Лебедин

село Лебедин, Черкаська область

Лебеди́н - село в Україні, в Шполянському районі Черкаської області. У селі мешкає 4611 людей.

За однією з версій назва Лебедин походить від назви однойменного величезного лісового масиву. Вперше ліс Лебедин показаний на карті Боплана в 17 столітті. За місцевою легендою, назва села походить від імені козака Лебедя, який першим поселився серед лісу та заснував поселення. Ще одна легенда твердить, що у цій місцевості водилося багато водоплавних птахів, а особливо лебедів. Тому не виключено, що цей прекрасний птах і дав назву селу.

Перша письмова згадка про село знаходяться у так званій Литовській Метриці, де зазначено, що князь Казимир віддав Лебедин Івашку Львовичу на віленському сеймі 1448 р.

Пізніше Лебедин знаходився у власності відомих дворянських родин: українських князів Глинських (Олена Василівна Глинська вийшла заміж за Московського князя Василя і стала матір'ю царя Івана Грозного), польських - Конецпольських, Любомирських, російських князів та поміщиків Потьомкіна, Висоцького, Лопухіних, Роговських.

За люстрацією 1552 Лебедином володіли спільно Ян Кельбовський та Михайло Грибунович.

Богдан Хмельницький після захоплення у війні з Конецьпольським «70 міст і сіл без числа і пасік незміряних, з яких були великі прибутки» у Лебедині мав свою пасіку. У селі ця місцина ще й досі зветься «Пасі́ки».

У 1657 в Лебедині розпочато будівництво Георгіївського чоловічого монастиря. У XVII столітті монастир був у занепаді, але у другій половині XVII століття почався розквіт обителі. За активну підтримку козацьких заворушень монастир не раз отримував від українських гетьманів привілеї. Особливо монастир прославився під час Коліївщини (1768), коли підтримував гайдамаків.

Князь Любомирський Францишек Ксаверій (1747–1819 рр.) виділив у 1779 зі своїх володінь частину землі для будівництва Свято-Миколаївського Лебединського жіночого монастиря.

Степ або Дике Поле на мапі Боплана 1648 p.

Дзвіниця Лебединського Миколаївського монастиря. 1823 р.

У 1823 в Лебедині побував малий Тарас Шевченко зі своєю сестрою Катериною, яка приходила помолитися перед шлюбом за щасливе подружнє життя у Миколаївський жіночий монастир. Тодішіні спогади одного із монахів послужили основою створення знаменитої поеми "Гайдамаки".

У Лебедині діяла ґуральня та цегельня, церковнопарафіяльна школа, а у 1875 відкрито однокласне початкове народне училище Міністерства народної освіти.

У 1846 в Лебедині розпочалося будівництво цукроварні, а у 1854 році було побудовано рафінацію. У 1902 році пожежа знищила заводи, але брати Бродські побудували у 1904 році новий потужний рафінадний завод, продукція якого цінувалася на міжнародному ринку. Нові корпуси заводу було збудовано із цегли, вони збереглися до наших днів.

Станом на 1885 рік у колишньому власницькому селі, центрі Лебединської волості Чигиринського повіту Київської губернії, мешкало 4100 осіб, налічувалось 923 дворових господарства, існували 2 православні церкви, училище, 2 школи, 9 постоялих будинків, 14 лавок, 34 вітряних і 2 кінних млини, відбувались базари по неділях. За 2 версти - бурякоцукровий завод. За 3 версти - винокурний завод.

За переписом 1897 року кількість мешканців зросла до 6982 осіб (3547 чоловічої статі та 3435 - жіночої), з яких 6552 - православної віри.

Під час революційних подій 1917-1920-х років завод зупинився через нестачу сировини, оскільки колишні поміщицькі землі роздали селянам, які стали сіяти переважно зернові культури, а не цукрові буряки.

Майже 20 років завод не працював, а згодом його було демонтовано. У 1935–1936 роках на місці колишнього цукрозаводу збудували новий завод - з очищення насіння цукрових буряків, що в 2007 році відмітив своє 70-річчя. Нині Лебединський насіннєвий завод є одним з найпотужніших промислових підприємств в Україні.

За спонсорської підтримки Лебединського насіннєвого заводу сьогодні утримується сільський історико-краєзнавчий музей, заснований у 1989-90 роках у приміщенні колишньої майстерні школи № 1. Музей площею 120 м² має 4 оглядові зали та підсобне приміщення. Усі експонати місцевого походження, знайдені в Лебедині та його околицях. Директор музею - історик-краєзнавець І. Єленецький.

Частина 3

В 1682 році Лебедин після смерті Станіслава Конецьпольського перейшов до його родича Яна Олександра Конецьпольського, а з 1712 року – до родини князів Любомирських: спочатку – воєводі сандомирському князю Юрію Любомирському, по ньому київському воєводі князю Станіславу Любомирському, потім його синам Михайлу і Ксаверію. На той час в Лебедині проживало чоловіків – 427, жінок – 467. Це перші статистичні дані про населення Лебедина, яке становило тоді приблизно 900 душ.

Князь Ксаверій був добрий і дбайливий господар, за його володіння відбудовані спустошені раніш добра і проведена активна політика по збудуванню слобод, князь опікувався долею Георгіївського монастиря та дозволив будувати у своїх володіннях жіночий монастир у Лебедині і продав монахиням за 30 карбованців землю для забудови. І постав у 1779 році Лебединський Свято-Миколаївський жіночий монастир. 

1787 рік був визначним для історії Лебедина. В цьому році польський князь Ксаверій Любомирський продав смілянський ключ маєтків, до якого входив і Лебедин, відомому російському князеві, фельдмаршалу російської армії Григорію Олександровичу Потьомкіну за 2 мільйони  карбованців. Становище Лебедина було досить своєрідним. З одного боку лебединці були кріпаками російського князя, але адміністративно належали до польської держави. Вже після введення російського війська в 1792 році на Правобережжя та адміністративних перетворень, що тривали до 1796 року, Лебедин був включений спочатку до Київського намісництва, потім до Катеринославського, а з 1797 року увійшов до складу Чигиринського повіту Київської губернії. На 1808 рік в Лебедині було 467 дворів і 2663 жителі.

В 1791 році помирає світлійший князь Г.О. Потьомкін Тавричеський і його маєтки було поділено між численними нащадками. Лебедин, в числі інших навколишніх сіл, дістався племінникові князя, генералові М.П. Висоцькому і входив до Златопільської економії. У 1824 році генерал подарував Лебединському Георгіївському монастиреві 45 десятин 458 кв. сажнів орної і сінокісної землі з дрібним лісом біля хутора Тартак, 50 тисяч випаленої цегли, 25 хур хмизу для огорожі, скасував щорічний податок на млин в розмірі 100 рублів, накладений князем Любомирським.

28 січня 1806 року в сім’ї диякона Миколаївського монастиря Лук’яна Трезвінського народилася дівчинка Ганна. Сама по собі  ця подія звичайна. Але пройде час, і Ганна вийде заміж за Матусівського священника Семена Левицького і стане матір’ю відомого класика української літератури Нечуя-Левицького. Скоро вони виїдуть у Стеблів, прихопивши з собою із Лебедина бабу Мотрю. Вона нянчитиме майбутнього письменника, а він з великою теплотою буде згадувати її все життя, особливо за знання народних пісень, колядок, казок, звичаїв.

У 1821 році було закладено в Лебедині фундамент Преображенської церкви, а 19 серпня 1826 року вона була освячена і почала свою діяльність, залишивши помітний слід в історії села.

За своєю духівницею від 10 липня 1827 року генерал Висоцький заповів Златопільський маєток своїм внучатим племінникам Андріяну і Петру Федоровичам Лопухіним. У 1844-1845 рр. брати поділили між собою власність і Лебедин, разом із Златополем, Турією, Тишківкою, Капітанівкою, Листопадовим та іншими дрібнішими селами відійшов у володіння надвірного радника, майора у відставці Петра Федоровича Лопухіна. Діти П.Ф. Лопухіна Ганна (1829 р.н.) і Микола (1830 р.н.) у 1853 році поділять спадщину свого батька і Лебедин дістанеться Миколі.

І Висоцькі і Лопухіни були досить жорстокими поміщиками, нещадно експлуатували своїх селян-кріпаків та карали їх за найменшу провину. Лебединці протестували як могли, скаржилися в різні інстанції, а в 1847 році зробили відчайдушний крок і вручили свою скаргу самому імператорові Миколі І. Цар негайно доручив київському військовому генерал-губернатору розслідувати цю справу і в Лебедин прибула комісія на чолі з чиновником для особливих доручень Романовським. Справа тривала три роки і була закінчена восени 1850 року. Очевидно такі скарги надходили й з інших сіл в різні інстанції. І тому за перевищення влади Миколу Лопухіна було позбавлено права керувати маєтками і вони були підпорядковані опікунській раді.

В 1846 році на північній околиці села почалося будівництво цукроварні. Ця подія співпала з цукровим бумом, що охопив тоді Україну. Почала інтенсивно розвиватись цукрова промисловість. Хоча цукровий буряк був досить трудомісткою культурою, а отримання цукру складним технологічним процесом, прибутковість цукроваріння була на той час надзвичайно високою. Прибуток від цукрових буряків майже у 38 разів перевищував прибуток від пшениці, що і викликало надзвичайний ажіотаж навколо цукроваріння.                                                 
Засновниками цукроварні в Лебедині були: власник Лебедина поміщик П.Ф. Лопухін та купець – єврей з м. Златопіль Абрам Маркович Бродський. Мабуть, цей дует був не випадковий. Звести цукроварню Лопухін сам не міг через фінансову скруту, зате в нього була земля і ліс. Купець А.М. Бродський мав гроші, але не мав права на придбання землі (згідно з законами Росії євреї були позбавлені цього права). Отож, спільними зусиллями цих двох осіб цукроварня була побудована і в кінці 1847 року почала свій перший сезон.                                         
Щодо Бродських, то вони в ХІХ на початку ХХ століття відігравали досить помітну роль в Україні, особливо як цукрозаводчики. Засновником роду Бродських був Марк Шор, син відомого бродського рабина з шанованого єврейського роду Авіас-Шор. Він переїздить з Бродів, змінює своє прізвище, хоч і не забуває попереднє. Тепер сім’я зветься – Бродські-Шор. Проживали вони у Златополі, де була їхня головна контора до 1875 року. У Марка було четверо синів: Зельман, Ісаак, Абрам, Ізраїль. Абрам Маркович започатковує наш завод, в 1854 р. він орендує його у поміщика Лопухіна, а в 1856 році завод переходить в оренду до брата А.М. Бродського Ізраїля Марковича. Саме Ізраїль Бродський стає одним із найбагатших цукровиків Південно-Західного краю. І стартом до його майбутньої слави був Лебедин, де він одразу розширює підприємство, прибудувавши у 1858 році рафінарню. І.М. Бродський вклав у її будівництво 85000 крб, що було для тих часів чималою сумою, однак і прибуток став стабільніший.

Частина 4

2 липня 1854 року М.П. Лопухін продає Лебедин судді чигиринського повіту Йосипу Тимофійовичу Роговському. Відомо, що Роговський був відчайдушною людиною, бо не боявся брати у борг. Так, 13 листопада 1854 року він позичив у поміщика Я. Наумова 25500 рублів строком на рік, а в 1860 році Роговський заклав Лебедин у Московську Сохранну контору під заставу 103728 крб. 29 коп. Його дружина Кароліна Іванівна Роговська після смерті чоловіка в 1861 році вимушена звертатись до Його Імператорської Величності Олександра Миколайовича з проханням повернути їй Лебедин після „вычета и отсылки в Московский опекунский совет 5401 рублей 13 коп. из пренадлежностей моей и прочих наследников умершего моего мужа».

Відомо також, що у Йосипа Тимофійовича Роговського було багато синів: Тимофій, Василь, Іван, Єгор, Дионісій, Петро, Франц-Миколай, Олександр, Андрій, Людовік-Осип. Після батька наступним власником Лебедина був Андрій Йосипович Роговський, який 10 червня 1863 року продав Лебединський цукровий завод І.М. Бродському.

9.02.1863. – Селянське заворушення в Лебедині. Мировий посередник 4-ї дільниці Чигиринського повіту повідомляв власті про непокору селян Лебедина та їх відмову платити оброк.

Січень 1864. – Селянське заворушення в Лебедині. Лебединські селяни припинили вносити викупні платежі за землю. Безсилі зупинити заворушення погрозами й умовляннями, місцеві власті звернулися за допомогою до київського губернатора. Той надіслав війська, що викликало ще більше обурення селян. Вони заявили, що ніяких викупних платежів вносити не будуть. Тільки після покарання різками та арештів селяни підкорилися.

У вересні 1888 року І.М. Бродський помер і власниками заводу стали брати Лазар і Лев Ізраїлевичі. Ім’я Лазаря Бродського пов’язується з легендами про казкові можливості: досить сказати, що на заводах Бродського вироблялось ¼ рафінаду Росії. Представник могутніх фінансових і промислових кіл Росії Лазар Бродський уміло використовував батькову спадщину і власні яскраві здібності. Його успіхи у підприємництві просто вражали. Фольклор зберіг приказку: „Чай Висоцького, цукор Бродського”.

                     
А якість лебединського цукру була досить високою. Не пройшло і 25 років з моменту випуску першої продукції, а наш рафінад вже відзначався на міжнародних виставках:

• Петербург, 1870 р. – срібна медаль
• Відень, 1873 р. – Die verdienste Medaile
• Філадельфія, 1876 р. – Certificate of Award
• Москва, 1882 р. – золота медаль
• Париж, 1889 р. – золота медаль
• Ліон, 1894 р. – золота медаль

                                         
У 1900 році брати Лев і Лазар Бродські були нагороджені у Франції орденом Почесного легіону за якість нашого цукру, а цим орденом уряд Франції іноземців нагороджував дуже рідко.

В кінці ХІХ - на початку ХХ ст. Лебедин розбудовувався. У 1860 році Роговські побудували на західній околиці села винокурню, на якій працювало 18 чоловік. За рік там перероблялось 31000 пудів (517 т) зерна, з якого викурювали 18500 відер горілки. Працювала також невелика цегельня, на якій вироблялось за рік 50000 штук цегли. У 1899-1900 роках було збудовано залізничну вітку Сигнаївка-Лебедин довжиною 12,46 версти (13,4 км). Будівництво велося Олександрівським товариством цукрових заводів з подальшою передачею вітки Південно-Західній державній залізниці. Вартість вітки становила 295650 крб. Зі станції Златопіль можна було придбати квитки у всі кінці імперії. Один раз на тиждень зі станції відправляли за розкладом пасажирський вагон на станцію Цвіткове.

                         
У ніч з 13 на 14 грудня 1902 року сталася в Лебедині трагедія: згоріли цукровий і рафінадний заводи. Сума збитків становила приблизно 1 мільйон 400 тисяч  крб. Відразу після цього лиха почалося інтенсивне будівництво нового, вже тільки рафінадного заводу. Темп будівництва був дуже високий. Але головний корпус заводу, паровишня і башта – все це було збудоване за два роки і вже у травні 1905 року завод дав першу продукцію.

Під час будівництва заводу 19 вересня 1904 року помер Лазар Бродський і завод перейшов у власність його брата Лева Бродського, а у 1912 році власником заводу став Абрам Добрий. В Лебедині на кошти Бродських була побудована лікарня, якою ми користуємося і нині, єврейська синагога, утримувалося двокласне училище при заводі, єврейська колонія, що нараховувала 300 осіб і проживала в районі рафінадного заводу, теж користувалася милістю Бродських. Доброчинна діяльність Бродських була відома в усій Україні.

ЛЕБЕДИН С.
с. Киевской губ., Чигиринского у. Жителей 5248, церквей 2; из них одна принадлежала мужскому Георгиевскому м-рю, упраздненному в 1848 г. Близ села второклассный Лебединский женский м-рь (см.).

Брокгауз и Ефрон. Брокгауз и Евфрон, энциклопедический словарь. 2012

Лебединская волость Чигиринского уезда Киевской губернии
Журавка, с.
Лебедин, с.
Лебединский женский монастырь
Тартак, хут.
Турия, с.

Фонд 864 Лебедино-Заводская почтово-телеграфная контора управления Киевского почтово-телеграфного округа, с. Лебедин Чигиринского уезда Киевской губернии 
Количество  описей 1; количество дел 12; 1912-1918 гг.

Перечень фамилий, которые упоминаются в метрических книгах православных церквей города Киева (начало 20 века):

На початок ХХ ст. Лебедин був досить великим населеним пунктом і вважався волосним містечком. До нашої волості, крім Лебедина, входили Журавка, Турія та Буда-Макіївка. У 1900 році в селі проживало 6982 жителів. В Лебедині діяли такі навчальні заклади: двокласне училище при заводі, однокласна міністерська школа  та церковно-приходська школа в центрі села. Також у селі діяли  Георгіївська та Спасо-Преображенська церкви та єврейська синагога.

Лебединський завод, 1902 рік.

В Лебедині було розвинуте вітряне млинарство. За статистичними даними, станом на 1900 рік у Лебедині налічувалося 43 вітряні млини.

