Іван Семенович Нечуй-Левицький і Лебедин

Іван Семенович Нечуй-Левицький, 13 (25) листопада 1838, Стеблів (селище міського типу в Корсунь-Шевченківському районі Черкаської області) - 2 (15) квітня 1918, Київ. Український прозаїк, перекладач, письменник.

Іван Семенович Нечуй-Левицький

Основні твори

Романи

• "Хмари" (1874)
• "Над Чорним морем" (1890)
• "Гетьман Іван Виговський" (1895)
• "Князь Єремія Вишневецький" (1897, опубл. 1932)

Повісті

• "Дві московки" (1868)
• "Рибалка Панас Круть" (1868)
• "Причепа" (1869)
• "Микола Джеря" (1878)
• "Кайдашева сім'я" (1879)

Погляди на розвиток української мови і літератури

Маючи м'яку вдачу, Іван Нечуй-Левицький показував дивовижну твердість та категоричність, коли йшлося про святі для нього речі. У цьому вдався в батька-священика. Ще в Кишиневі написав працю "Про непотрібність великоруської літератури для України та Слов'янщини". Ішлося не про те, що ця література "гірша" за нашу - цінував Лєскова, Толстого, Островського, особливо Щедріна. Але вважав: російська література потрібна для Росії, а нам потрібна своя. Гріх нашої інтелігенції, на думку Левицького, саме в тім, що вона виховалася на російській літературі, яка підмінила власну.

Так само категоричним був щодо правопису: "Писати треба так, як люди говорять!". Тому не терпів літеру "ї", писав не "їх", а "йих" і т. ін. У заповітах вимагав, щоб так його друкували "на віки вічні". Правописні нововведення вважав "галицькою змовою". Нагадував інквізитора, готового спалити й власні книжки, якщо там буде єресь: "Хай краще згорять, ніж з отаким правописом!".

Живу мову він знав. Помічав русизми, полонізми й будь-які іншомовні впливи й уникав їх. До речі, вираз "старанно уникав" вважав польським: "Я сказав би: падковито одмикував - це чисто народний київський вираз". Казав не "негативне", а "відкидне", не "позитивне", а "покладне".

Життєпись Івана Левицького (Нечуя), написана ним самим

Родився 13 падолиста 1838 року в Київській губернії, в Каневському повіті, в містечку Стеблеві. Стеблів лежить недалеко од Дніпра, в гористому та скелистому місці, і розкиданий по обидва береги невеличкої річки Росі. Серед самого Стеблева Рось зігнулась коліном; обидва її береги обставлені скелями, неначе стінами; за здоровим скелистим островом, на схід сонця од Стеблева шумить Шум на порогах, де між двома високими скелистими берегами вся Рось закидана здоровим камінням та помережена острівцями з самого каміння. Куди не повернеш очима, скрізь видно чудові та все інші картини, неначе в панорамі.

Отець мій, Семен Степанович Левицький, був священиком в Стеблеві, де був священиком і мій дід, і прадід. В грамоті на чин священика мій прадід записаний не Левицьким, а Леонтовичем; він змінив своє прізвище, як мені розказував батько, тим, що прізвище Левицький було тоді модне. Мій батько був дуже заїкуватий і з великою силою міг говорити, але як читав або говорив проповіді, то зовсім не заїкувався. Він був дуже не швидкий на ході, непроворний, не любив господарства і було зачиниться в своєму кабінеті, лежить та все читає книжки та газети або пише проповіді. Малими ми не сміли ходити в його кабінет і бачилися з ним тільки за обідом та за вечерею; через це батько якось одіпхнув нас од себе, і ми вже й великими держались од його осторонь і не горнулись до його так, як до матері. Як ми повиростали, батько це примітив і було часто каже: "Що це таке, що до мене якось не горнуться діти? Я їх і люблю і у всьому їм настачаю, а вони неначе одвертаються од мене".

