Рання історія Лебедина

Частина 1

Хто зна на  Вкраїні село на горбах,
Яке потопає в квітучих садах ?
Тут Лебідь колись ще гніздо своє звив,
З тих пір воно зветься село Лебедин.
                          (з пісні «Лебединський вальс» В.Т.Балана)

В самому центрі карти України – Черкаська область, а в її середині – наше село Лебедин.
Воно має давню історію, інколи ставало свідком визначних подій, привертало увагу істориків та письменників. За час свого існування Лебедин «на кривавих шляхах, де татари світили у вікна пожежами» перетерпів спустошливі набіги кочівників, численні війни, розорення і занепад, його жителі змушені були захищати свої сім’ї та нажитки, і тут «постійно сочилися струмки криваві наших прадідів». Як поселення Лебедин приваблював до себе увагу господарськими вміннями жителів, бо здавна вони славились садівництвом, обширними пасіками, ловлею риби, полюванням та зручним розташуванням серед лісу.

Розташований Лебедин на горбистій  місцевості, біля витоків річки Турії, на вододілі басейну Бугу та Дніпра. Відстань до районного центру Шполи – 12 км. Землі Лебедина межують із землями Шполи, Мар’янівки, Матусова, Макіївки, Журавки, Межигірки, Лип’янки та Кримок. З трьох сторін села видніються ліси (Шполянський, Лебединський, Грабський, Джиговове). Річка Турія з часом перетворилася на каскад ставків, що тягнеться до Журавки.

Про походження назви села Лебедин існує декілька легенд. За першою легендою назва походить від козака Лебедя, який першим поселився серед лісу, а біля нього почали селитися інші люди. Можливо, в давні часи, коли річки і струмки були повноводнішими, тут водилося багато водоплавних птахів, в тому числі і лебедів, які і сьогодні не обминають ставки нашого села. Тому не виключено, що цей прекрасний птах дав назву нашому селу. Ще за однією версією, назва села могла походити від назви величезного лісового масиву, серед якого воно колись знаходилося. Вперше ліс Лебедин показаний на карті Боплана 30-х років XVII ст.

Лебедин по праву вважається найстарішим селом в нашій місцевості. Як поселення воно вперше згадується в документах ІІ половини XV століття. Тоді ця територія входила до Черкаського повіту, Київського князівства (потім воєводства), Великого Князівства Литовського. Перші письмові згадки про Лебедин знаходяться у старовинному зводі документів Литовської держави, так званій Литовській метриці, основний фонд якої зберігається в архіві древніх актів у Москві. Саме в Литовській метриці вперше згадується село Лебедин, яке князь Казимир віддав Івашку Львовичу на Виленському сеймі 1448 року: „А Ивашку Львовичу на отчину потверженье на селе Релев, а на Расечеев, а на Лебединськие доходы”. Цей факт прокоментовано М.С.

Грушевським в т. VIII «Історії України-Руси» на с.15: «.. то доходи лебединські», що належали як отчина Івашку Львовичу разом з селами Релів і Росечеїв, можна класти на околиці звісного Лебедина…».

Таким чином, можна сказати, що першим власником Лебедина, що згадується в історичних джерелах, є якийсь Івашко Львович в 1448 році, а вже пізніше Лебедин переходить у власність князя Федора Глинського. Польський історик Є. Руліковський прямо вказує, що Лебедин, як поселення, був наданий  київськими удільними князями Федорові Глинському за військові заслуги. А київськими удільними князями були тоді Олелько Володимирович (1440-1455 рр.) та Семен Олелькович (1455-1470 рр.). Отже, можна впевнено стверджувати, що Лебедин уже існував в 1448-1470 рр.. В ХХІІ томі "Історичних джерел" А. Яблоновського читаємо: "Князям Глинським в Черкаському повіті надано Казиміром Ягеллончиком в долині Росі Мошни (1448), потім на Тясмині отримано в 1495 від князів Олельковичів Радивоново (Жаботин) та на Тур’ї – Лебедин".

Частина 2

27 червня 1495 року син Федора Глинського Богдан звернувся до великого князя Литовського Олександра з проханням підтвердити попередні надання його батькові і видати необхідні документи замість знищених у Києві під час нападу татар. Олександр видав Б.Ф.Глинському відповідну грамоту, а в 1498 році повторив її з розширеннями та уточненнями.

Цікавим виявився родовід князів Глинських. З’ясувалось, що їхній рід походить від всім відомого татарського хана Мамая. Його син Мансур-Кіят заснував у степах три міста: Глинськ, Глинище й Полтаву, що перейшли у власність його старшого сина Лекси. Пізніше Лекса прийняв у Києві хрещення, дістав ім’я Олександр і поступив на службу до великого князя Вітовта і з цього часу рід почав називатися Глинськими. Їм, як уже відомо, належав і наш Лебедин. Наступними власниками села були син Богдана Володимир Глинський та його дочка Олена Володимирівна, яка мала сестру в четвертих Олену Василівну Глинську, що вийшла заміж за московського князя Василія і стала матір’ю відомого російського царя Івана Грозного. А Олена Володимирівна вийшла заміж за Василя Довмонта, який володів селом Мошнами і тому називався князем Мошенським.

Подружжя Мошенських мало чотирьох дочок і відповідно чотирьох зятів: Кельбовського, Грибуновича-Байбузу, Лукієвича-Кохановського, Берухальського. За люстрацією 1552 року Лебедином володіли спільно Ян Кельбовський та  Михайло Грибунович. На той час Лебедин був, певно, чималим поселенням. Польський історик  Яблоновський  вказував, що напередодні унії (1569 р.) найбільшими поселеннями в Черкаському повіті на Правобережжі були: Мошни, Лебедин, Мліїв, Радивоново (Жаботин).  