Революційні події у Росії 1905-1907 років мали відгук і в Лебедині. У червні 1906 року біля сільської управи відбувся мітинг селян, які вимгали у керівництва поміщицької економії підвищення зарплати і оголосили страйк, припинивши роботу на полях і в економії. У відповідь на непокору селян 23 червня 1906 року в Лебедин був введений ескадрон 25-го драгунського полку, солдати якого почали чинити насильство над селянами. Лебединці вдалися до збройного повстання, їм на допомогу прийшли робітники заводу. Селяни і робітники, озброєні вилами, косами, сокирами і рушницями рушили до сільської управи, де знаходились їхні заарештовані товариші, і вступили в бій з драгунами. Було поранено 5 драгунів і троє повстанців. 28 червня драгуни отримали підкріплення і примусили селян здати зброю (близько 50 револьверів і рушниць). Військовий суд засудив майже 40 селян та робітників. Найактивніші організатори повстання Мефодій Пухлій, Григорій Рудас та Андрій Двірник були засуджені до страти, та вирок було замінено на 20 років каторжних робіт.

Цікаво, що імператор помилував ледединських бунтівників, Мефодія Павловича Пухлія та Григорія Степановича Рудаса, проте радянська влада жорстко віднеслась до колишніх революціонерів. У період сталінських репресій Мефодій Пухлій звинувачувався в контрреволюційній пропаганді й агітації. Осуджений 4 вересня 1937 року до вищої міри покарання. Григорій Рудас осуджений до ВМП (розстріл). Розстріляно у м. Києві 22.05.1938 р. Цього разу лебединців не помилували.

«ЗЛОДЕЯНИЯ РЕВОЛЮЦИИ»
РОССИЙСКАЯ ИМПЕРИЯ

27 июня 1906 г., село Лебедин Чигиринского уезда Киевской губ.
«Злодейское нападеніе распропагандированных террористами крестьянъ на отрядъ драгунъ» (С.690).

ЕПОХА ЗМОВ
(до історії селянських рухів на Чигиринщині в ХІХ на початку ХХ століть)
Селяни Чигиринського повіту в силу обставин залишалися найбільш політично «зрілими», готовими до конкретних антидержавних акцій. Чигиринський повітовий урядник у 1908 році писав: «Население Чигиринского уезда издавна революционизировано, распропогандировано, проникнуто духом своеволия и противодействия властям, подчиняется только военной силе, а потому малейшее послабление власти (...) повело бы к возникновению в уезде вооружённых банд, которые отсюда распространили бы волнение дальше»68. Революційні події початку ХХ століття на Чигиринщині, напевно, як ніде в Україні, носили яскраво виражений національний характер. На грунті постійного селянського невдоволення легко можна було створити підпільні революційні організації.
Вже в травні - червні 1905 р. відбулося 23 селянських виступи. Вимоги селян у більшості випадків були задоволені. Двічі для придущення селянського руху вводилися війська69. У повіті затримано 589 осіб70. У лютому 1906 р. селянин с. Мордви Іван Андрійович Солонько закликав односельчан організувати селянський союз, відібрати поміщицькі землі, шляхом збройного нападу звільнити політичних ув’язнених, пограбувати казначейство71. У зв’язку із страйковим рухом селян у літку 1906 р. до Чигиринського повіту знову були введені війська. Зокрема, в повітовому центрі дислокувалися частини Бугського драгунського полку. 19 червня 1906 р. у Лебедині Чигиринського повіту невідомий агітатор зібрав «около 3000 душ местных кресьян, произнёс им речь, котрая так подействовала на крестьян, что они не только что прекратили начатую уже уборку озимого хлеба на выработанных условиях, но ещё разогнали во всех ... экономиях Лебединского имения рабочих и штатную прислугу». 25 червня в Лебедин були введені війська, але «возбуждение ещё усилилось более»72. 27 червня селяни здійснили збройний напад на ескадрон драгун73.

В 1917 році , в результаті столипінської реформи, в Лебедині з’являються хутори багатих хазяїв: Конюка, Седика, Олійника. Розрозстається хутір Митниця, з’являються перші поселення на Тартаку.

Катерина Степанівна Свідерська жила на хуторі Митниця. У них були ставки, пасіки. Після революції 1917 року їх насильно пограбували, переселили в бідну хатину, проте вони завжди залишалися мудрими господарями.

Баба Лойчиха остання із хуторян (Митниці) - найдовше затрималася там. Не виключно, що працювала на НКВС і допомагала бандитам. Гарна в молодості була. Привезли в хату, а вона тікала назад на хутір до сина. Банді Махно, банді Марусі допомагала. Не всим серцем сприйняла радянську владу. Револьвер у неї був. Курила. Страшна в старості - борода, вуси, дуже добра була, але за себе могла постоять. Мабуть не одного вислала в багно на Широкий берег. Хоробра, відчайдушна людина. В котлі чугунному грілася в якому варила горілку. Горілкою міліцію поїла. Крутилась бо голод (чолов) прожитий чи пропитий. Після другої світової війни діти боялися заходить до неї в хату. Микола Іванович Калюжний входив, бо його батько був у банді. Його батько, Іван Олексійович Калюжний, посилав дітей, щоб провірили спочатку чи хтось там був, міліція тощо. Дайте води й хліба.

Банди після другої світової війни убивали людей. Міліція теж в бандах була, убивала людей, крали скотину, жирні були, перепродували накрадене.

Афанась Москалик - Ребедин (Рєбєдін) - по росйськи ручався, називали його банда. Крав. Провалив стіну і зарізану корову вкрали у Кузьми Демяновича Волика навесні 1933 року. Сніпки на криші (даху) зняли - на криші зерно а в коморі корова. Поздоровавсь, йшов через двір - люди знали, що вкраде. Люди просили його, щоб не крав.

Сезон 1916/1917 рр. був для рафінадного заводу останнім. Цьому новому потужному заводу не судилося продукувати традицій високоякісний  рафінад. Буремні події революції 1917 року і наступних років визначили для нього іншу долю.

Восени 1917 року почалися виступи селян, стихійні захоплення землі, в ході яких було розтягнуто майно економічних дворів Роговського, а пізніше розібрані всі будівлі. У 1918 році село було окуповане німцями, які спробували відновити панську економію і заставляли селян повернути назад крадене добро.

Найважчим був 1919 рік, який пройшов фактично у безвладді. З падінням в кінці 1918 року режиму Скоропадського в Лебедині ніякої влади не було. Спроби встановити владу УНР та Денікіна не мали успіху через їх короткочасний вплив на село. Через проходили загони повстанців (Григор’єва, Гризла, Махна, Чорного Ворона та ін.), а то й просто кримінальні банди. Охоронники заводу старалися захистити майно підприємства, але адміністрація заводу змушена була сплачувати контрибуції різним військовим формуванням.

У березні 1919 року Чигиринський ревком зробив спробу відновити в Лебедині радянську владу. 28 березня відбувся сільський сход, на якому було обрано делегатів на з’їзд Чигиринської повітової ради. Та спроби встановити хоч якусь владу не вдались. Натомість почалися єврейські погроми. У травні 1919 року було підпалено двоповерховий ресторан, аптеку та ряд магазинів, вбито більше 20 чоловік.

Наприкінці лютого 1920 року в Лебедин було направлено загін особливого призначення, який заарештував кілька десятків селян, що були потім розстріляні, а у травня 1920 року через село переходили частини кінної армії Будьонного і теж грабували селян, розстріляли двох священників. Разом з будьонівцями у село прибули і продзагони, щоб зібрати продрозкладку.  Протягом року в Лебедині було створено ревком, очолюваний Лупком Я.М. та волосний виконавчий комітет на чолі з Ф. В. Апостолом. 22 грудня 1920 року було обрано першу сільську раду.

З липня 1920 р. по весну 1923 року Лебедин разом з Чигиринським повітом входив до складу  Кременчуцької губернії. 12 квітня 1923 р. волості і повіти було ліквідовано і Лебедин ввійшов до Матусівського району, який був у складі новоствореної Черкаської округи.

Рафінадний завод до 1924 року підпорядковувався Київському, а потім Уманському відділу цукротресту. Селянські господарства у 1923-1925 роках об’єдналися у перші ТСОЗи: "Сіяч" і "Грім".

У 1928 році почалося будівництво середньої школи №2 в центрі села, яка відкрилася у вересні 1930 року. Біля заводу вже діяла семирічна трудова школа.

Вже в 1932 році в селі почався голод: люди вмирали через недоїдання, а зимою, навесні і влітку 1933 року голод набув масового характеру. Вимирали цілі сім’ї. В Лебедині відмічені випадки людоїдства і трупоїдства. Голодомор 1932-1933 років забрав близько 3500 жителів села.

У 1934 році почалася реконструкція заводу. Рафінадне устаткування демонтували і вивезли на інші заводи. Відбувалась реконструкція обладнання заводу  і з 1937 року він вже став насіннєвим. Дирекцію заводу очолив Володимир Антонович Очеретяний, а з середини 1937 року – Михайло Олександрович Корнєв. В 1937 році завод за добу обробляв 144 т насіння.

Влітку 1933 року один колгосп був поділений на три: ім. ХІІ-річчя Жовтня – очолювали Стариченко, С.М. Кохно, Ф.Ф. Нудьга, ім. Петровського – очолювали С.М. Кохно, Л.Я. Кривов’язенко, Н.Г. Переміт, Г.І. Гресь, ім. Ворошилова – очолювали М.К. Коломієць, М.Я. Кочерга.

У селі діяли три млини з нафтовими двигунами та кілька вітряків. В центрі села була кооперативна лавка (сільмаг). В сільському клубі була організована бібліотека і встановлена кіноустановка для демонстрування фільмів.

Та мирне життя селян було перерване війною. Вже 3 серпня 1941 року в Лебедин в’їхали передові загони німецької армії і село на два з половиною роки залишалось окупованим. Восени 1941 року в Лебедині була створена підпільна організація, очолювана Петром Осовським. Він був сержантом Червоної Армії, втік з німецького полону і, повернувшись у своє село, організував групу комсомольців у складі: Панаса та Вадима Грабових, Олексія Рудя, Андія Рудаса, Григорія Пелиха, Володимира Федорова, Марії Павленко, Григорія Колісника. Вони організували прослуховування радіопередач з Москви, писали та розповсюджували в селі листівки з правдивою інформацією про події на фронтах. Та німці їх вислідили і 12 квітня 1942 року підпільники були заарештовані та відправлені в Шполу у в’язницю, де вони були піддані тортурам. Підпільники були звинувачені в прослуховуванні радіо, поширенні відомостей із Москви і зв’язок з партизанами і 22 квітня 1942 року їх розстріляли.

Великої шкоди населенню Лебедина було завдано наборами та відправкою в Німеччину працездатного населення, в основному – молоді. Таких наборів було три: 17 травня 1942 р., 31 травня 1942 р., в травні 1943 р. Людей з першого набору було вивезено до Баварії, а з двох останніх – у Австрію (Відень і його околиці).

26 січня 1944 року село Лебедин в ході Корсунь-Шевченківської операції було визволено від німецьких загарбників військами 155-ї танкової бригади під командуванням полковника І.І.Прошина. При звільненні Лебедина загинув 201 чол., а 498 лебединців полягли на різних фронтах Великої Вітчизняної війни.

Двоє лебединців стали Героями Радянського Союзу: Тур’ян Пінхус Григорович та Морозов Іван Олександрович.

По війні почалося відродження села. Відновили роботу завод, колгоспи, сільрада, школи. На початку 50-х років в Лебедині поступово починають проводити роботи по електрифікації села, які завершуються у 1955 році. На початок 1959 року всі три лебединські колгоспи  були об’єднані в один – колгосп ім. Петровського, очолюваний С.Г. Ткаченком. Та на початку 1969 року цей великий колгосп був знову розділений на три. Інтенсивно велося соціально-культурне будівництво. В 1960 р. була побудована школа №3, в 1965 році почала діяльність новозбудована школа №1, біля церкви побудований будинок культури. В центрі села постав обеліск Слави лебединцям, які загинули на фронтах Великої Вітчизняної війни. В 1973 році було завершено будівництво сільської ради.

На початку 90-х років з розвитком демократичних процесів відновлюється церковне життя: в 1990 р. починається відбудова Преображенської церкви,  в 1993 році – Миколаївського монастиря. Лебединський насіннєвий завод очолювали: з 1972 по 1989 рік – Даліба І.М., з 1989 по   - Кравченко В.І. В 1996 році Лебединський насіннєвий завод відзначив своє 150 –річчя. Населення в 1994 році в Лебедині становило – 5217 чол.       

Сьогодні в селі Лебедин діє три школи,  дільнична лікарня та амбулаторія, два будинки культури, три сільські бібліотеки, музей історії села та насіннєвого заводу,  насіннєвий завод, ТОВ „Агро-Відродження”, 15 фермерських господарств, чотири млини   

Лебединський Георгіївський чоловічий монастир
Не всі молодші покоління лебединців знають про те, що колись у центрі села, на нинішній території сільської ради і середньої школи №2 стояв Георгіївський чоловічий монастир. На жаль, сьогодні від цієї обителі не залишилось ніяких матеріальних пам’яток. Лише у 1996 році з ініціативи священника Лебединської Спасо-Преображенської церкви отця Василія та релігійної громади було встановлено пам’ятний знак в центрі села – хрест з написом „На цьому місці стояла Свято-Георгіївська церква (1657-1935)”. Відтоді, щороку 6 травня на Святого Георгія біля цього знаку проводиться богослужіння, на яке приходить багато людей з усього села, щоб послухати повчальну проповідь та згадати духовну святиню нашої історії.

У 1657 році з благословіння Київського митрополита Дионісія Балабана ієромонах Оникій Симонович розпочав будівництво обителі в урочищі Чичкове „на горе, в лесе, прозываемом Лебедин... у вершине речки Туріи, над яром”1, на тому місці, де знаходилась пасіка Виноградського Ірдинського Успенського монастиря.

Митрополит Київський Йосип Нелюбович-Тукальський грамотою своєю від 13 грудня 1667 року затвердив ієромонаха Оникія Симоновича ігуменом Лебединського Георгіївського монастиря2. В новостворену обитель почала стікатися братія, що шукала пустельного відособлення і тиші. Помалу утворився монастирський капітал, з допомогою якого братія привела у благопристойний вигляд церкву Святого великомученика Георгія і побудувала для себе зручніші житла.                                                        

За часи свого існування Георгіївський монастир мав на своїй території три церкви: Георгіївську, Покровську і Преображенську. Головною – соборною - церквою обителі була Георгіївська. В описі 1773 року згадувалося, що вона „новая болшая с тремя банями, на оных кресты железные, вишины церковной сажней четырнадцать”3. Друга церква в ім’я Покрови Богоматері, тепла, розташована була праворуч за три сажні від Георгіївської церкви, на яром, „без бань, точию крест железний над алтарем”4, побудована у 1724 році. І третьою була церква Преображення Господнього на брамі, з одною алтарною банею, споруджена 1739 року на кошти лебединського жителя Василя Шуліки.

І монастир і його церкви зазнавали неодноразово погромів і пожеж. У 1678 році Лебединська обитель від нападу кримських і ногайських татар потерпіла страшне спустошення і була відбудована протягом 1682-1683 років. В 1711 році монастир спалили козаки-мазепинці за те, що ченці видавали прихильників Мазепи, що ховалися у лісах, московським властям. А 10 лютого 1802 року з невідомої причини виникла пожежа в монастирі, під час якої згоріли всі три церкви.

      Зазнав Георгіївський монастир і посягань уніатів. Гарний стан обителі викликав заздрість уніатського Овруцького архімандрита, який разом із        смілянським губернатором Боруцьким і 50-ма козаками несподівано приїхав у Лебединський монастир 1742 р. і насильно оволодів ним, розігнав православних ченців і поставив в управління уніатського ієромонаха Анастасія Дубину, якого незабаром прогнали. Та підступи уніатів продовжувались. У 1744 році вони спробували поставити ігуменом уніата Гавриїла Смельницького, але  його арештували, бо братія помітила, що новий ігумен почав потихеньку заводити у монастирі уніатські звичаї і приймати в число братії уніатів. Нового нападу уніатів монастир зазнав 10 травня 1751 року, коли смілянський комісар Юрій Добрянський з хорунжим Швачкою приїхали в Лебедин з п’ятдесятьма козаками і пограбували монастир: забрали священні книги, чашу, ризницю, срібний посуд, худобу, збіжжя та інше, а монахів розігнали. Натомість у монастир прибув уніатський ігумен Йосип Цикало і, таким чином, уніати оволоділи монастирем знову. На вимогу Київського митрополита Тимофія Щербацького та залучення до цієї справи князя Любомирського, у власності якого знаходився Лебедин, у травні 1753 року уніатський ігумен Йосип Цикало виселився з Лебединського монастиря, обителі було повернуто все церковне і монастирське майно.

Нелюдські образи і розорення, що завдавались за розпорядженням уніатської духовної влади жителям козацької України, викликали на Україні страшну помсту ворогам і гнобителям православ’я. Вже в середині 30-х років ХVІІІ ст. на повну силу заявляє про себе гайдамацький рух на Правобережжі, як масовий протест українського народу проти соціально-економічного, релігійного та національного гніту. Великий лебединський лісовий масив був надійним притулком для гайдамацьких загонів. Адже не даремно згадується він у гайдамацькій пісні:

Збирайтеся, панове-молодці,

Та все народ молодий.

Та й поїдем, панове-молодці,

Та й той ліс Лебедин.

Зліталися сизопері орли,

Здобиченьку чуючи,

Збиралися сумнії бурлаки

Та у той ліс Лебедин.