Батько мій любив рідний край, все було нам говорить, що на Україну дуже насіли польські пани та жиди, що московщина заїдає наш язик і національність, все розказував нам українську історію; було як їдемо з ним в Корсун, то все було нам показує Різаний Яр та могили під Корсуном, де була битва Богдана Хмельницького з поляками; показує Наливайків шлях, що повертає з Корсунської дороги на село Петрушки.

Щоб вирвати од жидів торговлю, він на братські гроші поставив дом і думав закласти громадські крамниці, але не встиг цього зробити, бо швидко вмер. Проповіді замолоду він говорив по-українській, записав їх і послав до митрополита. Митрополит оддав їх на суд в духовну академію Київську; в академії сказали, що язик проповідей не достоїн церковної кафедри. Перед його смертю я привіз йому зі Львова євангелію Кулішевого українського перекладу; він був дуже радий і казав мені дістати і українську біблію та привезти йому. В батька була українська історія Маркевича та Бантиш-Каменського, літопис Самовидця, котрі я поперечитував, приїжджаючи додому на вакації.

Мати моя, Анна Лукіянівна, з дому Трезвінських, була родом з Лебединського панянського монастиря, Чигиринського повіту. Мій дід, Лукіян Трезвінський, був простий козак, родом з Полтавщини, і зайшов звідтіль в Київщину з своїм братом. Вони поставали священиками, і мій дід дав собі шляхетське прізвище Трезвінський, а брат його назвав себе Коцевольським. Мій дід оженився в Журавці з дочкою заможного мужика Гуменного і був священиком в Лебединському панянському монастирі. В селах Лебедині, Журавці та Матусові є й тепер багато моїх родичів, простих селян.

Мати моя була висока на зріст, весела, проворна, говорюча та співуча. Вона зросла коло самого монастиря, де коло монастирської стіни в лісі був дідів дом. Boнa вчилась у черниць, вміла читати церковнослов’янські книжки, любила читати житія святих і читала їх голосно, як читають прості люде, а ми малими слухали. Я пам’ятаю, як вона раз читала в житії Иосифа Прекрасного те місце, де брати продають Иосифа, і плакала; я слухав та давай і собі плакати. Через це і я малим, буваючи дома на вакаціях, любив читати житія святих. Мати моя була дуже богомільна; як часом через роботу не встигала до церкви на службу в великі празники, то плакала, постилась до плащаниці трохи не цілий день, а за нею і я малим постив і до плащаниці, і до святої вечірньої води і не їв до служби, поки перейшов в семінарію. На руках у матері було все господарство на дворі і в полі: вона всім порядкувала. За роботою все було співає українські пісні; по-великоруській мати зовсім не вміла говорити, і в нас в сім’ї говорили по-українській. Мати моя вмерла, як мені йшов тринадцятий рік. Вона мала дві пари близнят, котрі й зістались живі з усіх дітей; це підірвало її міцне здоров’я, вона почала після того слабувати і швидко вмерла. Я найстарший з усіх дітей, і мати мене дуже любила.

Ставши на парафії в Стеблеві, батько купив в одного шляхтича невеличку хату, в котрій була маленька світлиця та маленька кімната, а через сіни – кухня. Я, брат та сестра малими спали в кухні на полу рядом з своєю нянькою, бабою Мотрею, котра приходилась далекою родичкою матері; мати привезла її з Лебедина. Баба Мотря казала нам казок, співала пісень, водила мене з собою по селу до людей, де тільки сама бувала, виводила по хрестинах і по весіллях та похоронах. Я скрізь бував з нею і змалку придивлявся до народного життя. І тепер пам’ятаю, як страшно плакали сім дочок-сиріт над своєю мертвою матір’ю, Радчихою, припавши до неї головами од грудей до самих ніг... В кухні дівчата співали за роботою, і я навчився всіх пісень, які тільки вони співали, бо сам дуже любив пісні.

