Козина гора

село Лебедин, Черкаська область

Таємнича Козина гора

 

Наталя Давиденко
31.8.2013

 

Якось, проїжджаючи по вулиці Артема в напрямку Лебедина, зупинила погляд на горбисту місцевість зі старою назвою Козина гора. Згадала, як років з трид­цять тому, граючись з товаришами на вуличному виго­ні, що біля магазину з народною назвою "Саламаха", нас часто осявали ідеї здійснити пригодницькі походи. Попри заборони батьків, ми таки відправлялися аж до Мар’янівського лісу, де ховали "солодке дерево" та перевтілялися у "козаків-розбійників".

 

Намір піти до Кози­ної гори лоскотав уяву та порушував спокій, бо ж чомусь дорослі її дещо страшилися. "Туди ходити не можна!", - так категорично звучала заборона з вуст моєї мами. І це все дужче надихало піти та пошукати там сліди яки­хось містичних створінь, що наводили колись страху на жителів Шполи.

 

Із розповідей-легенд, які збереглися в пам’яті, можу передати лише уривки. Давним-давно че­рез Козину гору пролягав шлях до Лебедина. Лебединці завжди були особливим народом, волелюбним, працьо­витим та безстрашним. Проголошений ще в 1921 році НЕП став їм на руку: дозволили торгівлю, селяни почали розживатися, у Шполі був великий і відомий далеко за межами міста базар. Та коли пізніше більшовики заби­рали все, що хотіли, вбиваючи при цьому незгодних, ін­шого виходу як братися за зброю не було. До лісу йшли безстрашні козаки, щоб захищати своє зароблене добро.

 

Повстанці мали багато союзників, їх підтримували жите­лі села і боялися більшовики. Біля Козиної гори можна було натрапити на неприємність зустрічі з ними. Розказу­вали, що якось підпиті комісари таки наважились пройти через той шлях та планували підчистити "бандитів" у кривавій сутичці. Йшли поночі, але місяць гарно освітлю­вав дорогу і горизонт. Та ось помітили якесь вовтузіння. З високої трави показалась пара й друга ріг. Не на жарт скуті переляком, комісари відійшли, сприйнявши дивних істот за справжніх чортів. Виявилося, що то дикі кози так зірвали план нападу. Таке розповідали та й інше. Ніби пасли колись у тому місці свійських кіз, які в один день зникли у проваллі, тому люди після того ходити туди не наважувались.

 

Перепитала ще раз всіх, хто міг щось пам’ятати про ті перекази. Виходить всі історії пов’язані з якимись бійками - то лебединці зі шполянськими євреями там билися, то прості злодюжки нападали на перехожих. Лебединський краєзнавець Іван Єлінецький розповів, що колись ще за його пам’яті в далекому дитинстві на Козиній горі водилося багато диких козуль. На тій доро­зі тоді можна часто було зустріти "теплих хлопців", так званих злодюг, які перестрічали заможних лебединців та відбирали в них все, що ті при собі мали.

 

Одного разу його батько, Олексій Єлінецький, працюючи в місцевому колгоспі касиром, поїхав до Шполи отримувати гроші в банку. Аж гульк, підводи нема - хтось відвів, поки був зайнятий. Довелося йти пішака, через Козину гору. Купив перед цим старого драного лантуха, вимазавсь в багно та й рушив. Йшов поволі, не боячись. Бачить, сидять у засідці "теплі хлопці". Глянули на старця та й махнули рукою - що, мовляв, візьмеш з цієї голоти. Ото якби взнали б, що добряче могли нажитися з цього "бідного"!

 

А може хтось ще й інші чув легенди про нашу таєм­ничу Козину гору. Ця шполянська місцевість цілком може сьогодні стати брендовою родзинкою в туристичному маршруті Шполянщини.

"А роки, як розсідлані коні, в тумані червонім летять, летять, летять..."