В 1735-1736 роках відмічається знаходження ватаги гайдамаків біля Лебедина, яка дещо пізніше пограбувала монастир. Грабіжників наздогнав польський загін у Шполі, звідки їх переправили у Смілу. Там один з гайдамаків був повішений, а інші четвертовані.5

У 1750 році у Лебедин зайшов загін гайдамаків на чолі з Олексієм Майстренком. Вони сплюндрували панську садибу, а худобу роздали селянам. В 1751 році гайдамаки знову показались біля Лебедина, але захопили лише декілька коней і пішли в Чигиринський ліс.6

Свого апогею гайдамацький рух набув у 1768 році. Гайдамаки стали таємно збиратись навколо Мотронинського і Лебединського монастирів. Тут вони готувалися до повстання і чекали  сприятливого моменту для його початку. Як вказує протоієрей П.Орловський у своїй роботі „Лебединский Георгиевский мужеский монастырь, упраздненний 20 декабря 1845 года”,                                                      

таким моментом стало 23 квітня – день престольного свята в Лебединському Георгіївському монастирі, на яке з’їзджались православні українці з ближніх сіл. Що саме сталось в монастирі Орловський не називає.

За легендою, яка вже давно ходить в Лебедині, гайдамаки звернулися до священників Георгіївського монастиря, щоб ті освятили їм ножі. Та священники відмовились це зробити і, тоді, гайдамаки заховали свої ножі в зільники, щоб їх не було видно, і освятили їх.   Можливо саме 23 квітня і відбулася освята гайдамацьких ножів, адже відомо, що М. Залізняк розпочав повстання ранньої весни 1768 року.Таким чином, Лебедин та Георгіївський чоловічий монастир у гайдамацькому русі відіграли помітну роль.

Найбільш яскравою особистістю серед настоятелів Георгіївського монастиря був Філофей Контаровський з 1764 по 1771 рік. Родом він був з с. Вищого-Булатця, що коло м. Лубни Полтавської губернії, походив із сім’ї козака, і замолоду навчався в Київській академії. Був високоосвіченою людиною, мав твердий характер. Перетерпів він чимало утисків і насильств, яким звичайно тоді підлягали православні в Правобережній Україні. Та завдяки його лагідній тактовності і дипломатичності монастир зберіг „благочестие”.     

Значну роль відіграв Лебединський Георгіївський монастир і в поширенні православ’я на Україні.  Приєднання українських земель в кінці ХVІІІ ст. до Росії супроводжувалось інтенсивною роботою православного духовенства по організації переходу уніатських церков в Руську православну церкву. Цю роботу очолив архімандрит Віктор Садковський. За його наказом у Лебединському Георгіївському монастирі під керівництвом звенигородського протоієрея Івана Радзимовського 18 серпня 1794 року відбувся з’їзд священнослужителів Правобережної України для вироблення організаційних заходів по приєднанню уніатів. З’їзд тривав кілька днів і закінчився успішно. За чотири місяці було повернено у православ’я близько мільйона уніатів.

Лебединський Георгіївський монастир відомий також своїми відносинами з видатними особами, що з’являлись на його терені. Так, святу обитель, що не мала своїх засобів для самозахисту від грабіжників, прийняв „під свою охорону” український гетьман Петро Дорошенко, видавши Лебединському монастиреві два охоронних листи: один в містечку Медведівці 14 березня 1666 року, а інший в Чигирині 3 вересня 1668 року.7 А в 1692 році гетьман Іван Мазепа в рейментарському листі ігумену Феофану Завадському дозволив забирати на монастир майно одиноких померлих людей, що сприяло збагаченню Лебединського монастиря.

Відомо, що в 1823 році в Лебедині побував малий Тарас Шевченко зі своєю сестрою Катериною, яка приходила помолитися перед шлюбом за щасливе подружнє життя в Миколаївський жіночий монастир.8 Тоді ще було багато живих свідків Коліївщини, і Шевченко наслухався  спогадів від одного старезного монаха про гайдамаччину, освячення ножів у Лебедині.

    Вони потім і послужили основою створення знаменитої поеми „Гайдамаки”, де є цілий розділ під назвою „Лебедин”.

В кінці ХVІІІ ст., 1787 року великий смілянський маєток, що складався з 9 міст і 170 сіл (в тому числі й Лебедин) був проданий князем Любомирським Світлійшому князю Г.О.Потьомкіну  за два мільйони руських срібних рублів разом з монастирськими землями і угіддями. Ігуменам Лебединського монастиря приходилось будувати добрі відносини з Світлійшим князем, а потім і його нащадками.                                                    

Відігравши значну роль оплоту православ’я в буремні роки ХVII-XVIII ст., Лебединський Георгіївський чоловічий монастир почав втрачати своє значення. Указом Святійшого Синоду від 31 грудня 1845 року за №18475, було наказано Киівському митрополиту Філатеру закрити Лебединський Георгіївський монастир:”поелику Лебединский Георгиевский монастырь находится среди мирских домов в селе Лебедине, каковое положение не уместно для его существования, при том же угодия, ему принадлежащие, не совсем достаточны для дальнейшего его существования, через что монашествующих в нем весьма мало, то по сим обстоятельствам означенный монастирь упразднить, жалованье и угодья, ему принадлежащие, предоставить в пользу Чигиринского женского монастыря с тем, чтобы причт оного, крайне стесненный в своем содержании, пользовался деньгами 85 руб. 71 коп. серебром, отпускаемыми ныне для Лебединського монастыря и доходами с мельницы предложенного к упразднению Лебединского монастыря разместить в другие монастыри; церковь монастырскую с прочими зданиями приписать к Лебединской приходской церкви, церковное имущество с утварью и монастырским имуществом по описи передать в Чигиринский девичий монастырь, а братию Лебединского монастыря разместить в другие монастыри, по усмотрению епархиального начальства”.9 Закриття монастиря обумовили  такі причини:   незручне розташування , бо з розростанням села він опинився в його центрі; неподалік, в лісі уже діяв новий Миколаївський жіночий монастир, який швидко набирав силу; в селі у 1826 році відкрилась нова Спасо-Преображенська церква. Можливо, причиною закриття монастиря була і його роль у гайдамацькому русі, збереження давніх українських традицій.

Ще 90 років після закриття монастиря продовжувала діяльність Георгіївська церква, яка стала приходською і її причтові було передане все його нерухоме майно. У серпні 1863 року Лебедин відвідує Київський митрополит Арсеній, який побував у церквах і монастирі. Він особливо відмітив діяльність священника Георгіївської церкви Томкевича К.П., з ініціативи якого у селі була створена перша церковно-приходська школа. А пізніше, в 1875 році було відкрите однокласне початкове народне училище Міністерства народної освіти.

Цікавий той факт, що з липня 1920 року священником Георгіївської церкви служив Федір Константинович Влизько, батько майбутнього поета О.Ф.Влизька, який на той час навчався у 7-річній трудовій школі в Лебедині.

      На превеликий жаль, засилля примусово насаджуваних фальшивих концепцій та ідеологічних стереотипів, що несла з собою радянська влада, спричинило руйнування релігійних святинь, втрату духовності. Однією з антирелігійних акцій войовничого атеїзму, стали так звані великодні карнавали, організовані більшовиками 1929 року для масового руйнування релігійних храмів, оскверніння почуттів мільйонів віруючих.10

Така атеїстична акція була проведена комуністами в Лебедині у великодню ніч 5 травня 1929 року. В центрі села, неподалік від Георгіївської                                                    

церкви, з раннього ранку гримів духовий оркестр. Однак люди не звертали уваги на запрошення музикантів і йшли в церкву святити паски. Ватага п’яних молодиків увірвалась до церкви та розлючені селяни витягли їх надвір і надавали стусанів.  Наступного дня, 6 травня, в день престольного свята, Георгіївська церква була закрита. Останнього її священника Степана Арсентійовича Вінявського разом з декількома лебединцями було заарештовано і вислано з Лебедина. В 1935 році Георгіївська церква була розібрана і сьогодні вже немає навіть залишків не тільки Георгіївського монастиря, а й церкви.

У 80-х роках ХІХ століття в Лебедин приїжджав молодий інженер-технолог М.К.Васильєв на цукрорафінадний завод. Як справжній інтелігент він цікавився історією села, бачив залишки старовинного монастиря. В чергові відвідини Лебедина в 1885 році М.К.Васильєв з гіркотою відмітить: „В этом году окончательно „зруйнован” бывший Георгиевский мужской монастырь, тоесть , его ветхие постройки. Пройдет десяток-другой лет и крыло времени заметет следы прошлого; придется, быть может, пожалеть о том, что своевременно не было сбережено или записано.”11

Воістину пророчі слова – зараз від Георгіївського монастиря не залишилося нічого.

Коли, в який період?

То були справжні дияволи. Жорстоко знущалися над жителями Лебедина, замучили людей, більшовицькі активісти.

Ларій Васильович Лозовий (прозвали Трайда-Байда, Тляйда-Байда) - мучив людей, били, ловили людей з колосками і їх сажали. 

Фадей Микитович Лисенко (прозвали Фадєй). В ті часи слово "Фадєй", як його прозвали в народі, наводило жах. Гад. Знущався зі своїми поплічниками над людьми. Могли забить до смерті. Вони були місцевими божками.

Одного невинного Лебединського чоловіка зав'язали в мішок (лантух). Потім почали його жорстоко бити. Кричали на нього, вимагаючи зіснатись в нескоїному ним злочині. Убили. Помер. Що робити? Фадєй з посіпаками викликали лікаря Афанася Харитоновича Козменка і змусили цого встановити діагноз, що вбитий чоловік помер від серцевого нападу. Підписав. Слідство відкрито. Ексгумація трупа. Ребра й кістки переламані. Всіх їх засудили. Фадєй і Ларій в лікарню - болячки собі вигадали. Лікаря Козменка зробили крайнім - присудили 10 років. Він відсидів 3-5 років; відпустили раніше.

Сини закатованого батька виросли. Легенди ходили, що вони працювали в державних органах. Одного разу вони повернулися в Лебедин помститися вбивцям батька. Кажуть, що у Фадєя "нюх" був хороший, то він кудись втік, десь заховався. Сини закатованого батька вислідили одного вбивцю, підїхали до нього в автомобілі й сказали, що його викликали в район для вручення нагороди. Той зрадів, сорочку одягнув, чоботи. Брати його відвезли до лісу. Там йому влаштували справжній допит, під час якого він у всьому їм зізнався. Його на пеньок посадили (кидали задом на пень), гарно пошкодили. Ларій незабаром подох. Брати поїхали до Фадєя "нагородить" його таким же чином, проте він десь сховався.

Омелько Олександрович Іваненко - дівчат використовували, переростків. Директор Лебединської школи №2. Били дітей, гудзики відривали, з черги за вуха витягував М.С. Волика за кандьор тому, що батько був полоненним офіцером.

Хто папу запирав у погрібі наніч чи в класі анатомії?

Кого папа хотів убить? За що?

Другой тип единоличника — это единоличник, который полевой земли
уже не имеет, а приусадебные его посевы имеют сугубо потребительское на-
значение. Как правило, эти единоличники бросили полевую землю в 1932 г. и
частично в 1933 г.
Вот, например, с. Лебедин Шполянского района Киевской обл. В селе
270 единоличников, из них 188 хозяйств имеют только усадебную землю, раз-
мером в среднем 0,75 га.

Україні в грудні 1933 року було введено систему внутрішніх паспортів, яка фактично прикріплювала селян до сіл і не дозволяла їх вільно покидати. Для того щоб не дати селянам кидати колгоспи у пошуках їжі, була впроваджена система внутрішніх паспортів. Щоб унеможливити втечу в міста, в Україні в грудні 1933 року було введено систему внутрішніх паспортів, яка фактично прикріплювала селян до сіл і не дозволяла їх вільно покидати. Дівчат не випускали з Лебедина. В обмін на спеціальний дозвіл вимагали інтимні відносини. Це траплялося до періоду Хрущовська відлига - неофіційна назва періоду історії СРСР, що розпочався після смерті Й. Сталіна (друга половина 1950-х р. - початок 1960-х р.).

Хто згвалтував жінку в Лебедині? Згвалтував жінку. Гойдалку зробили з чоловіка.

грабували селян, знущалися над ними, награбований хліб

В той час головою сільської Ради був Буханистий. Односельці його запамятали, як жорстоку людину. Він висліджував жителів села, разом з бригадирами робив засідки. За жменю зерна чи торбинку назбираних на полі колосків, чи піднятого загубленого буряка суворо карали, судили.

вояки УПА ліквідували двох "стрибків", які знущалися над місцевими жителями. 

нущалися над полоненими (особливо офіцерами) і творили насильства над

Панас (Афанасій) Трохимович Волик народився 14 серпня 1915 року в селі Лебедин. Хата в центрі села поряд з обеліском. Батько - Трохим Дем'янович Волик. Мати - Єфросинія (Фрося) Федірівна Переміт (?).

Батько Панаса помер під час Голодомору навесні 1933 року.

Панас Трохимович одружився на Шурі Безкишкі. Мали одного сина:

Валерій (07.03.1941 - 04.05.2005)

Панас зростом не був особливо високий, але міцний тілом і сильний. Він юнаком виїхав з Лебедина під час чи після Голодомору на заробітки в Краматорськ, Донецька область, Україна. Він працював сталеваром на Краматорському металургійному заводі. Шкідливе виробниче середовище негативно вплинуло на здоров'я Панаса. У старшому віці він провів багато часу в лікарнях.

Дружина, Шура, залишилася в Лебедині, а Панас працював у Краматорську. Там у нього була інша жінка. Панас рідко приїздив в Лебедин, а коли був дома, до скандалив. Був забіякою.

Голодомор в Україні 1946–1947 - масовий голод (третій голодомор), який влаштувала народам СРСР російсько-більшовицька (комуністична) диктатура 1946–1947, був спричинений не так повоєнним неврожаєм, як спланованою акцією сталінського Політбюро з метою забрати в селян залишки зерна і продати чи подарувати його братнім режимам у соціалістичному таборі.

Син Валерій голодував - не було що їсти. Мати (тітка Шурка) вкрала в колгоспі жменю (пів бутилки) жареного жита, яким годували колгоспних поросят. Її впіймали з житом місцеві стражі порядку - комуністи. Лебединські комуністи виявляли шкідників завдяки дії Указу Президії Верховної Ради СРСР від 4 червня 1947 року «Про кримінальну відповідальність за крадіжку державного і громадського майна» або, як влучно говорили в народі, закону «про п'ять колосків». В результаті цього вчиненого злочину, народний суд призначив покарання матері (Шурі) шестирічного хлопчика - ув'язнення у виправно-трудових таборах суворого режиму терміном від 7 до 10 років. У таборах над нею знущалися, часто били по п'ятам ніг, тому повернулася в Лебедин калікою (інвалідом); обидві ноги загнилися. 

Коли Шура відбувала срок в таборах, син Валерій ріс з бабою Фросею (Єфросинею Федірівною).

Коли Шура повернулася в село, Валерій забрав її до себе. Вона жила з родиною сина до смерті. Шура Безкишка померла приблизно в кінці 1960-х.

Голодомор в Україні 1946–1947 - масовий голод (третій голодомор), який влаштувала народам СРСР російсько-більшовицька (комуністична) диктатура 1946–1947, був спричинений не так повоєнним неврожаєм, як спланованою акцією сталінського Політбюро з метою забрати в селян залишки зерна і продати чи подарувати його братнім режимам у соціалістичному таборі.

Свідчення Андрія Сергійовича Шпотя, 1929 року народження, про голод у с. Лебедині
28 листопада 2006 р.

А це можна взять даже із 46–47 року, коли була голодовка. Вродив, чи не вродив урожай, а врожай таки був, але людям нічого не дали, а в кого було зерно, а й жорна розбивали, то що це не голодомор. Але 47 рік голодомору це тільки часть той страшної голодовки 33 року.

Батько Панаса помер під час Голодомору навесні 1933 року.
Панас Трохимович одружився на Шурі Безкишкі. Мали одного сина:
Валерій (07.03.1941 - 04.05.2005)
Панас зростом не був особливо високий, але міцний тілом і сильний. Він юнаком виїхав з Лебедина під час чи після Голодомору на заробітки в Краматорськ, Донецька область, Україна. Він працював сталеваром на Краматорському металургійному заводі. Шкідливе виробниче середовище негативно вплинуло на здоров'я Панаса. У старшому віці він провів багато часу в лікарнях.
Дружина, Шура, залишилася в Лебедині, а Панас працював у Краматорську. Там у нього була інша жінка. Панас рідко приїздив в Лебедин, а коли був дома, до скандалив. Був забіякою.

Син Валерій голодував - не було що їсти. Мати (тітка Шурка) вкрала в колгоспі жменю (пів бутилки) жареного жита, яким годували колгоспних поросят. Її впіймали з житом місцеві стражі порядку - комуністи. Лебединські комуністи виявляли шкідників завдяки дії Указу Президії Верховної Ради СРСР від 4 червня 1947 року «Про кримінальну відповідальність за крадіжку державного і громадського майна» або, як влучно говорили в народі, закону «про п'ять колосків». В результаті цього вчиненого злочину, народний суд призначив покарання матері (Шурі) шестирічного хлопчика - ув'язнення у виправно-трудових таборах суворого режиму терміном від 7 до 10 років. У таборах над нею знущалися, часто били по п'ятам ніг, тому повернулася в Лебедин калікою (інвалідом); обидві ноги загнилися. 
Коли Шура відбувала срок в таборах, син Валерій ріс з бабою Фросею (Єфросинею Федірівною).
Коли Шура повернулася в село, Валерій забрав її до себе. Вона жила з родиною сина до смерті. Шура Безкишка померла приблизно в кінці 1960-х.