Як ми почали підростати, батько спромігся пристроїти до дома ще дві кімнаті, і нас забрали в покої. Сам батько вчив мене читати та писати разом з хлопцями, котрі приходили до нас вчитись. Батько завів школу для селян, набрав хлопців і вчив їх літом у пасіці в катразі, а зимою в кухні. Разом з тими хлопцями вчився й я. Але раз дізнався про ту школу польський пан, стеблівський дідич, покликав батька і сказав йому: "Як ви вивчите мужиків читати, то підете й ви, піду й я на поле робити, а мужики не схотять робити..." Пан звелів забрати хлопців в суконну фабрику.

На сьомому році мене одвезли вчитись до дядька, материного брата, Євтропа Трезвінського, котрий був тоді вчителем в Богуславі, в духовному училищі. Мене брала страшна нудьга за домом, за матір’ю. Було надвечір дядько Євтроп з другим дядьком Дорофеєм співають українські пісні. В обох були чудові голоси. Євтроп пригравав на скрипці. Вони співають та жалю мені завдають, а я в кімнаті було цілий вечір плачу за матір’ю. Я пробув там весну й літо. Євтроп оженився і став на парафії в Семигорах, недалеко од Стеблева. Восени мене одвезли в Семигори, і я вчився там зиму й літо вкупі з малим небожем дядини та її сестрою, Марією Михайловною Морочковською, котрої безталанна доля обписайа мною в "Причепі" в типі Гані. Дядько умів вчити дуже добре і приготовив мене в училище.

...Страшна картина в лісі щезла, неначе сон. Співають дві щасливі душі. Радість закоханого серця ллється в тих мелодіях. Передо мною ніби зелений гай. Ніч місячна. Місяць пливе серед неба. Під ним легкі, промкнуті наскрізь жовтим світом хмарки. Співає ніби Шевченків Ярема з Оксаною під гаєм... Тенор переплітається з сопраном, неначе дві срібні нитки, і вони дзвенять про щастя: розказують, що бачили колись широка долина, і висока могила, і червона калина любов чисту, молоду, чула вечірня година, чув місяць золоті слова молодого щастя... "Та що з того... Не побрались; розійшлися, мов не знались..." – ледве чую слова. І мелодія задзвеніла елегіею, смутком, але не важким, не тим, що вбиває душу, гнітить серце й накидає чорне покривало на очі. Чую ніби голос Яреми десь в лісі, коло панського палацу, чи під Лебедином, за стіною лебединського монастирй. Чую голос Оксани з вікна високого палацу, з неволі... Голоси затремтіли, от-от заплачуть. Жалібно, як голуб, загув тенор в граціозних переливах. І його голос тихо лунає десь під черешнями та яблунями і ллється під небо до ясного місяця. Чується розстання, але не навіки, не до смерті. Чуть надію в тих чудових мелодіях, як в співах пізнього соловейка надію будущої весни. І знов колись прийде весна, зацвітуть садки й заспіває соловейко, закує зозуля...

...В Бердичеві один священик не дозволив своїй дочці виходити заміж за одного з її женихів, котрого дочка полюбила гаряче. Тоді дочка пішла в монастир і зопалу з горя зараз постриглась в черниці в Лебединському панянському монастирі. Як вона була з вчених, то її незабаром настановили за ігуменію. Але в той монастир згодом потім прислали священика-красуня. Молода ігуменія, мабуть, думала, що в неї навіки вмерло серце. Але вона помилилась, бо була недосвідна і не знала гаразд свого серця. В ігуменії прокинулось серце і знов зацвіло... Роман не втаївся і виявок його запримітили лепетливі черниці. Ігуменію-красуню заслали простою черницею в монастир на далеку Північ – на вічну покуту за її драму серця, сховану під чернечим клобуком...

...Батько мій Семен Степанович Левицький був священиком в Стеблеві, де був священиком і мій дід, і прадід, і цілий ряд предків, списаний в поминальнику стеблівської церкви. Мого прадіда уніати й поляки душили димом в хаті, щоб він пристав на унію, але він зостався православним. Мої предки звались не Левицькими, а Леонтовичами, і тільки дід змінив давнє прізвище на модну тоді фамилію Левицьких.