                                   
У хвилі надання лебединського поселення князеві Федору Глинському, в тих місцях ще не було жодних назв крім Лебедина і Кирилова. Певно, що князі Глинські та Довмонти-Мошенські заселили ці місця. Та незабаром і ці перші поселення були стерті татарськими нападами, бо знаходилися вони поблизу шляху набігів, який називався Чорним. Через „чорний” ліс лединський, де було багато потаємних проходів та стежок, власне, і проходив той шлях. А боронили свою землю від нападів татарських козаки. Виникнення козацтва припадає на другу половину ХV століття, що співпадає з первісним заселенням Лебедина. Можливо, у числі перших поселенців був і легендарний козак Лебідь.

Лебедин, певно, був добре пошарпаний цими татарськими набігами, бо в документі, датованому 1604 роком, йдеться про новозаселений Лебедин, жителі якого на чолі з отаманом відібрали коні в якогось польського шляхтича. У відомостях на внесення подимного податку (1628-1631 рр.) Лебедин записується незаселеною пустинею, але податок вноситься „згідно старих поборів 8 злотих 7 грошів”. Можливо, що в ті часи власники маєтків у такий спосіб ухилятися від податків.

В 1645 році Лебедин потрапляє в руки великого польського магната гетьмана коронного Станіслава Конецьпольського, якому Степан Лукієвич-Кохановський (онук Олени Володимирівни Глинської) продає свою частку спадщини. По смерті Станіслава Конецьпольського в 1646 році Лебедином володів його син Олександр. Гетьман Конецьпольський мав значні воєнні сили і міг краще захистити село від безконечних татарських набігів. Лебедин вийшов нарешті з пусткування і на його давньому урочищі заквітло село. В обширних лісах, які оточували Лебедин, зароїлися пасіки. Десятина від них становила значне джерело прибутків для власників села. Рачинський повідомляє, що в ті часи із самої десятини наточувано двісті півбочок меду, з тих лісів добували поташу на 15000 злотих. Конецьпольські були дбайливими господарями на своїх землях.

Повноводні струмки по всіх околицях перекривалися греблями для влаштування млинів. Існує легенда, що в лебединському лісі мав пасіки якийсь шляхтич Пшонка, але під час війни чи то загинув, чи то втік, а Богдан Хмельницький, захопивши у війні з Конецьпольським „70 міст і села без числа і пасік незміряних, з яких були великі прибутки”, захопив разом і Пшончину пасіку. Прогнавши Конецьпольського та Пшонку, Хмельницький не поспішав віддавати Лебедин попереднім власникам. Та у 1657 році Хмельницький помер, а це питання не було вирішене. Через два роки після відомого Гадяцького миру, адміністрація гетьмана Івана Виговського якось переконала польські власті, що маєтки Лебединський, Млієвський та Жаботинський є не приватні, а державні, тобто королівські. Тому польський король Ян Казимір роздав певну частину королівщини у власність вірним і заслуженим перед державою козакам: Данилу Виговському, Зарудному, Хмельницькому, Яремі і Лесницькому. Тим часом, дізнавшись про це, Станіслав Конецьпольський (син Олександра) – справжній спадкоємець цих земель, розшукав необхідні документи і виступив на сеймі. Сейм призначив комісію для визначення прав спадку всіх земель Конецьпольського, і вже 1661 року на сеймі була прийнята постанова про повернення цих маєтків Конецьпольському.

В той же час у Лебедині, в урочищі Чичкове, ієромонах Оникій Симонович, який керував пасікою Виноградського Ординського монастиря, що знаходилася в цьому урочищі, вирішив заснувати монастир. І в 1657 році на цю святу справу його благословив Київський митрополит Дионісій Балабан іконою Святого Георгія. Так розпочалася діяльність одного з найстаріших монастирів в Україні – Лебединського Георгіївського чоловічого монастиря.

Звичайно, наявність монастиря справляла помітний вплив на життя села, піднімала його статус. Ченці були, в основному, освіченими людьми, добрими професіоналами в тій чи іншій справі. Вони багато їздили або приходили в монастир з інших країв, приносячи досвід і знання. Мабуть, завдяки появі монастиря в Лебедині почало розвиватися культурне садівництво, яке потім стало приносити його жителям значні доходи. До того ж монастир був пристанищем і захистом для багатьох людей. За спогадами старожилів, тут часто доживали віку тяжко поранені або престарілі козаки. Сучасний історик В. Сергійчук прямо вказує на те, що в Лебедині був шпиталь для поранених козаків. Коли якийсь козак був уже не в змозі нести службу через поранення чи хворобу і відчував наближення смерті, то товариші йому казали: „Пора вже йому на Лебедин”.

Лебединський Георгіївський монастир відомий також своїми відносинами з видатними особами, що з’являлись на його терені. Так, святу обитель, що не мала своїх засобів для самозахисту від грабіжників, прийняв „під свою охорону” український гетьман Петро Дорошенко, видавши Лебединському монастиреві два охоронних листи: один в містечку Медведівці 14 березня 1666 року, а інший в Чигирині 3 вересня 1668 року. А в 1692 році гетьман Іван Мазепа в рейментарському листі ігумену Феофану Завадському дозволив забирати на монастир майно одиноких померлих людей, що сприяло збагаченню Лебединського монастиря.