Матері ходили по дрова до лісу, але поверталися додому з пустими руками й сльозами в очах. Місцеві лісники пропонували їм дрова лише в обмін на інтимні послуги. Комуністи провели облік дерев в садах жителів села, тому люди не могли їх рубати чи різать на дрова. Лебединці платили податки за кожне дерево. Шкіру змушували здавати в державу також. Податки - здати 100 чи 200 яєць в рік. Діти недоїдали, а метері були змушені здавати все в державу. В Лебедині був страшний голод в 1947 році - жителі помирали.

Микола Семенович Волик пригадував, як холодно й голодно було в хаті, сосульки звисали зі стелі. Мати з ранку до ночі працювала в колгоспі. Маленький Коля спав з поросятком або козою, щоби не замерзти до смерті. Як каганець керосиновий чи свічку палив - уроки робив, читав. Свято було, коли мати принесла жменю кукурузяного борошна й пекла млинці. Декілка разів був у присмертному стані від отруїння від неякісного харчування. Так наприклад, в центрі села був магазин. Магазин залишив на подвірї бочки з зіпсованою червоною ікрою. Голодні діти на голодні шлунки наїлися зіпсованої ікри і ледь не померли в лікарні. Інший раз, гоодний Коля з товаришами наїлися меду з воском, та ще й бджоли їх покусали. Ледь вижили. 

Не було одягу. Не пішов в перший клас у сім років, тому що не було в що одягнутися, особливо взимку. Діти бігали по селу в ті часи голими, бо не було одягу.

М.С. Волик у дитсадку,  с. Лебедин, прибл. 1945 р.

Матері жили в переживаннях - міни на полях, трофеї. Підвода з розірваними тілами дітей.

Діти гралися з трофеями. Підривалися на мінах. Втрачали кінцівки. Марія Кузьмівна Волик 1920 р.н. пригадувала, як билося серце, коли підходили до підводи з тілами дітей, які підірвалися на мінах. Завжди боялася, що там знайде сина.

Багато чоловіків загинуло. Жінкам важко. Знущання. Діти підривалися на мінах, втрачали кінцівки граючись з трофеями. Жінки поверталися вночі до воза з тілами дітей щоб розпізнати їх. Катюші під горіхами. Прибіг розвідник – німці йдуть на село. Хлопці підвипивші – не турбуйся, все буде добре. Відкрили Катюші й по танкам врізали. Все ревло, земля вібрувала і хатина як вдарили Катюші по німцям. Після війни діти гралися в танках. Як німець тікав, забіг в хату Марії Кузьмівни. Вона злякалася. Завмерла. Він тікав від червоноармійців і на німецькій мові благав, щоби вона його заховала в хаті. Марія боялася за життя сина тому не могла навіть слово вимовити. Червоноармійці нарешті схопили німця, пізніше за селом привязали одну ногу до дерева а іншу до танка та розірвали окупанта таким чином. Іван Кожедуб збив одного німецького літака над Лебедином. Є могила біля «Пасік» радянського льотчика.

Василь Дементійович Зименко - грав в оркестрі. Був на війні (другій світовій). Капельмейстер, керівник оркестру (сільського будинку культури).

Іван Семенович Онищенко - керував одночасно духовим оркестром Лебединського насіннєвого заводу і Лебединського клубу в центрі села.

на його груди клали поміст, на якому розміщувався духовий оркестр з 30 музикантів. 

Протягом п'яти років Піддубний бере участь у гастролях цирку Нікітіна

Іван Максимович Піддубний (26 вересня (8 жовтня) 1871, Красенівка, Полтавська губернія, Російська імперія — 8 серпня 1949, Єйськ, Краснодарський край, РРФСР, СРСР) — український спортсмен-борець. Шестиразовий чемпіон світу з боротьби (Париж, Мілан, Франкфурт, Нью-Йорк).

Народився 26 вересня 1871 року на Полтавщині, неподалік містечка Золотоноші, у селі Красенівці (тепер Чорнобаївський район Черкаської області) в сім'ї селянина Максима Піддубного, козацький рід якого славився великою силою. Іван Піддубний також дістав від предків великий зріст і витривалість, а по лінії матері, яка гарно співала, — тонкий музичний слух і в дитинстві по неділях і святах співав у церковному хорі. Прожив там більшу частину життя, потім найнявся вантажником у севастопольський порт. 1895 року переїхав у Феодосію, де самотужки почав займатися гімнастичними вправами та гирьовим спортом.

1897 року вперше взяв участь у чемпіонаті з боротьби на поясах у цирку антрепренера Безкоровайного.

З 1898 року виступає у севастопольському цирку Труцці як борець-професіонал, вперше здобуває перемогу в цирковому чемпіонаті. Після цього виступає в київському цирку Якима Нікітіна.

У Першій світовій війні застосовувалася суміш Хімічна зброя

Першу світову війну неофіційно називають війною хіміків, оскільки протягом усього конфлікту застосовувалися отруйні речовини найрізноманітнішої дії.

Основні застосовувані в ході війни речовини не були новоствореними - їхнє відкриття припадало на XIX і навіть на XVIII століття: хлор (1774), синильна кислота (1782), хлороціан (1802), фосген (1812), іприт (1822), хлоропікрин (1848). До інших речовин, що були в розпорядженні сторін конфлікту станом на початок війни, належали: етилбромоацетат, хлороацетон, ксилілбромід, бензилбромід, бромоацетон, бромбензилціанід, акролеїн.

Після успішної операції під Іпром Габер почав діяльність також на Східному фронті - у травні 1915 німецькі війська знову атакували російські позиції під Болімовим. Випущені 263 тонни хлору спричинили загибель 6 тисяч вояків. В результаті двох наступних газових атак по тих самих позиціях загинуло ще 25 тисяч чоловік (такі значні втрати пояснювалися відсутністю у російських військ необхідної захисної амуніції). А наймасштабніше застосування хлору відбулося у жовтні під французьким Реймсом - тоді з 25 тисяч балонів його було випущено 550 тонн.

За загальними підрахунками від дії газів в ході війни отримали ушкодження близько 1,2 мільйона солдатів і 91 тисяча загинула. При цьому втрати Російської імперії через низьку забезпеченість захистом становили майже половину від загального числа - 425 і 56 тисяч відповідно. Протягом конфлікту було застосовано 113-120 тисяч тонн отруйних речовин у 66 мільйонах снарядів. Серед хімічної зброї найбільші втрати спричинило застосування іприту - на нього припало у 8 разів більше жертв, ніж від усіх інших отрут разом узятих.

Розпилювання отруйних речовин під час Першої світової війни

Іван Максимович Піддубний

Всі чули про Піддубного, про братів Кличків. У Лебедині протягом віків поселялися хоробрі та фізично сильні люди, які не боялися мешкати на кордоні з татарами. Тут були козаки й гайдамаки. Старожили розповідали, що коли в селі знаходили черепи гайдамак, то вони були великими.

На фотографії нижче, троюрідні брати, Валерій Панасович Волик і Микола Семенович Волик. Волик можливо найталановитіший вуличний бієць післявоєнної Черкащини. Валерій виріс на небезпечних післявоєнних вулицях Лебедині, без батька. Швидко навчився захищати себе він старших хлопців і дорослих чоловіків. Середнього росту, корінастий, мав відмінну реакцію, що дозволяла йому уникнути удара противника, і відзачався смертельним ударом. Одного удару вистачало, щоби послати в нокаут будь якого суперника. При чому, після його удару суперники довго не могли прийти в свідомість. Лише один суперник потребував два удари від Валерія Панасовича. Цей чоловік був високого росту і був відомий тим, що кулаком забивав цвяхи (сотки) в міцне дерево - акацію чи дуб. Люди ховалися коли Валерій йшов вулицями, навіть у Шполі. Волики - корінні лебединці. Мешкають у центрі села якщо не з 15 століття, то точно з 17 століття.

Зліва на право: Валерій Панасович Волик і Микола Семенович Волик, 1961 рік.

Дід Валерія Панасовича, Трохим Демянович Волик (хххх-1930) славився тим, що був здатний вбити корову одним ударом кулака в голову. Зрозуміло, люди боялися злити його та попадатися йому під руку. Трохим Демянович помер під час Голодомору на весні 1933 року. Він на голодний шлунок наївся зелених (неспілих) черешень з кісточками.

Чули про чоловіка, який міг підняти коня однією рукою. Пожежник Анатолій Сатулін кулаком цвяха забивав у акацію або в дуб. Леонід Андріянович Малюк.

А ось унікальна інформація про лебединського гайдамаку Івана Сухопару, яку записав відомий український прозаїк, перекладач, письменник Іван Семенович Нечуй-Левицький (1838-1918) зі слів 70-ти літньго Мойсія Турчака в с. Матусів 3 червня 1876 року.

Гайдамака Іван Сухопара. Ще то давно, за Польщі, був собі воїн Залізняк, а другий воїн Іван Сухопара. Іван Сухопара був родом з Лебедина. Ще й тепер є в Лебедині Сухопари, є й левада Сухопарина, а коло левади і пасіка їх стоїть. Тоді ляхи нападали, а Сухопари одбивалися. Нікого так не боялись ляхи, як Сухопари. Оце було як набіжать ляхи в долину, а Сухопара нападе на їх та й вирубає усіх. Думали вони та гадали, як би Сухопару з світу звести. От і довідались вони, що Залізняк їздить на коні, а Сухопара на кобилі. Та кобила була така прудка, що ні один лях було не дожене її. Що нападуть на Сухопару ляхи та поженуться, то він і втече на кобилі. Ото раз як напали ляхи на Сухопару, так один лях виїхав проти його, вибачайте, на жеребці. Сухопара хоче втекти та жене кобилу, а вона як зачула, що ірже жеребець, та все повертає назад. Ото ляхи догнали його та й убили. Сухопару поховали коло самої дороги і поставили над ним низенький хрест з білого каменю. Ще як був я хлопцем, та було їздимо з батьком з Матусова тим шляхом на Свипарку до млина, то бачив той хрест над шляхом. А тепер вже нема того хреста. Про того Івана Сухопару і розказував мені покійний батько.

Гайдамаки

Січень 1919. – Хвиля єврейських погромів прокотилася Лебедином. В цей час у селі жило понад 3 000 євреїв. Було підпалено ряд єврейських крамниць, аптеку, ресторан. Вбито близько 20 осіб. Деяких євреїв вбили прямо біля синагоги, куди вони хотіли сховатися. Серед загиблих був і лікар Г.Гольдман.

14.01.1920. – День народження Героя Радянського Союзу Івана Олександровича Морозова, уродженця с.Лебедина. Народився в сім’ї робітника, закінчив 10 класів. В армії з 1938 р. У 1940 р. закінчив Харківське училище протитанкової артилерії. На фронті з червня 1941 р. Командир батареї 940-го артилерійського полку 370-ї стрілецької дивізії 69-ї армії І-го Білоруського фронту капітан Морозов І.О. у ніч на 31 липня 1944 р. форсував Віслу. Батарея вогнем забезпечила захоплення плацдарму в районі польського міста Пулави. Протягом трьох днів, з 31 липня по 2 серпня, артилеристи батареї разом з воїнами стрілецьких підрозділів відбили на плацдармі 10 ворожих контратак, знищили декілька танків та велику кількість піхоти. Удостоєний звання Героя Радянського Союзу Указом Президії Верховної Ради СРСР від 21 лютого 1945 р. Після закінчення війни продовжував службу в армії. У 1956 р. закінчив Військову академію ім. Дзержинського. З 1971 р. полковник Морозов І.О. в запасі. Жив у Москві.

25.01.1944. – Воїнами 69-ї гвардійської Червонопрапорної стрілецької дивізії від німецько-фашистських загарбників визволено Журавку. Екіпаж танка Т-34 під командуванням Матвія Григоровича Богомолкіна першим увірвався в село, знищивши 2 протитанкові гармати, всюдихід, 5 автомашин і понад 20 гітлерівців. Ворог змушений був спішно тікати в сторону Лебедина і Кримок.

26.01.1944. – Від німецько-фашистських загарбників визволено село Лебедин. Ще напередодні ввечері радянські танкісти з’явились на південній околиці села, а вранці 26 січня танкісти увірвались в Лебедин і швидко досягли північної околиці села, де в районі насіннєвого заводу стояли німецькі війська. У короткому, але запеклому бою ворога було розбито і він відступив в район с.Матусова. При визволенні села загинуло більше 200 червоноармійців, похованих у кількох братських могилах. Їхні останки у травні 1955 року були перенесені в центр села до спільної братської могили, на якій встановлено обеліск.

27.01.1937. – Став до ладу Лебединський насіннєвий завод. До кінця року завод дав перші 200 тис. центнерів високоякісного бурякового насіння.

Лютий 1930. – У Лебедині утворено ТСОЗ, в розпорядженні якого знаходилось 5500 га землі, та комуну (50 га землі). Завод виділив приміщення на 50 коней. Всього усуспільнено 873 коней, 4 тис. центнерів посівного матеріалу.

5.02.1910. – День народження відомого літературознавця та критика Василя Ілліча Півторадні, уродженця Лебедина. Народився в родині сільського вчителя. В 1915 р. родина переїхала до Лип’янки, де батько зайняв посаду вчителя земської школи. В 1925 р. закінчив семирічку і поступив до Черкаського кооперативного технікуму. А заочно закінчив кількамісячні педагогічні курси при місцевому педагогічному технікумі, достроково склавши випускні екзамени. Учителював у Гельмязеві. Працював в окружній газеті „Радянська думка”, в якій вміщував і свої статті під псевдонімом Василь Клен. З 1930 р. живе у Харкові. Працює і одночасно вчиться на літературно-мовознавчому факультеті Харківського педінституту. Вчителював у харківських школах, друкувався в тодішніх літературних журналах. Незадовго перед закінченням аспірантури у Києві почалася Велика Вітчизняна війна і Василь Ілліч пішов на фронт. Після закінчення війни працював у Житомирському педінституті. Як один із кращих молодих вчених викладав українську літературу у Празькому Карловому університеті, за що одержав заохочення від ректорату і президії Академії наук Чехословаччини. Як літературознавець займався дослідженням життя і творчості Архипа Тесленка.

6.02.1958. – На Лебединському насіннєвому заводі почав працювати цех по електромагнітному очищенню насіння багаторічних трав.

9.02.1944. – Гітлерівці, зосередивши мотопіхоту з танками в районі с.Капустиного, почали контратаку на захід від Шполи, зайнявши на протилежному березі річки Шполки село Іскрене. Для відновлення становища сюди терміново перекинули виведені в резерв 5-ї гвардійської танкової армії два інженерних батальйони 5-ї інженерно-саперної бригади, які раніше діяли на північ від Шполи і Лебедина. Повністю відновити становище на цьому напрямку не вдалося. Але у зв’язку з тим, що фашистів було відкинуто за Шполу, потрібно було закріпити рубіж Стецівка – Юрківка. Для цього було встановлено 2 000 протитанкових мін і висаджено у повітря 12 мостів через Шполку. Це значно посилило протитанкову оборону 49-го стрілецького корпусу, доданого 5-й гвардійській танковій армії, і дало змогу зупинити ворога.

Березень 1918. – Більшовицькі війська під натиском німецьких військ залишили Шполу. Місто зайняли німецько-австрійські війська. Почали вживатися заходи щодо припинення самочинного захоплення селянами поміщицьких земель. Щодо непокірних застосовувалися репресії – арешти, побиття і навіть розстріли. У місті такі каральні акції проводилися у т.зв. пісковій долині, неподалік від залізничної станції Шпола, де розмістилася німецька військова комендатура. Німці вступили також в Лебедин, де перебували аж до листопада. Окупанти повернули поміщику Роговському землю, худобу та реманент. У відповідь на це 40 лебединців створили партизанський загін, який почав боротьбу з окупантами.

Березень 1920. – В Лебедині остаточно утвердилася радянська влада. Розгорнув роботу сільський ревком, до складу якого увійшли Я.М.Лупко (голова), С.М.Лакосник і Ф.М.Зозуля.

Березень 1923. – Утворено Матусівський район. До складу району входили села Матусів, Павлівка, Лебедин і Станіславчик. Головою райвиконкому спочатку був Седик, пізніше Берестечко і Стеблина, який пробув на цій посаді до 1928 року, коли Матусівський район було ліквідовано.

1.03.1930. – З Лебедина відправлено на висилку у Вологду (північ Росії) 40 сімей заможних селян, оголошених місцевою владою куркулями. На засланні вони отримали статус спецпереселенців з обмеженими громадянськими правами.

9.03.1814. – День народження генія українського народу Тараса Григоровича Шевченка (1814-1861), уродженця с. Моринці Звенигородського району. Малий Тарас разом з сестрою Катериною в 1822 р. побував у Лебединському монастирі на прощі. Пізніше, в 1823-1824 рр., наймитуючи у кирилівського священика Григорія Кошиця, 13-річний Тарас часто возив на базар у Шполу і Бурти дари попівського саду.

22.03.1917. – Робітники Лебединського заводу звернулися до Київської ради робітничих і солдатських депутатів з проханням допомогти їм у створенні профспілки. Також вони просили вислати їм інструкції профспілок та висловили бажання зав’язати відносини через листування з Київською радою.