В нашій сім'ї я самий старший між чотирма живими дітьми. Батько не мав впливу на мене: дуже флегматичний, заїкуватий в розмові, але не в читанні і в проповідях, він сидів, а більш того лежав в своїй кімнаті з книжною в руках і рідко виходив до нас – і нас не пускав до себе. Він не любив хазяйства, все сидів над книжками і був придатний більше до тихої кабінетної жизні. Все хазяйство вела моя мати, всім клопоталася і тим вкоротила свій вік.

Мій батько любив українську історію і літературу. Між його книжками не було ні Пушкіна, ні Гоголя, але була "Історія Малоросії" Бантиш-Каменського й Маркевича, була Літопись Самовидця і інші книжки, що тоді виходили. Він любив говорити проповіді по-українській, часто розказував про право українського народу й славу, дуже був радий, побачивши українську євангелію Куліша і просив мене достати йому українську біблію. В нього була вже українська ідея, що рідко трапляється між українськими священиками. То й не диво: його мати була з стеблівських селян, з фамілії Коркішок. Коркішки й тепер живуть в Стеблеві і признаються до нас як до родичів. Перед смертю батько збирався писати козацьку повість і розказав мені сюжет тієї повісті.

Моя мати, Анна Лук’янівна, з фамілії Трезвінських, була дочка священика Лук’яна Трезвінського. Він був священиком в панянському Лебединському монастирі. Моя мати була висока на зріст, здорова, весела, говорюча, мала добрий голос і за роботою любила співати українські пісні, як роблять селяни, бо й її мати була селянка з Лебедина з фамілії Давиденків. І тепер в Лебедині та в Матусові є мої родичі селяни Давиденки. Вона не вміла говорити по-великоруській і говорила чудовим чистим українським черкаським язиком зовсім по-народному, з приказками й прислів'ями. Вона була письменна, вчилася в лебединських черниць по церковнослов’янським книжкам і не могла од їх вивчитись по-руській, бо Лебединський монастир зовсім народний: в ньому черниці все селянки і говорять між собою по-українській.

Я пам’ятаю малим дуже стару черницю Мар’яну, родичку моєї матері, з багатих селян. Вона збудувала собі в монастирі хату, одписала гроші на монастир і жила в монастирі. Дві рідні тітки моєї матері, так само селянки, жили в хатині коло самого монастиря. Зрісши коло стін монастиря, моя мати була дуже богомольна, любила молитись богу з товстих полуставів, любила голосно читати вечорами житія святих. Читаючи житіє Іосифа Прекрасного, вона плакала, а я, слухаючи, плакав разом з нею. Вона знала церковні гласи, часто давала нотації дякам за те, що вони помилялись, читаючи парамеї і апостол, або переіначували гласи.

Дві парі близнят, що зостались живими: сестра Анна і брати Амвросій і Федір, і в сім року померший скоропостижно Димитрій, дуже попсували її здоров’я. Мені було тринадцять літ, як поховали мою матір. Мати любила мене більше од усіх дітей, і як вона вмерла, то мені здавалось, що й я був повинен в той час вмерти.

В нашій сім’ї всі говорили по-українській. При батькові доживав свій довгий вік до 90 літ дід Степан Левицький, доживала віку материна мати, і обоє вони, як і моя мати, не вміли й слова по-великоруській. Очевидячки, батько, я, брати й сестра говорили українським язиком.

Наш дом був старинний, непросторний, з великими сіньми серед дому, з пекарнею й хижкою по один бік, з світлицею та кімнатою – по другий. Я, брат і сестра спали в пекарні на полу коло нашої няньки, баби Мотрі, бо в горницях не було місця. Я переймав од баби Мотрі і наймичок всі пісні, які тільки вони співали ввечері та вдосвіта за роботою, і всі казки, які розказувала баба Мотря.

