября 1944 года (ЦАМО: ф.33, оп.594259, д.0028).
Приказом Главного Управления Кадров Вооруженных Сил СССР №02719 от 29 декабря 1947 года исключен из списков офицерского состава, как погибший в боях против немецко-фашистских войск 19 октября 1944 года (ЦАМО: ф.33, оп.563784, д.43).
Похоронен был 17 октября 1944 года на северной окраине хутора Бокшишки Литовской ССР (ныне Литвы).

Dachau One-Step Search Results

Naumenko - Ancestry.co.uk 
search.ancestry.co.uk/.../sse.dll?...
Germany, Dachau Concentration Camp Records, 1945. Soldier, Veteran & Prisoner Rolls & ... Birth: 21 Feb 1922 - S.Lebedin. Death: 15 Apr 1943. Arrival: 5 May  ...

Фото діда Василя (Василь Михайлович Геращенко) і баби Зіни (Зіна Архипівна Калюжна). Як стріляли поранили його у вагоні. Дахау. австрія. Компенсація в 1990-х. Пішки йшла додому. Памятала трупи. Смерід від тіл що розкладалися. Її називали русш швайн. Син який виріс, врятував її. Заховав її за подушками. Його застрелили червоноармійці пострілами в черево. Помер. Дід служив в радянській армії. Працював у колгоспі осовського баба в лікарні. Акуратна організована жінка. Навчалася в заводській школі. Їхали в Київ на екскурсію. Німці бомбили по дорозі. Забрали у Відень. Домохазяйка. Мешкала ао адресі. Батьки попередили дітей ніколи не ображати її. На віхідні їздили на дачу за Відень. Відмінниця. Охайна. Розумненька. Вихована. Родичка Миколи Семеновича. Хрещена бабуся його доньки. Дід Василь - середнього росту, хоробрий, безстрашний чоловік. Усього побачив, нічого не боявся.

Памятники, обеліски. імена, льотчик на пасіках, біля заводу в центрі тощо.