20.04.1896. – День народження Героя Радянського Союзу Пінхуса Григоровича Тур’яна (1896-1976), уродженця с.Лебедина. Народився в сім’ї робітника. З 15 років працював на Лебединському цукровому заводі. В 19 років – в окопах Першої світової війни. В 1917 р. після поранення і лікування в госпіталі повернувся на рідний завод. Брав участь у встановленні радянської влади в Лебедині. З 1918 р. по 1921 р. служив в лавах Червоної армії. Був на адміністративно-господарській роботі в Шполі, Сквирі, Києві. В діючій армії з липня 1941 р. Парторг 269-го окремого саперного батальйону 12-ї армії Південно-Західного фронту капітан Тур’ян П.Г. при форсуванні Дніпра 26-28 вересня 1943 р. в районі села Петро-Свистунове (Вільнянський район Запорізької області) керував переправою частин на поромах. Брав участь у боях за плацдарм, у відбитті контратак ворога. Удостоєний звання Героя Радянського Союзу Указом Президії Верховної Ради СРСР від 19 березня 1944 р. З 1945 р. – в запасі. Жив у Києві. Працював у будівельному управлінні. Його ім'я занесене на стелу в Українському музеї Великої Вітчизняної війни. Помер 30 серпня 1976 р.

20.04.1925. – День народження відомого вченого-практика Юрія Арсеновича Кохна, уродженця с.Лебедина. Він автор понад 50 наукових праць та декількох книжок, спеціаліст по переробці пластмас в деталі приладів та в товари народного споживання, працював головним інженером управління по виробах з пластмас Міністерства місцевої промисловості УРСР.

Травень 1920. – Перша Кінна армія С.Будьонного пройшла через Шполянщину в напрямку Умані, де готувався контрнаступ проти польських військ. Будьонний зупинявся в Шполі, а його кіннотники в цей час стягували продрозкладку з селян, творячи при цьому безчинства і грабежі.

Травень 1920. – В Лебедині створено комнезам. Головою став Н.А.Крещенко.

22.05.1942. – О 4-й годині ранку в м.Шполі були розстріляні фашистами лебединські підпільники Петро Осовський, Григорій Колісник, Олексій Рудь, брати Грабові – Панас і Вадим, Андрій Рудас, Марія Павленко, Григорій Пелих. Інші члени організації були відправлені на каторжні роботи до Німеччини (Із звіту Київського обкому ЛКСМУ: Держархів Київської області, ф. ІІ-5, оп. 2/6, спр. 185, арк. 93-100).

17.06.1909. – День народження повного кавалера ордена Слави Леонтія Андрійовича Пишного, уродженця с.Лебедина. Працював робітником на Лебединському насіннєвому та Матусівському цукровому заводах. Перед війною переїхав у м.Верховцеве Дніпропетровської області. Оволодівши тут спеціальностями штукатура й маляра, споруджував будинки на залізничній станції. В 1941 р. пішов на фронт. Брав участь в оборонних боях у районі Верхньодніпровська. Пораненим потрапив у полон, але зміг утекти і добрався до Шполи. З 1943 р. – знову на фронті. Воював у складі 1230-го стрілецького полку 370-ї стрілецької дивізії 69-ї армії. Командир 45-міліметрової гармати. Орден Слави ІІІ-го ступеня отримав за наступальні бої з Пулавського і Магнушевського плацдармів у Польщі. Був знову поранений, повернувся додому інвалідом другої групи. Ордени Слави ІІ-го і І-го ступенів, які не встиг одержати на війні, наздогнали його у мирний час – у 1958 і 1968 роках.

18.06.1906. – Початок селянського виступу в с.Лебедині, який пізніше переріс у збройну сутичку із драгунами 25-го Казанського полку. В цей день робітники економії Роговського та селяни, припинивши роботу, одностайно зажадали від пана підвищення заробітної плати (3-й сніп замість 10-го). Управитель економії відмовився виконати поставлені вимоги. Наступного дня близько 2 тисяч селян під проводом К.А.Пелиха двома групами вийшли в поле, забрали тих, хто ще працював, а урядника прогнали. На вимогу адміністрації 23 червня до села прибув ескадрон драгунів, які жорстоко розправилися із страйкарями, зокрема, нагайками було побито робітників Бондаренка і Онищенка.

27.06.1906. – Селянське заворушення в Лебедині. В цей день становий пристав заарештував кількох лебединських селян. Це привело до нового протистояння з владою на селі. На допомогу лебединцям прийшли селяни з навколишніх сіл. Близько тисячі чоловік з рушницями, вилами, косами й сокирами рушили до сільської управи, де сиділи заарештовані і передали через уповноважених приставу вимогу негайно звільнити селян. Коли вимогу було відхилено, страйкарі напали на солдатів. Сутичка тривала близько години. Після цього селяни рушили до лісу. Наступного дня в село прибуло ще кілька військових загонів, які силою придушили страйк. У населення було відібрано понад 50 револьверів і рушниць. До каторжних робіт і тюремного ув’язнення військовим судом було засуджено 40 лебединців. Найактивніших учасників виступу – А.Двірника, М.Пухлія та Г.Рудаса – засуджено до смертної кари через повішення. Пізніше Двірнику і Пухлію смертну кару замінено довічною каторгою.

3.07.1938. – День народження поета, фольклориста, краєзнавця, журналіста Володимира Андрійовича Гончаренка, уродженця с.Кримок. Протягом 1950-1956 рр. навчався в Лебединській середній школі № 2. У 1965 р. закінчив Дніпропетровський державний університет. Наприкінці 1989 р. організував у Черкасах ініціативну групу для створення партії „Незалежна Україна”, розробив програму та статут цієї організації, підготував перший номер газети однойменної з партією назви (червень 1990). Він – автор книг „На батьківщині Т.Г.Шевченка”, „Сповнений любові та добра”, „Анекдот – наш анекдот”, „Я хочу пити сонячні настої”, один з авторів книги-меморіалу „Вінок безсмертя”, буклетів „Легенди Холодного Яру”, „Вогненне слово, ворога рази!”, „Меморіальний літопис Черкас” (у співавторстві), літературно-меморіальної екскурсії „Василь Симоненко”, наукових розвідок „Неозначено-особові речення у поезіях Т.Г.Шевченка”, „Із фольклорної скарбниці Черкащини”, „Скарби фольклориста” та ін. Перший редактор науково-популярного збірника „Краєзнавець Черкащини”(1991). Його фольклорні зібрання лягли в основу багатотомної праці „Поема мого народу”, до якої увійшли книги „Прислів’я та приказки Шевченківського краю”, „Легенди, перекази, бувальщини про Т.Г.Шевченка”, „Кладу свої думи, Тарасе, до ніг твого вічного генія”, „Легенди Шевченківського краю”, „Народний календар Шевченківського краю”, „Казки Шевченківського краю”, „Анекдоти, загадки, скоромовки Шевченківського краю”, „Народна медицина Шевченківського краю”, „Пісні рідної матері”, „Словник топонімів Черкащини” (у співавторстві), „Словник прислів’їв та приказок Черкащини”, до якого увійшло понад 30 тисяч зразків цього жанру. У періодичній пресі опублікував понад тисячу статей, нарисів, дорожніх заміток, багато матеріалів з краєзнавства. Член Спілки журналістів України з 1975р.

2.08.1941. – Німецькі війська вступили в с.Лебедин. Почалася фашистська окупація, яка тривала до січня 1944 року.

11.08.1994. – Утворено ВАТ „Лебединський насіннєвий завод”. Цей завод – один з найпотужніших насіннєвих заводів в Україні.

18.08.1794. – В Лебединському Георгіївському монастирі відбувся з'їзд православного духовенства, де вирішувалися організаційні питання про приєднання до уніатів. Це свідчило про особливу довіру вищого духовенства до Георгіївського монастиря; він мав заслуги перед Синодом, проводив у життя директиви російського уряду, нехтуючи інтересами прихожан. Пізніше, на початку ХХ століття, це виллється у тривалий конфлікт лебединців з монастирем.

18.08.1918. – Лебединський повітовий староста повідомляв власті, що в околицях Лебедина діють партизанські загони. При появі партизанів у селі багато місцевих робітників і селян приєднуються до них та всіляко їм допомагають.

Вересень 1929. – Закрито Лебединський жіночий монастир. Черниць вигнали, а їх келії перетворили на житлові кімнати членів новоствореної комуни.

Вересень 1941. – Створення підпільної комсомольської організації в с.Лебедині під керівництвом Петра Осовського. Будучи тяжко пораненим, Петро Осовський у перші дні війни потрапив до Уманського концтабору, але втік звідти. Добравшись до Лебедина, Осовський разом з Олексієм Рудем, Панасом і Володимиром Грабовими, Андрієм Рудасом, Григорієм Пелихом, Володимиром Федоровим, Марією Павленко та іншими розгорнули боротьбу проти загарбників. Підпільники за допомогою саморобного радіоприймача слухали Москву, писали листівки, які розповсюджували в Лебедині та в сусідніх селах. Чинили диверсії на дорогах, добували зброю, боєприпаси та медикаменти. Навесні 1942 року, перед тим, як приєднатися до партизанського загону, що діяв у Капітанівському лісі, патріоти планували знищити сільську німецьку адміністрацію та поліцаїв. Але фашисти напали на їх слід. 12 квітня 1942 року підпільники були заарештовані фашистами і незабаром розстріляні.

1-4.09.1918. – Лебединські партизани вели бій з підрозділами 27-го німецького корпусу на шляху Лебедин – Шпола.

13.09.1944. – Указом Президії Верховної Ради СРСР звання Героя Радянського Союзу присвоєно командиру роти 303-го танкового батальйону 8-ї гвардійської танкової Червонопрапорної бригади Миколі Григоровичу Тарасову (1915-1958), який відзначився при визволенні Шполи та Звенигородки. Проявляючи виключну сміливість і безстрашність, гвардії старший лейтенант М.Г.Тарасов першим ввірвався в населені пункти Оситняжка, Лебедин і Шпола, де знищив одну „пантеру”, 6 гармат, до 150 фашистів і забезпечив визволення радянськими військами цих населених пунктів від ворога. При прориві ворожої оборони в районі Звенигородки Тарасов знищив 8 автомашин, 18 возів, більше взводу гітлерівців і першим з’єднався з частинами І-го Українського фронту, завершивши оточення Корсунь-Шевченківського угрупування ворога. В боях за Лисянку Тарасов підбив дві „пантери”, знищив 4 гармати, 4 кулемети, 2 бронетранспортери і більше 400 солдатів і офіцерів ворога.

Жовтень 1903. – В с. Лебедині таємно розповсюджувалися соціал-демократичні брошури „Что такое политическая свобода?” і „Речь Петра Заломова на суде 28 октября 1902 года”, в яких різко критикувалися існуючі суспільні порядки.

7.10.1929. – На базі колишнього жіночого монастиря, що мав понад 1 тис. гектарів землі, в с.Лебедині створено комуну “Червоний Жовтень” (голова Ф.П.Колот), в яку об’єднались близько 100 сімей.

12.10.1899. – Страйк на Лебединській цукроварні. В цей день 200 робітників цукроварні висловили директору своє обурення тим, що адміністрація порушує умови договору. Вони скаржилися на погане харчування, неякісний хліб, нестачу робочих місць на деяких ділянках, погані умови праці і відмовилися працювати. Директор повідомив про страйк власті. На завод прибув дільничний інспектор і порадив звільнити підбурювачів, а решті – приступити до роботи. Страйкарі відмовилися виконувати це розпорядження. Тоді інспектор запропонував адміністрації поліпшити якість хліба й додати одного робітника там, де піднімають головки цукру. Після цього робітники приступили до роботи.

21.10.1917. – Правління Олександрійського товариства цукрових заводів повідомляло про те, що в Куцівсько-Лебединському маєтку, який постачає буряки на Матусівський цукровий завод, не припиняється захоплення селянами земель. Селяни вже захопили 800 десятин землі, а також систематично, як вказано в повідомленні, „грабують буряки”. Кількість селянських підвод з буряками інколи доходить до 50. Правління товариства просило Київського губернського комісара терміново допомогти придушити селянський рух.

23.10.1917. – Черкаський повітовий комісар просив телеграмою командира Донського козачого полку вислати козаків для придушення виступу селян Лебедина, Матусова та інших навколишніх сіл. Селяни почали забирати зі складів Матусівського цукрового заводу цукрові буряки.

27.10.1917. – Управляючий Лебединським маєтком Гліб Команський направив телеграму Київському губернському комісарові та земельному комітету з проханням вжити заходів проти конфіскації поміщицької землі у зв’язку з постановою Чигиринського повітового земельного комітету.

Листопад 1902. – Селяни Лебедина підпалюють панські скирти хліба, соломи та інше майно. Підпали тривали і в грудні. За цей час місцевому поміщику завдано збитків майже на 1,5 млн. карбованців.

3.11.1976. – Перший секретар Черкаського обкому Компартії України І.К.Лутак, виступаючи на мітингу, присвяченому виконанню областю завдань по продажу зерна державі відзначив: „Механізатор колгоспу ім. Осовського с.Лебедин Микола Олександрович Черевко з бункера комбайна „Нива” видав 11 600 ц зерна. Безперебійну роботу збиральних машин забезпечили автомобілісти області, прикладом для яких є бригада Шполянського райоб’єднання „Сільгосптехніка”, яку очолює лауреат Державної премії СРСР Леонід Ісакович Бондаренко... ”.

6.11.1929. – В с.Лебедині урочисто відкрилася школа селянської молоді, якій комсомольці подарували аптечку.

7.11.1929. – В с. Лебедині створено колективне господарство – ТСОЗ ім. 12-річчя Жовтня. Незабаром товариство об’єднувало 300 господарств, які мали 1 200 гектарів землі.

13.11.1889. – День народження відомого українського письменника-сатирика і гумориста Остапа Вишні (справжнє ім'я – Павло Михайлович Губенко) (1889-1956). Восени 1952 р. він відвідав Шполянщину, де були заплановані літературні вечори. На ст.Цвіткове, куди він прибув поїздом з Києва, за ним з Матусівського цукрового заводу прислали вантажівку з прапором. Увечері Вишня виступав на сцені Матусівського заводського Будинку культури. Наступного дня Остап Вишня провів літературний вечір у Шполі, а пізніше – на Лебединському насіннєвому заводі. Місцевий матеріал письменник використав у своєму фейлетоні „Ку-ку-рі-ку-у-у”. У ньому Вишня писав про „секрет” колгоспників Сигнаївки. Вони прокидалися удосвіта, коли співав півень, а в Лозуватці колгоспники ще спали. Одного разу делегація колгоспників з Сигнаївки на чолі з ланковою Марією Литвин рано-вранці, взявши півня, поїхали будити лозуватчан.

21.11.1902. – День народження українського економіста-аграрника, доктора економічних наук (1961) Михайла Петровича Герасименка (1902-1961), уродженця с.Лебедина. В 1926 р. закінчив Київський інститут народного господарства. До 1941 р. працював у Києві викладачем політекономії університету, старшим науковим співробітником науково-дослідницького інституту цукрової промисловості тощо. В 1946-1952 рр. – викладач Львівського торгово-економічного інституту, в 1952-1961 рр. – завідуючий відділом економіки Інституту суспільних наук АН УРСР у Львові. Автор праць з історії та економіки західноукраїнських земель.

28.11.1979. – Рішенням Черкаського облвиконкому затверджено державні гідрологічні заказники місцевого значення: Совгирів (с.Товмач) – болотний масив, площею 20,7 га, Митницький (с.Лебедин) – болото, площею 39,3 га, Котів Яр (с.Сигнаївка) – болото, площею 30,8 га, Шостачка, Ракові Верби (с.Матусів) – болотний масив, площею 47 га, Панський (с.Журавка) – болото, площею 11 га.

22.12.1920. – Лебединські селяни обрали сільську Раду.

У 1922 р. — керівник Чигиринського полку Холодноярської республіки. На той час Холодноярська організація під проводом Ларіона Завгороднього нараховувала три полки. Крім Чигиринського, туди входили Чорноліський полк Дениса Гупала, Лебединський полк Чорного Ворона. Ці отамани (Мефодій Голик-Залізняк, Чорний Ворон (Черноусов) та Денис Гупало) фактично були заступниками керівника Холодноярської повстанської організації. Як виглядає одночасно, паралельно існувала підпільна українська організація під проводом Головного отамана Холодного Яру Герасима Нестеренка-Орла.

У 1922 р. - керівник Холодноярської республіки, до складу якої входили: Чигиринський полк Мефодія Голика-Залізняка, Чорноліський полк Дениса Гупала, Лебединський полк Чорного Ворона (Черноусова).