В довгі зимні досвітки я було чую пісні дівчат через сон, і мені було в сні показувалися ті образи, про які співали дівчата, тільки трохи переіначені. З тих ранніх дитячих літ я й досі пам’ятаю декотрі сни, так вони засіли в моїй пам’яті. Раз я через сон чув мотив пісні "Тихо, тихо Дунай воду несе; ще тихіше дівка косу чеше. Що начеше, то й Дунаєм несе. Пливи, косо, під гай зелененький!" Дівчата співали, а мені снилась якась крепка й широка річка, далеко ширша од Росі. Над річкою скелі й верби. День пишний, літній, тихий. А на березі сидить якась дівчина й чеше гребінкою такі довгі коси, що вони падають на осоку, на траву, вкривають осоку й падають аж у річку. Вода несе ті довгі коси й метляє ними, наче довгими шматками полотна. Коли гляну я, аж берег з осокою й дівчиною вже одколовся і пливе серед річки. А дівчина пливе, чеше косу та все співає: "Тихо, тихо Дунай воду несе!" Баба Мотря часто водила мене з собою по селу на хрестини, на весілля й на похорони. Мене дуже лякала та картина, як родичі й діти опадуть мертве тіло й страшно голосять, понахилявши рядом голови. Баба Мотря водила нас в гості до старого Коркішки, і до баби бранки Радчихи, де нас інтересували здорові вишивані рушники на стінах та повиліплювані на грубах здорові орли.

Сам батько вчив мене письменству по граматці, часословцю й псалтирі. Я вчився з сільськими хлопцями в школі, що заклав мій батько. Та школа була недовго: приїхав польський пан і звелів забрати школярів до фабрики, а батькові сказав: "Як ви, ксьонже, вивчите мужиків, то піду й я на поле робити, підете й ви". То був час процвітання панщини.

На сьомому році літом мене одвезли заправлятись в Богуслав, за 20 верстов од Стеблева. В Богуславському духовному училищі був учителем мій дядько Євтроп Лук’янович Трезвінський. Я прожив у нього літо з одним польським хлопцем таки з Стеблева, вчився і в клас не ходив. Потім дядько оженився і став священиком в селі Семигорах, коло самого Богуслава. На зиму й на ціле літо мене оддали до дядька в Семигори. Дядько вчив мене дуже добре, і мені легко було в нього вчитись. На дев'ятому році мене одвезли в Богуславське духовне училище, при монастирі, за містечком, над Россю.

До Олексія Антеповича
З череня 1876 р.
Гайдамака Іван Сухопара

Ще то давно, за Польщі, був собі воїн Залізняк, а другий воїн Іван Сухопара. Іван Сухопара був родом з Лебедина. Ще й тепер є в Лебедині Сухопари, є й левада Сухопарина, а коло левади і пасіка їх стоїть. Тоді ляхи нападали, а Сухопари одбивалися. Нікого так не боялись ляхи, як Сухопари. Оце було як набіжать ляхи в долину, а Сухопара нападе на їх та й вирубає усіх. Думали вони та гадали, як би Сухопару з світу звести. От і довідались вони, що Залізняк їздить на коні, а Сухопара на кобилі. Та кобила була така прудка, що ні один лях було не дожене її. Що нападуть на Сухопару ляхи та поженуться, то він і втече на кобилі. Ото раз як напали ляхи на Сухопару, так один лях виїхав проти його, вибачайте, на жеребці. Сухопара хоче втекти та жене кобилу, а вона як зачула, що ірже жеребець, та все повертає назад. Ото ляхи догнали його та й убили. Сухопару поховали коло самої дороги і поставили над ним низенький хрест з білого каменю. Ще як був я хлопцем, та було їздимо з батьком з Матусова тим шляхом на Свипарку до млина, то бачив той хрест над шляхом. А тепер вже нема того хреста. Про того Івана Сухопару і розказував мені покійний батько.

(Записано со слов 70-ти літнього Мойсія Турчака в с. Матусове Черкасского уезда).