За перші трн-чотири повоенні роки кол­госпні господарства були відновлені й поча­ли нарощувати обсяги виробництва.
У 194$ р. відновив роботу і насіннєвий за­вод.
До 1950 р. село було радіофіковане, а в середині 50-х - закінчено слектрофікацію.
У наступні роки спостерігалося інтесивне будівництво як виробничих об’єктів у колгос­пах. на заводі, так і об'єктів соціально-куль­турного призначення.
На початку 60-х років введено в дію дві школи, в 1967 р. збудовано великий сіль­ський Будинок культури, а на початку 70-х років - нові приміщення сільської ради, ап­теки та пошти.
Лебедин з'єднала з райцентром ас<(>альто- вана дорога. Крім того, велося інтенсивне дорожнє будівництво в селі.
На подвір'ях селян зводилися нові будин­ки. оскільки на початку 80-х років старий житловий фонд було замінено; насіннєвий завод збудував декілька багатоквартирних будинків.
Проте в історії с. Лебедин були і сумні сторінки. На превеликий жаль, у 1935 р. Георгіївська церква була розібрана, і сьогодні вже немає навіть залишків ні Георгіївського монастиря, ні церкви. Також у 1961 р. було закрито церкву і жіночий монастир, тому церковне життя вдруге після 30-х років при­пинилося.
У 1962 р. тут відкрито тубдиспансер, а в 1972 р. на його місце завезли хворих дітей на ДЦП ІІІ-ІУ групи.
Після пожежі 1975 р.. яка знищила вироб­ниче приміщення насіннєвого заводу, поряд на новому майданчику за 2 роки побудовано новий завод.
В середині 90-х років у селі почало розви­ватися приватне господарювання. Дешо піз­ніше. у зв'язку з проведенням розпаювання та приватизації землі, значних змін зазнали і колишні колгоспи. Один з трьох перестав існувати, а два інших були об'єднані в ТОВ 'Агро-Відродження*.
Значні зміни відбулися і на насіннєвому заводі. У 1994 р. він був перетворений на ВАТ 'Лебслинський насіннсвий завод*, ди­ректором якого є Кравченко Дмитро Вікто­рович. Через зменшення переробки насіння цукрових буряків кваліфіковані кадри почали використовувати на вирощування насіння сільгоспкультур. а пізніше завод почав орен­дувати великі плоші (до 14 тис. га) сільгос­пугідь. на яких вирощуються зернові і техніч­ні культури. Таким чином, насіннєвий завод перетворився на агрофірму, де широко засто­совуються сучасна техніка та технологія вирощування сільгоспкультур.
Індивідуальне будівництво ведеться в знач­но менших масштабах, але будинки мають значно привабливіший вигляд, адже споруд­жуються із застосуванням нових будівельних матеріалів та з огляду на сучасний дизайн.
Також в селі ведуться роботи із газифікації.

У 1991 р. почала діяти Преображенська церква, а в 1993 р. настав час другого від­родження і Свято-Миколаївської обителі, до якої почали повертатися колишні черниці.
Славиться село й видатними земляками, серед яких: Лозовий Анатолій Олексійович - хірург, професор Київського інспгтуту імені Амосова; Кохно Микола Арсентійович - про­фесор АН України; Комісаренко Олександр Анатолійович - художник; Кравченко Воло­димир Степанович - голова правління тресту 'Київміськбуд-2': Гаркуша Олександр Івано­вич • директор ЛГЗ м. Тюмень.
Багато славних родин живуть у Лебедині. Це родини Воликів. Галатів. Гребенюченків, Сліпеньких. Кравченків, Плохутів, Пелихів.
Особливо хочеться відзначити родину Ко- ливаїв. Члени цієї родини довгий час працю­вали на освітянській ниві, віддаючи часточку своєї душі дітям. Валентина Панасівна мас відзнаку 'Заслужений вчитель України*, а Ілля Іванович довгий час був керівником зразкового дитячого колективу *Лебедннські козаки', якнй неодноразово здобував пер­шість на музичних конкурсах України.
Родини Валика Миколи Андрійовича та його дочка Науменко Ольги Миколаївни люблять своє рідне село. У 2007 р. збудували сучасний магазин-кафе 'Вітряк' для надання послуг односельцям. Пропонуючи людям якісні продукти харчування, товари народ­ного вжитку та послуги обрядового залу, господарі ніколи не забувають про нагальні соціальні проблеми села. Надати благодійну допомогу місцевим школам, дільничній лі­карні. на відбудову церкви чи ветеранам - це незмінне правило Ольга Миколаївни.
Жителі села пишаються своєю таланови­тою художницею Таїсією Григорівною Пала­тою. яка свій політ фаігтазїї втілює акварел­лю на папері, створює невідомі флористиці квіти. їх дивовижею сповнена чи не кожна картина художниці.
На сьогодні в Лебедині функціонують три школи та дитячі садочки, амбулаторія, діль­нична лікарня, аптека. Будинок людей по­хилого віку. Будинок культури та сільський кл>б. три бібліотеки, музей. У селі налічуєть­ся більше 20 торговельних точок.

До 80-річчя Голодомору 1932-33 рр. в Україні

Продовження. Початок у №№ 26-34.

Але не все вдавалося врахувати. Війна є війна, і тут люди часто зникали безслідно. За даними Лебединської сільради, до Німеччини на примусові роботи вивезли 627 душ. Не всі вони повернулися. Деякі не побажали повернутися і розсіялися по всьому світу. А якась частина загинула під час бомбардувань Німеччини союзною авіацією та в німецьких концтаборах.

Звичайно, в ті роки виявити ці жертви було неможливо. Пізні­ше, в наш час, це вже можна було зробити бодай частково. Для прикладу, в 90-х роках мені вдалося встановити долю наших трьох колишніх остарбайтерів, які відразу по приїзді в Німеччину (чи ще десь в дорозі) спробували втекти. Звичайно, вони були негайно схоплені і відправлені у концтабори. Тікали вони разом і не знали, що втечу з роботи (АгЬеІзїІисІїІ) німці розцінювали як великий злочин на рівні державної зради, тому і запроторили їх відразу у штрафні концтабори. А загинули вони вже поодинці: Лойко Д.Ф. У 1942 році у Штутгофі, Медуха М.С. в 1944 році у Бухенвальді, Єлінецький Т.О. в 1942 році у Дахау.

Отже, третя цифра сягає 500 душ загиблих, які значаться на пам’ятному обеліску в центрі села. Вона не враховує, як вже вказувалося, людей, які загинули не на фронті, а за межами Лебедина, але через військові обставини.

Крім того, багато сімей отримало повідомлення про зниклих безвісти членів їхньої родини. їх теж не враховували.

Принагідно варто згадати і про можливу четверту цифру, яка, на щастя, не відбулася. Це голодний 1947 рік. У 1946 році була велика посуха. Весь час із Журавки і Тур’ї дули суховії. Люди були стривожені не на жарт, бо пам’ятали, чим це може скінчитися. Урожай був мізерним і виплата на трудодні була мізерною, тож не могла забезпечити достатнє харчування. Тому на недоїдання страждали майже всі.

Реакція влади вже була дещо іншою. В колгоспах організо­вували дитячі ясла, де діти отримували достатнє харчування; в школах були організовані гарячі сніданки якщо не для всіх, то обов’язково для дітей-сиріт або дітей з багатодітних родин; 'видавалася разова допомога інвалідам війни.

Лебединці не сиділи на місці в очікуванні допомоги. Я тоді вперше почув слово «западна», так називали Західну Україну, З куди мої земляки їздили і привозили звідти хліб. Як вони його і там добували, чи купували, чи на щось міняли, чи ходили і про- і*сили, чи якимось іншими шляхами, але хліб там був і вони його ;'доставляли-в Лебедин.

і І все ж мені називали поодинокі випадки смерті, тільки вже , від хвороб, викликані тривалим голодуванням. Інколи це від- | бувалося через споживання неякісної їжі.
Але завдяки своєчасним заходам влади та ініціатив самих 1 селян вдалося уникнути чергової трагедії.

Отже, в підсумку ми маємо такі три цифри втрат людей від наглої смерті: 

У цих цифрах спільним є незаперечний факт - це їхня неточ­ність. Особливо це стосується другої цифри. Це добре видно із спогадів Іваненко Н.П., яка назвала страшну цифру: 80 душ померлих за один день квітня 1933 року. Навіть, якщо взяти досить середню цифру - 40 душ у день, то й тоді ми матимемо більше тисячі смертей за один місяць! Але ж мерли масово і до цього і після цього.

Тому тут є ще широке поле для вивчення майбутніми кра­єзнавцями не тільки кількісного складу померлих. Його слід підкріпити більшою кількістю документальних даних, щоб мати більш об’єктивну картину для визначення наслідків трагедії. По­трібно також провести демографічний аналіз процесу, виявити, як це потім відбилося на майбутніх поколіннях.

Цифри відрізняються за своїм походженням. Першу, в осно­вному, породили побутові та кримінальні розбирання. Другу - голодомор 1932-33 років, який справедливо слід вважати геноцидом українського народу. Якщо уважно прочитати ви- щенаведені висловлювання наших вождів, то вони вже тоді в цьому розписалися. Третю цифру породила війна і втрати були цілком виправдані з моральної точки зору, бо ці люди загинули, боронячи рідний край від фашистських поневолювачів.

Різняться вони ще й тим, що в першому випадку в нас не було стійкої влади, була різна і тимчасова. В двох останніх випадках влада була тверда, жорстка, і навіть жорстока. Інколи дивно чути від людей таку сентенцію, що потрібно знову Сталіна: «то він щоб дав, то відразу був би порядок і закон». Ці люди не жили при Сталіні і нічого не знають, їм варто подивитися на другу цифру, як Сталін «давав». Гітлеру до нього було ще далеко.

Коли я в 1989 році працював у Шполянському РАЦСі над метричними книгами, то зустрів рідкісне свідчення: «24.05.1932 року помер Зозуля Трохим Іванович, 37 років, причина: запа­лення нирок, істощеніє». І тут раптом пригадав, що років 40 тому його дружина, а моя рідна тіточка, Оксана Михайлівна Зозуля (Медуха) стояла в нашій хаті біля зображення Сталіна на календарі, тужила, плакала гіркими сльозами, а його кляла останніми словами. Я тоді був малим і трохи здивованим такою її поведінкою, бо не знав, що вона втратила не лише чоловіка, а перед цим ще й двох дітей.

Далі буде.

Іван Єлінецький, краєзнавець, с. Лебедин
7 травня 2013 16:40 

Першу оцінку втрат від голоду я пам’ятаю від свого батька. Він говорив, що в сільраді нарахували 3200 осіб, іншими людьми на­зивались інші цифри, дещо менші. Першу спробу обрахувати цю цифру зробив у своїх спогадах Рудас І.Г. Для цього він перелічив всі хати однієї вулиці, яку він добре знав, склад кожної сім'ї. Це колишня Диківка. Ось цей список, він друкується вперше.

Звідси видно, що з 121 душі цієї вулиці вимерло 63 особи, тоб­то, більше 50%. Рудас І.Г. вирішив поширити цю пропорцію на все населення Лебедина і в нього вийшов результат - 7355 чоловік. Цифра явно перебільшена через кілька причин.

По-перше, не можна співвідношення даних з однієї вулиці по­ширювати на все село. Це не дозволяється статистикою. Потрібна не одна вибірка, а декілька, з різних частин села.

По-друге, вулиця Диківка знаходиться в середині села і віковий ! стан її жителів був інший, ніж на околичних вулицях, тобто, тут і жило набагато більше людей старих і немічних. На вулицях на­вколо села картина була дещо іншою. При проведенні земельної реформи були прорізані нові вулиці: Першотравнева, Посьолкова і ще на південній околиці села за вулицею Леніна. Тут селилися молоді сім’ї і жителі їх були дещо міцнішими.

По-третє, важливим фактором була близькість до поля, де мож- . на було віднайти їжу. Із середини села виснаженим недоїданням людям це зробити було важче, аніж тим, що жили на околиці, або . й просто неможливо. Тому смертність у центрі села могла бути дещо вищою, що й трапилося на Диківці.

По-четверте, в спогадах Рудаса І.Г. вказується, що на момент перепису в 1923 році в Лебедині було 13668 душ населення і він припустив, що перед голодом воно збільшилося до 15 тисяч. На­ведені ним цифри сумнівні, бо в переписі 1926 року в Лебедині було 2028 господарств і 8897 душ населення.

Нам взагалі ще невідомі дані про число жителів Лебедина в довоєнні роки, в тому числі і в період голодомору. Тому, заради об'єктивності, виходитимемо з того, що маємо. В Книзі Пам'яті значиться 1655 душ. Після її друку та поширення в школах і бі­бліотеках, а також в Преображенській церкві, приходили люди і називали своїх померлих родичів, які в книзі не значилися.

Отож, якщо ще врахувати страчених під час репресій 44 особи, то ми можемо говорити про найбільш мінімальну приблизну цифру — це 1700 душ за період 1921-1941 рр.
Звичайно, ця цифра значно менша за вищенаведену, 3200 по­мерлих, і менша За 2500, яка ходила серед населення. Для вста­новлення істини потрібні додаткові і більш глибокі дослідження.

Третя Лебединська цифра чітко обмежена часовими рамками, які всі знають і пам’ятають — 22 червня 1941 року - 9 травня 1945 року. Щоправда, ще була у серпні 1945 року нетривала військова операція проти Японії. Втрати цього періоду складаються в осно­вному із бойових втрат лебединців на фронтах війни, а також з тих, які загинули в селі під час окупації.

Облік втрат розпочався сільрадою ще в 1944 році і вівся в на­ступні роки досить ретельно.

Досить правильно відмічено, що було вбито і засуджено під час окупації 20 чоловік, число вбитих дещо менше.

Відразу після вступу в Лебедин (3 серпня 1941 року) було за­арештовано 5 чоловік з колгоспного активу, яких через деякий час розстріляли. Таке відбувалося і в інших селах.

Весною 1942 року були розстріляні члени підпільної організації в кількості 9 душ. Траплялися ще поодинокі випадок загибелі людей від німецьких наглядачів та вартових.

Далі буде.

Іван Єлінецький, краєзнавець, с. Лебедин

Останні цифрові дані вже друкувалися в «Шполянських ві­стях» від 15 листопада 2002 року під рубрикою «До 70-річчя > Голодомору в Україні».
; Як вище вказувалося, ця допомога була запізнілою, пік го- : лоду припав на весну 1933 року. Наталка Пилипівна Іваненко ( (Конюк) пригадувала, що в квітні за один день помирало більше ^ 80 осіб.
Звичайно, запізніла допомога підтримала фізично міцніших ^ людей, які виходили на роботу. Але діти і пристарілі, чи й молод­ії ші, які не могли вже вийти в поле, тобто «нетрудовий елемент» ц по Ворошилову, були приречені. Крім того, ці кволі від голоду З люди легко ставали жертвами інших хвороб, похідних від недо­їдання. Це, в першу чергу, хвороби шлунково-кишкового тракту А та центральної нервової системи. Тому смертельні випадки Г продовжувалися ще й улітку 1933 року
   

3 травня 2013 15:02 

Про голод 1932-33 рр. вже згадувалося в моїх публікаціях «Лебедин-33» в «Шполянських вістях» за 1993 рік, які були на- ’ писані з нагоди 60-річчя цієї страшної події. Тоді, в 90-х роках, вдалося створити книгу-меморіал пам’яті жертв голодомору.

Слід відзначити значний внесок в її створення директора 5 Лебединської школи №2 Л.І. Осаули. За її ініціативи учні школи пройшли по всіх дворах Лебедина і записали розповіді від живих і свідків, які пам’ятали померлих з голоду. Були свідчення і з інших с джерел. На їхній основі у 2006 році було створено Книгу пам’яті, їв якій нараховувалося 1655 осіб померлих. Це і послугувало с основою для формування другої Лебединської цифри.

Крім того, в нещодавно опублікованих спогадах Рудаса І.Г. в ц «Шполянських вістях» «Жовтий бур’ян» досить детально описані ( ті події і трагічні епізоди, щоб мати уяву про те, що фактично творилося.

Треба зауважити, що раніше ми майже не знали про те, що масштаби канібалізму були значно поширенішими, ніж ми уявляли. В Лебедині це списали на одну сім’ю і то сумнівно.

Це було зручним для колишньої влади. Свого часу і нелюдські методи розкуркулювання були списані на Лозового Л.В., хоча не він був головним організатором цієї акції. Інколи в розмовах з односельцями мені доводиться виступати адвокатом цих лю­дей. Адже тільки потім стало відомо, що Лебединським активом керували інші люди, які залишилися «поза кадром» (Кирилін *С.В., Александров П.М., Кон Г.В., Кохно А.П. та ін.), а Лозовий Л В. був простим виконавцем.
 

Фамилия    Терещенко    Добавить доп.информацию
Имя    Степан    Подсказка по вводу доп.информации
Отчество    Данилович    Добавить в избранное
Дата рождения/Возраст    __.__.1900    
Место рождения    Киевская обл., Шполянский р-н, с. Лебедин    
Дата и место призыва    Шполянский РВК, Украинская ССР, Киевская обл., Шполянский р-н    
Последнее место службы    906 СП    
Воинское звание    рядовой    
Причина выбытия    умер от ран    
Дата выбытия    06.05.1945    
Первичное место захоронения    Чехословакия, Словакия, г. Сеница, кладбище, могила № 7    
Название источника информации    ЦАМО

5. "Совопросник века сего"

Этот рассказ о моем большом друге Данииле Марковиче Кохно.

Родился он в 1886 году в с. Лебедин Чигиринского уезда Киевской губернии в семье очень бедного крестьянина. У его отца было 11 душ детей и 1,5 десятины земли, так что в 6 лет Даниил был уже пастухом у богатого крестьянина. До 21 года он не знал ни одной буквы. Потом без разрешения отца со своим двоюродным братом, послушником Киево-Печерской Лавры, уехал в Киев. Занялся самообразованием, поступил в Лавру, но, разочаровавшись, вышел оттуда. Учился фотографии, а вскоре поступил учеником к фотографу и стал фотографом-профессионалом. Горячо увлекся учением Л. Н. Толстого. Как толстовец, отказался идти на войну 1914 года, за что попал в Петропавловскую крепость, где и застала его революция.

В книге В. В. Шульгина "Дни" приводится описание одного эпизода, участником которого был Даниил Маркович Кохно.

В 1917 году у ворот Петропавловской крепости председатель Государственной думы М. В. Родзянко проводил митинг за продолжение войны с Германией. В Таврический дворец вернулся он возбужденный, более того — разъяренный, и рассказал:

«Все было очень хорошо. Народ как будто соглашался. И вдруг выходит какой-то мерзавец и спрашивает: "А сколько у господина Родзянко десятин земли, которую мы должны спасать?.." После этого меня чуть не разорвали…»

Этим "мерзавцем" и был Даниил Маркович Кохно.

Даниил Маркович Кохно

Я познакомилась с Даниилом Марковичем в 1921 году, когда он с женой приехал в Кисловодск. В те годы в Кисловодске были самые различные религиозные общества: толстовцев, теософов, антропософов, евангелистов и прочих сектантов. Даниил Маркович выступал как толстовец. Я пришла к его жене покупать шерсть, и так мы познакомились. Я его прозвала "совопросником века сего", и он спрашивал: "Где такая Таня, которая прозвала меня совопросником?" Наша православная семья с ним сблизилась, понимая глубокую искренность его заблуждений. Монахиня Нина читала ему "Письма князя Дмитрия Хилкова[41]".

Однажды Великим постом мы были за Литургией в Пантелеймоновской церкви. Неожиданно во время пения "Верую" входит "совопросник", падает на колени и кается.

Как мы узнали позже, в эту ночь Даниил Маркович видел сон: он стоит на паперти, а перед ним — Господь Иисус Христос, Который очень слабо держит его за руку и вот-вот выпустит. И это потому, что он вне Церкви. И он понял свою ошибку, понял всю пагубную ложь толстовства.

Вскоре Даниил Маркович пошел на Бештау, вынес епитимию, наложенную на него отцом Стефаном, венчался, крестил дочку, и я стала ее крестной. Даниил Маркович не раз выступал против обновленцев. Помню, как мы с ним отстаивали собор в Кисловодске и какую замечательную речь сказал он тогда.

Его несколько раз арестовывали, сажали в тюрьму. Но в то время никто из нас не боялся смерти — все боялись потерять Православие. Умер Даниил Маркович у себя на родине 10 декабря 1952 года в возрасте 65 лет.

Записка? 1801 г о нуждахъ малоросс!йскаго Дворянства, найденная въ бумагахъ Вас. Гр. Полетики, заключаете въ

похоронные обряды и повѣрья. Въ дополненіе къ цѣлому ряду фактовъ, касающихся иохоронныхъ обрядовъ и повѣрій въ Малороссіи, напечатанныхъ какъ въ разныхъ этнографическихъ матеріалйхъ, такъ и приведенныхъ разновременно на страницахъ «Кіев- ской Старины» предлагаемъ еще нѣсколько данныхъ, сообщен ныхъ въ видѣ отдѣльныхъ замѣтокъ нашими сотрудниками.

I.

Во время агоніи присутствующіе «души досмотряють», молятся <на схидъ души»: «Господи, прийми душу до власти, прийми душу до власти—у царствіи гриховъ уменши!» (с. Дружковка, бахмут. у. и с. Шебекино, бѣлгород. у.).

Помимо этого въ Шебекинѣ на умирающаго принято класть «винчаный рушникъ та платокъ» — «якъ же то швидко вмре—не буде мучиться, якъ кому Богъ дасть пиднятись то пиднымиться».

Въ с. Лебединѣ (чигирин. у.) во время агоніи, кромѣ помяну- тыхъ въ предъйдущей замѣткѣ средствъ, прибѣгаютъ къ срыванію «стели» :—«одривають стелину або дви»—для облегченія выхода души.

Считается нриличнымъ сидѣть у тѣла умершаго—«надътиломъ сидйти—якъ у Вожому дому простоять» (Дружковка).

Если «мертвець дивиться» т. е. глаза его полуоткрыты, то еще кто нибуць въ семьѣ умретъ— «непреминно ще кого видивиться зъ хаты» —почему й стараются скорѣе закрыть глаза умершему (Лебединъ).

Во время пребыванія покойника въ хатѣ «смиття» не выносятъ; когда же тѣло унесутъ, выносятъ соръ и иосыиаютъ «лавы» житомъ (Дружковка).

Ставятъ «хто воду, хто медъ—душа прибига, чи анголъ приле- тить—наче, кажуть, душа—та води, кажуть, напьеться»(Шебекино); эта вода стоить до шести недѣль (с. Миколаевка, волчанск. у.).

Если свадьба встрѣгитъ «мерцвя» то «життя вже не буде!» (Лебединъ).

Существуетъ убѣжденіе, что перешедшій дорогу похоронной нроцессіи покрывается чирьями; эти чпрьи выжигаются раскаленнымъ желѣзомъ; безъ этого подвергнувшемуся имъ угрожаетъ смерть (Бого­родичное, изюмск. у., харьк. губ., записано отъ больной такими чирьями на дружковск. сах. заводѣ).

По приходѣ съ кладбища принято браться «за коменъ» (Лебе­динъ, Шебекино, Миколаевка).

У могилы сильно убивающимся по покойнику засыпаютъ «за комиръ земли» — «щобъ не було досади, щобъ скорише забути» (Лебе­динъ, Шебекино, Миколаевка) ‘).

1) Ср. у Сумцова, Культурные пережив. „Кіев. Ст." 90. I, 73.

Возвратись изъ кладбища, обыкновенно садятся, «псальма спи- ваютццроча хороший речи разговарюють—души ждуть (Дружковка).

; Подушку, которую кладутъ иодъ голову мертвеца, набиваютъ сѣномъ или васильками (Шебекино).

Дуыаютъ, что евреи «придущують, додавлюють «мучащихся передъ смертью»; я и толкудобилася», заявила разсказчица—<щобъ ве іінре- хресталося ~ бо ще мучиться, мучитьер, тай нерехреститься!» (нужно нонимать —не вынесши страданій, для облегченія ихъ. Лебединъ).

Женщинамъ обматываютъ ноги тряпками-^-1по' митарству хода- таме—щобъ ноги не попекти»; приводится разсказъ—какъ на одну замершую дѣвупіку надѣли чулки, подаренные ей покойницей бары­ней; очнувшись, замиравшая сообщила о томъ, какъ барыня «зняла зъ ней ти чулки» и она должна была ходить босой (Дружковка).

Въ прежней замѣткѣ мы привели описаніе обряда ногребенія дѣвушки въ Лебединѣ; приводимъ таковое для Шебекина. «Убрали, юлку кумачову надила, у дви коси заплели и дружку повязали; квит­ками уквитчали; подарки давали мужикамъ в давчатамъ; дивчата несли іи—хустками иоперевязувани; на ногахъ нанчехи (якъ богатый вмре— изъ плису шыоть); одного хлопця перевязують хусткою (перевязанный хусткою изображаешь собою жениха умершей) (Шебекино). '

Умершихъ ненрещеныхъ дѣтей предночптаютъ хоронить у по- рога хаты въ томъ убѣжденіи, что эти дѣти совреыенемъ «вихре- щуються» — «де ногами ходамо то хрестъ робимо» (Друж ювка); хоро- 11 я тъ дѣтей обыкновенно въ садахъ (Лебединъ).

Надъ умершими голосятъ; обыкновенно эго высокопоэтическія нроявленія скорби- «голосииня», впрочемъ, необязательно н практи­куется оно въ зависимости отъ~того «якъ у кого яка удаль».

Приводимъ плачъ надъ умершей матерью: «ненько моя, матинко, родителько! та на щожъ ти мене несчастну снородила, на сватъ божій пустила? Чомъ ти лене маненькою не прикопала, сирою землею не всипала— щобъ я не жила и не горювала, чужимъ людямъ не годила; на щожъ ти мени такую несчастну, гирку долю вдилила...? (Миколаевка).

Украинскій народъ высоко цѣнитъ страданіе матери при родахъ; человѣкъ только что родпвшійся считается уже «великнмъ гришни- комъ» потому что «мата родвла а кровъ проливала»; грѣшенъ онъ даже въ томъ случаѣ если «зъ вечера уроди вей, о пивночи хрестивсл, до свита вмеръ и поховали»').

Тотъ же взглядъ проявляется и въ воззрѣніи на участь въ за­гробной жизни родившей. Участь беременной женщины, умершей до родовъ и во время родовъ- различна; умершая до родовъ будетъ му­читься «ажъ до страшного суду»;-та же, которая умретъ послѣ того какъ «Госиодь распроста», <Богъ обрятуе», считается великолучени- цей и попадаешь вь царствіе небесное.

Уже за шесть недѣль до родовъ «земля разстуиаеться де ій (ро2 дящей) иолягать (въ случаѣ смерти)—номре—ій земля вже готова!»- (Дружковка отъ Огаіаниды Кошовой 80-ти лѣтъ).

Вѣдьма и уиырь, умирая, страшно страдаютъ — агонія можетъ продолжаться до трехъ недѣль; разсказчица приводить случай, про которомъ она лично присутствовала; умирала вѣдьма—«така що богато чужого займала»; она была вся неягива, только въ груди колотилось; разсказчица ночевала ири ней диѣ ночи, потомъ отъ страху отка­залась; приводить къ ней женщина—тоже вѣдьма—и даетъ ей со- вѣтъ^—отпереть «скрипи» въ хатѣ, умирающей; разсказчица посовѣ- товала это сдѣлать дѣтяаь вѣдьмы; какъ только отперли замки у сундуковъ цотчасъ душа оставила тѣло; у вѣдьмы уже лежали нодъ плечеыъ—сковорода и сериъ, но они, какъ видно, не помогли; раз­сказчица обмывала умершую и съ насмѣшкою показывала собравшимся при этомъ—хвостикъ; обмывши, положили вѣдьму на столъ <а вона и обмаралась якъ зъ ружжи>; давай снова скидать рубахѵ, обмывать; на вопросъ о иричинѣ нослѣдняго обстоятельства разсказчица замѣ- тнла:—«та хиба жъ то вона?—то лыха тварь!» Это же обстоятельство имѣло мѣсто и при смерти упыря— «видьмака надъ видьмаками»; приш­лось бороться съ помощью «клоччи» (Дружковка).

Лослѣ того какъ душа оставляешь тѣло, въ нослѣднее вселяется «нечистая сила», «лиха тварь» и въ образѣ мертваго можетъ произ­водить различныя дѣйствія; мергвецы одухотворенные <сплою» ходятъ в посѣщаютъ людей; умершая женщина <якъ иде ажъ шѵмить вамит- кою—тильки: шу-шу!» (Лебединь).

Та ночь, въ которую не поютъ пѣтухи, считается нечистой; въ такую ночь бродятъ вѣшальники, утопленники и «мерци» (Лебединъ).

Разсказчица изъ Дружковки увѣряетъ, что теперь мертвецы не ходятъ, потому что ихъ при погребеніи запечатываютъ; новъдѣтствѣ лично видала ходившаго покойника.

А вотъ еще разсказъ. Шелъ дорогой человѣкъ; смерилось; онъ прилегъ въ сторонѣ отъ дороги на ыогилкѣ и задремалъ; ночью выходить изъ могилы мертвецъ. «Ходиыъ зо мною!» Приводить че-ловѣка въ Дружковку къ одной изъ хатъ; атамъ «колотнеча»; пона- пивались пьяными и дерутся; мертвецъ набираетъ съ полу крови «въ кобялячу голову» и даетъ выпить путнику; тотъ, испугавшись, не знаетъ что дѣлать; далѣе, смотря на мертвеца, онъ будто бы пьетъ, а самъ выливаетъ кровь себѣ за рубаху. «Ходимъ Дали!»; приходятъ къ сосѣдней хатѣ, но войти не могутъ, такъ какъ окйа «зааминёвани»; пошли къ могилѣ; въ это время запѣли пѣтухи, мертвецъ такъ и «загувъ». Утромъ человѣкъ отправился въ волость и заявилъ о слу­чившемся; вся рубаха его была въ крови; по наведеннымъ справ- камъ оказалось, что дѣйствительно въ такой то хатѣ быладрака и кровонролитіе; откопали могилу и нашли въ ней мертвеца лежа- щимъ навзничь; тотчасъ вбили ему «въ потилицю» осиновый колъ— <кровъ такъ и бризнула!» (Дружковка)).

«Нечистая сила», вселившись въ покойника, можетъ проявлять себя въ видѣ вихря, урагана. «Умерла одна баба —взяли у насъ рушники (семья разсказчицы живетъ у кладбища); та впустили рушники у яму тай забулися объ ихъ; батько огладились—де ти рушники? лають батько, що немае рушникивъ; а мы—що робыть? съ сестрою за ло­паты; давай откопувать ту бабу; наровици зъ дви земли вивернули; якъ узяли тягнуть — иовитягали... ирыйшли до дому де й взявсь вихорь; якъ почавъ, якъ почавъ крутить! всю солому обдеръ, чуть хаты не перевернувъ!» (Лебединъ).

Дѣти въ играхъ, подражая явленіямъ обыденной жизни, часто имѣютъ склонность играть въ похороны; «матирки» такую игру строго восирещаютъ.

На бурачныхъ нлантаціяхъ бѣлгородскаго уѣзда очень популярна игра «въ мертвеця». Окончивши «урокъ» раньше положеннаго срока, дѣвушки собираются въ одно мѣсто; одна, посмѣлѣй, ложится, скла- дываетъ руки, закрываетъ глаза; ее «квитчаютъ» полевыми цвѣтами или просто бурьнномъ и начинаютъ «голосить»; «голосиння» про­должается до тѣхъ поръ, пока рыданіе и взыванія въ шутку не не- реходятъ въ настоящій плачъ—до того нервно настраивается толпа играющихъ; мнимый «мертвець» въ это время сохраняетъ полную серьезность (Шебекино).

Въ заключеніе нриведемъ довольно рѣдкую пѣсню, характери­зующую нравственныя отношенія въ украинской семьѣ и интересную для насъ въ данноыъ случаѣ по погребальвымъ элементамъ въ ней упомянутымъ.

Ой поихавъ иилий у дорогу,

Та покинувъ милу нездорову;

Поки милий ирыихавъ изъ Гилу,

А вже его милу нарядили,

Червовою китайкою руки покрили,

А изъ кедрини труну зробили,

Високую могилу насипали,

Червону калину посадили,

Дорогимъ каминняыъ обложили.

Ой прыихавъ милий изъ Гилу до дому,

Ажъ нема его миленькои вже;

Та ноихавъ милий до долина,

Привазавъ кона до калини,

Та припадавъ до могили:

<А ти, сираа земле, розсипса,

А ти, червонаа калина, росхилиса,

А ти, дорогий каменю, роскотиса,

А ти, скедринаа труно, розійдиса,

А ти, милаа, обизвиса,

Чи позволишь мени ожениться»?

— <Оженись, мій милий, оженись.

Та возьми, милий жинку добру,

А щобъ вона тебе почитала,

А щобъ вона твоихъ датокъ жалувала».

(Зап. въ 1884 г. въ Лебедивѣ чигаринскаго у. „Гиіа“, по мвѣвію нѣвшѳй,— вазваніе города).

13 березня непомітно минула чергова, 120-а річниця з дня народження нашого видатного земляка, політика, медика і насамперед патріота Якова Зозулі. Народився він 1893 року в селі Лебедин Чигиринського повіту Київської губернії (тепер Шполянський район Черкаської області).

Працював помічником помічник лікаря Київського військового шпиталю (1911 — 1913), фельдшер (1913 — 1917), член Центральної Ради УНР (1917 — 1918), член президії Всеукраїнської ради військових депутатів (з літа 1917), член Київської ради солдатських депутатів (1917) та Крайового комітету охорони революції в Україні (25.10.1917), службовець Міністерства харчових справ Центральної Ради УНР (березень — квітень 1918), торговельний агент «Дніпросоюзу» (1918), Головний начальник санітарної управи Армії УНР (5.2.1919 — 4.3.1919), в. о. віце-директора хлібного департаменту (червень 1919), завідувач статистичного відділу Укрпродкому (1920), завідувач кооперативу «Дніпро» (Львів, 1920-ті), член правничої комісії уряду Карпатської України (1938 — 1939), доцент, професор Українського технічно-господарського інституту (Мюнхен, від 1943), професор Українського технічного інституту (Нью-Йорк, 1954 — 1964).

Закінчив Київську військово-фельдшерську школу (1908 — 1911). Навчався і служив фельдшером у Полтавському кадетському корпусі (1913 — 1917), від якого і обраний до Всеукраїнської ради військових депутатів. Член УПСР (до 14.6.1925). Делегат 2-го Всеукраїнського військового з'їзду (Київ, 1917). Представник Крайового комітету охорони революції в Україні при окружному військово-санітарному інспекторі (26.10.1917 — 27.10.1917), виконуючи обов'язки якого, сформував телефонно-санітарну колону та перев'язочні пункти. Навчався на правничому факультеті Київського університету (1918). Учасник антигетьманського повстання та оборони Києва під час більшовицького заколоту у січні 1918 р. У 1919–1920 роках навчався на правничому факультеті Кам'янець-Подільського державного українського університету (дійсний студент від 3 жовтня 1919 року) [1]. Емігрувавши з урядом УНР, працював фельдшером у м. Варшаві, водночас навчаючись в університеті (1921 — 1922). З серпня 1923 р. — на еміграції в ЧСР, де разом з Ф. Сумневичем, П. Богацьким та Д. Ісаєвичем заснував Українську селянську спілку. Прихильник повернення в УРСР. Закінчив Карловий університет у м. Празі (диплом доктора права). На початку 1930-х років виїхав на Закарпаття, де працював помічником адвоката, потім начальником правничого відділу Окружної каси хворих. Ув'язнений мадярами до концентраційного табору. Під час Другої світової війни мешкав у Чехословаччині (протекторат), працював начальником відділу окружної каси хворих (Прага, 1940 — 1945). У Німеччині перебував у таборах для переміщених осіб (Ді-Пі). 1954 року емігрував до США. В УТІ викладав право і торговельні науки. Автор наукових праць, цінних спогадів «Облога Києва, відступ української армії на Волинь та організація санітарної служби» (За Державність. — Торонто, 1964. — Збірник 11. — С. 42 — 64). Упорядкував і видав хроніку «Велика українська революція: Календар історичних подій за лютий 1917 — березень 1918 рр.». (Матеріали Вікіпедії).

Схоже, що за цієї влади, та так само і за попередньої, нікому не потрібно не те що організовувати урочистості до ювілейних (хоча б) дат з дня народження борців за волю України. Будь - яка влада в Україні боялася і боїться нагадувати українцям, що раніше політики організовували не лише виступи перед "лохократом", а й вели в бій за собою громаду. Бояться державні мужі таких святкувань. Якщо вже вірші Шевченка не можна читати через їхню революційність, то що ж тоді говорити про шанування пам"яті людей, які боролись за свою волю і державу з "Наганом" в руках.

Війна в Афганістані - повномасштабний збройний конфлікт-агресія Радянського Союзу, проти суверенного Афганістану під приводом боротьби з моджахедами, у якому брали участь урядові війська Афганістану і Радянського Союзу проти повстанських груп моджахедів. Розпочалась у грудні 1979 року нападом спецпідрозділів КДБ СРСР на президентський палац у Кабулі і вбивством президента країни Хафізулли Аміна і його оточення та введенням у країну "обмеженого контингенту" Радянської Армії. Війна за офіційними радянськими даними тривала до виводу основної маси радянських військ 15 лютого 1989 року.

Унаслідок цієї війни загинуло (за міжнародними даними, прийнятими також і СРСР) близько 1,5 млн або 10% з числа тодішнього населення країни. Радянські втрати, за офіційними даними СРСР, становили близько 15 тисяч військовослужбовців. За оцінками незалежних дослідників втрати радянської армії склали до 140 тисяч убитими та до 350 тисяч пораненими.

Через горнило радянсько-афганської війни пройшло більше 160000 українців. З них 2378 загинули, в тому числі 60 вважаються зниклими безвісти або тими, що потрапили в полон.

Поранення отримали більше 8000 українців, з них 4687 повернулися додому інвалідами.

Із 72 осіб, удостоєних за роки "афганської" війни звання Герой Радянського Союзу, є 11 українців.

Лебединці, які воювали в Афганістані:

1. Микола Волик
2. Володимир Васильович Тарасенко
3. Геращенко (діда Василя племінник)

Втрат не було.

Іван Євменович Кочерженко
( 1906–1980 гг.)
Иван Евменович Кочерженко родился в 1906 г. в большой крестьянской семье (четверо братьев и две сестры) в селе Лебедин Киевской губернии (ныне село Лебедин Шполянского района Черкасской области). Там же окончил школу. Родившись в небогатой семье у родителей, не имевших возможности получить образование, Иван Евменович, как и его братья, и сёстры, был наделён от природы пытливым умом и колоссальным трудолюбием. Получить высшее образование, чтобы развить свой талант биолога, помог старший брат Кирилл, отказавшийся в своё время от возможности получения высшего медицинского образования (хотя тоже был талантлив) по причине отсутствия средств и необходимости вырастить и обучить младших братьев и сестёр.
Иван Евменович окончил Уманский сельскохозяйственный институт, затем Тимирязевскую сельскохозяйственную академию. В 30-е годы работал аспирантом у Ивана Владимировича Мичурина в городе Козло́ве (ныне Мичуринск) Тамбовской области. До Великой Отечественной войны работал научным работником в Сухумском, а затем в Сочинском ботсадах. После войны переведен в Киев, где наряду с академиком Николаем Григорьевичем Холодным организовывал и открывал Центральный ботанический сад в Выдубичах.
Иван Евменович был биологом-генетиком и заведовал отделом по работе с цитрусовыми культурами. В своей кандидатской диссертации ещё в 40-х годах он доказал, что растения имеют гены роста. За что и поплатился. На пресловутой сессии ВАСХНИЛ Т.Д.Лысенко так “ударил” по генетикам, обвиняя их в лженаучности, что академик Н.Г.Холодный слёг с обострившимся заболеванием сердца; а Ивану Евменовичу грозила ссылка и о диссертации речь уже не шла. От суда и ссылки его чудом спас Степан Васильевич Червоненко. Работу по генетике (с цитрусовыми) Ивану Евменовичу пришлось оставить. Он занялся орехоплодными культурами. И в течение ряда последующих лет вывел множество скороспелых сортов: от гигантских до гроздевидных. Без защиты диссертации ему была присвоена степень кандидата биологических наук.
Под его руководством выросла целая плеяда учёных – его учеников, ставших докторами наук. Например, академик НАН Украины, доктор биологических наук, профессор К.М.Сытник.
Сухопарый (очень страдал от голода в студенческие годы), в очках, несколько суетливый Иван Евменович, по сути, жил только наукой. Его меньше всего интересовали звания и почести, которых он по вышеуказанным причинам незаслуженно был лишён. Лишь под конец жизни, когда его “проводили” на пенсию, но он продолжал работать на своих испытательных грядках в Глевахе, числясь “чернорабочим”, Москва заинтересовалась его научными трудами. Распоряжением Академии наук СССР его восстановили в должности. Оказывается, Иван Евменович своими работами доказал, что в природе существует биологический закон, на основе которого растения повторно цветут в одном сезоне. Именно на основании этого закона он выводил новые сорта орехов. Но опубликовать этот закон он не успел.
8 апреля 1980 года после заседания Учёного совета он вышел из центрального здания Ботанического сада, где на дорожке упал и умер от инфаркта. Похоронен Иван Евменович Кочерженко в Киеве на колумбарии Байкового кладбища (2-й ярус справа – как идти к могиле артиста Л.Ф.Быкова).
И хоть информации об Иване Евменовиче Кочерженко в литературе встречается совсем немного, этот поистине великий учёный и человек оставил навеки в природе незабываемое наследие своим потомкам.
Біографією Кочерженко Івана Євменовича поділилась його внучата племінниця Музиченко Олена.
Всі його наукові праці, які вдалося зберегти знаходяться у музеї І. Є. Кочерженка, який створений та розміщений на території Центрального бот саду НАН України України ім. М.М.Гришка. Іван Євменович був одним із засновників цього саду.
Ще один цікавий епізод з життя Івана Євменовича. Наприкінці 60-х рр минулого століття чоловік привіз цілу вантажівку саджанців грецького горіха та власноруч висадив їх обабіч шляху між селами Гергіївка та Лозуватка Шполянського району Черкаської області, а також обсадив горіхами ділянку біля школи м. Шпола. Ці дерева досьогодні своїми врожаями нагадують про велич та щирість душі Кочерженко Івана Євменовича.

ЛЕБЕДИНЕЦ ИЛЬЯ ИВАНОВИЧ 5 марта 1935

ЛЕБЕДИНЕЦ
ИЛЬЯ ИВАНОВИЧ 5 марта
1935, пос. Половинка Пермской области. Сам написал свою семейную легенду.
Вот она:

«Фамилия наша - Лебединец - произошла от названия старинного
села на Украине - Лебедин.

В 17 веке наш предок по имени Зот, выходец из села Лебедин
с группой своих товарищей пришел в Запорожскую Сечь, где они и вступили
в войско. Фамилий в то время не было. Людей звали только по именам или
по прозвищам. Прибывшие из Лебедина так и звались - Лебединцы. Родственниками
они не были. Когда в 19 веке в России произошла паспортизация, и простым
людям выдали паспорта, то и предку нашему присвоили фамилию Лебединец.
С тех пор мы её и носим.

Вернёмся к родословной. Уже в середине 19 века один из
правнуков запорожского казака Зота, по имени Зиновий, пришел с отрядом
запорожских казаков на Кубань для защиты южных границ Российской империи
от разорительных набегов горцев. Отряд казаков обосновался на правом берегу
реки Кубань в районе нынешнего Славянска-на-Кубани. Казаки занимались службой
по охране определённого участка границы от горцев, а в свободное от службы
время занимались землепашеством и заготовкой припасов на зимний период.
Многие женились. Зиновий привез жену из похода на левый берег Кубани, то
есть украл и привез полонянку себе в жены. Наверное, отсюда в нашей семье
и смуглая кожа, а у некоторых и нос с горбинкой.

Сколько у Зиновия было детей - устное предание умалчивает,
но последний сын в семье был Гаврюша. Он родился в 1876 году в станице
Петровской на Кубани. Это уже был мой дедушка - Гавриил Зиновьевич Лебединец.
Он получил некоторое образование в церковно-приходской школе и, как человек
любознательный, постоянно повышал свой образовательный уровень, много читал.
Вот так, самоучением, он и получил многостороннее образование и служил
потом в канцелярии станичного атамана. В 1900 году, 24 лет от роду, Гавриил
Зиновьевич женился на казачке Екатерине Максимовне, которой было тогда
всего 14 лет, она была моложе своего мужа на 10 лет. Это и была моя бабушка.
В 1901 году родился у них первенец - Ваня - будущий мой отец. Иван Гаврилович
Лебединец. Всего в семье Гавриила Зиновьевича родилось шестеро детей -
четыре парня и две девочки: Иван (1901 г.р.), Феня (1904 г.р.), Роман (1907
г.р.), Александр (1912 г.р.), Галина (1915 г.р.), Андрей (1918 г.р.).

В 1912 году, по случаю 100-летия Бородинского сражения,
«нарезается» новая казачья станица Бородинская. Мой дедушка вместе со всей
семьей, тогда ещё с четырьмя детьми, переселяется на новое место жительства.
Получает 40 десятин земли - по 10 десятин на казака, хоть бы и грудного
(каким и был тогда Александр) и начинает заниматься хозяйством и обустройством
быта на новом месте. Двое младших детей родились уже в станице Бородинской.
Здесь Гавриил Зиновьевич, как и в ст. Петровской, служил при станичном
атамане в канцелярии.

В 1918 году старший сын Иван женился. В строевую часть
служить его не взяли по случаю врождённой инвалидности - правый глаз у
него вообще не видел, т.к. не было зрачка.

Дом Ивану Гавриил Зиновьевич поставил рядом со своим
домом, на своем наделе. Строительным материалом служил «саман», кирпич-сырец.
Крышу покрыли красной черепицей.

В 1923 году умерла от несчастного случая жена Ивана,
и он остался вдовцом с двумя детьми. В 1924 году Иван женился на вдове
с одним ребёнком - Ксении Павловне Бережной, 1904 г.р., которая и стала
моей матерью. В ст. Бородинской родилось у них двое детёй - Варвара (1925
г.р.) и Петр (1929 г.р.). В 1929 году началась активная коллективизация
на Кубани. В результате мой дедушка, как казак зажиточный, оказался в ссылке
на Урале.

В 1931 году их, ссыльных, вместе с семьями, привезли
на станцию Половинка Пермской области, между городами Кизелом и Губахой.
В этот же год они сами себе построили барак из свежеспиленных деревьев,
сделали в этом бараке из кирпича-сырца печи и перезимовали зиму 1931- 32
годов. Мой отец Иван Гаврилович с семьей сослан не был и оставался в станице
Бородинской. В 1933 году начался сильный голод, и один за другим умерли
старшие дети от прежнего брака, и грозила смерть двоим меньшим, Варе и
Пете.

И тогда, уже в 1934 г., получил Иван от отца с Урала
письмо, что он уже более-менее обжился на Урале и зовет их к себе: тут,
мол, худо-бедно, но жить можно.

В феврале 1935 года мой отец Иван Гаврилович с семьей
переезжает на жительство на Урал, к отцу, и устраивается на работу, на
угольную шахту. Вскоре он, как вольнонаёмный, получает квартиру в деревянном
одноэтажном доме на 4 семьи. Конечно, были очень рады, ведь со дня на день
ждали в семье прибавления.

А 5 марта 1935 года я, Лебединец Илья Иванович, появился
на свет. Я был ещё маленьким, когда в 1938 году моего дедушку Гавриила
Зиновьевича забрали в псих. диспансер - распространенное в то время средство
избавления властей от неугодных людей. В 1939 году дедушки не стало. А
судьба готовила нашей семье новое испытание. Война с фашистами. Я хорошо
помню, как она началась.

В 1941 году, когда моя мама снова ждала ребенка, а мне
уже было б лет, наш посёлок облетела  страшная весть. Для нас, пацанов,
сначала это и не было страшно. А просто над нашим посёлком летал самолётик
У-2 и разбрасывал листовки, а мы, мальчишки, их ловили и несли родителям,
а мамы начали плакать.

В ноябре 1941 года родилась моя сестра Екатерина. Отца,
как инвалида с рождения (глаз не видит), на фронт не взяли. Войну мы почувствовали
по недостатку продуктов в доме. Опять семье пришлось голодать.

С началом войны уходит на фронт самый младший из братьев
- мой дядя Андрей, ему было тогда 24 года. В 1942 году он получает тяжёлое
ранение и попадает в тыловой госпиталь, из которого пишет письмо своей
маме Екатерине Максимовне. Когда моя бабушка получила это письмо, её разбил
паралич. Целый год она не вставала с постели, и в 1943 году мы её похоронили.
Ненадолго Екатерина Максимовна пережила своего мужа, хоть и была моложе
его на 10 лет.

А между тем с моим дядей Андреем на фронте произошла
такая история. Попала их рота в окружение, на них наползали немецкие танки.
Отстреливались они из нескольких пушек. Бой был долгий, и к концу этого
боя погибли все. Все, кроме одного Андрея. Из единственной исправной пушки
он продолжал отстреливаться от врагов, непрерывно молясь богу. Трудно ему
было справиться одному, но и в мыслях не было убежать. «Хоть бы снаряды
кто подносил, да некому»,- думал Андрей. И тут вдруг из леса вышел старик.
Подошел к Андрею и сказал: «Давай, сынок, я тебе помогу». И начал подносить
снаряды. Андрею и удивляться было некогда. Бой продолжался. И не знали
фашисты, что один лишь солдат на пару со стариком противостоят их натиску.
Эту атаку они отбили. Андрей подбил 5 немецких танков, а между тем в войну
уже за 3 танка присваивали звание «Героя Советского союза». Старик сказал:
«Теперь надо отступать. Пробивайся к своим. Забери от пушки замок и уходи».
Андрей так и сделал. Старик провел его лесными тропами, вместе переправились
через реку, и тут он сказал Андрею: «Теперь попрощаемся, сынок. Ты теперь
и сам дойдёшь». И ушел, как его и не было. Андрей добрался до своих, рассказал
о том бое, командир сказал: «Героя получишь!» Но, как это часто бывало,
представление к званию было, а документы потерялись. И не довелось ему
«звезду» носить. Но, спустя многие годы, я понимаю, что тот старик был
не иначе как божья помощь моему дяде. С войны он вернулся живым и прожил
долгую жизнь.

Но вот закончилась война, немного люди пришли в себя.
И решил мой отец снова везти семью на Кубань. В 1950 году мы переехали
в станицу Апшеронскую Краснодарского края, ныне город Апшеронск.

В 1954 году я заканчиваю 10 классов школы и, после неудачного
поступления в ВУЗ, меня призывают в армию. 27 декабря 1957 года я вернулся
из армии домой, и в феврале 1958 г. уже поступил на работу, на Апшеронский
авторемонтный завод электромонтёром. Усиленно готовился к поступлению в
ВУЗ, и только в августе 1959 года меня зачисляли студентом 1 курса Новочеркасского
политехнического института на электромеханический факультет, который я
закончил в 1964 году. А затем по направлению прибыл в г. Отрадный Куйбышевской
области, где поступил на работу в контору бурения, инженером электроцеха.
К этому времени у меня уже была семья. Женился я в 1961 году, на третьем
курсе. Моей женой стала Валентина Константиновна, 1938 г.р., моя землячка
из станицы Старо-Леушковской.

В 1963 году у нас родились две девочки, Галина и Ирина.

В 1966 году меня пригласили работать в г. Нефтеюганск
на должность начальника электроцеха только что организованного НПУ «Юганскнефть».
9 апреля 1966 г. я приехал в Нефтеюганск и сразу же приступил к работе,
а в августе 1966 г. я привез семью, И вот с тех пор живем тут.

По окончании школы наши девочки поступили в ВУЗы, а затем,
окончив их, начали работать. Вышли замуж. В 1988 году у Иры родился наш
первый внук. Она назвала его в честь своего дедушки и моего отца - Иваном.
Сейчас он ученик 7 класса школы № 9. В 1991 году Галя родила нам внучку
Антонину, она ученица 3 класса школы № 1. В 1998 году у Ирины родился ещё
один сын Руслан.

А в 1996 году, в возрасте 61 год, я вышел на пенсию,
отработав в нашем городе ровно 30 лет, и сейчас пенсионер. На пенсии и
моя жена Валентина, проработавшая в НГДУ «Юганскнефть», в отделе кадров,
тоже 30 лет.

Наши дети в настоящее время работают. Ирина - в НГДУ
«Мамонтовнефть», Галина - в НГДУ «Юганскнефть», в 000 «Усть-Балыкский нефтепромысел».

Я желаю нашей семье долгого продолжения и долгой счастливой
жизни».

28 апреля 2001 г.   Лебединец Илья Иванович

Жена (с сентября 1961 г. г. Новочеркасск Ростовской области) ГРИГОРАШ
ВАЛЕНТИНА КОНСТАНТИНОВНА 1938. Дети-двойняшки ГАЛИНА
и ИРИНА (12 мая 1963).