Іван Максимович Сошенко і Лебедин

Іван Максимович Сошенко народився 2 червня 1807 у м. Богуслав (Київська область). Помер 19 липня 1876 в м. Корсунь (Черкаська область). Український маляр і педагог. Один із найближчих друзів Тараса Шевченка, взяв активну участь у його визволенні з кріпацтва. В 1832–1838 роках навчався у Петербурзькій академії мистецтв; з 1839 - викладач малювання у Ніжинській, Немирівській (з 1846) і з 1856 київських гімназіях. Із збережених творів Сошенка відомі: "Портрет бабусі Чалого", "Жіночий портрет", "Хлопчики-рибалки", "Продаж сіна на Дніпрі" (1857); пейзажі; ікони.

Донині біографи Тараса Шевченка називають Івана Сошенка "добрим ангелом Шевченка". А богуславці з гордістю нагадують: "Не було б Сошенка, не було б Шевченка!" Так уже доля розпорядилася, що саме ця людина відіграла значну роль у визволенні Шевченка з кріпацького рабства.

Іван Максимович Сошенко

Прізвище Сошенко було лише в Івана Максимовича. Певне, художник так "облагородився" в Санкт-Петербурзі. Насправді прізвище його діда й батька - Соха.

Значний вплив на формування Івана Сошенка мала його бабуся, яка навчала грамоти восьмирічного внука. Потім Іван Сошенко учився в дяка, де осягнув уміння писати латиницею і читати Псалтир.

У ті часи в Богуславі панувала графиня Олександра Браницька, племінниця Потьом­кіна. Вона швидко позбавила місцевих жителів привілеїв, визначених їм Магдебурзьким правом. Усе було зроблено просто: графиня вилучила документи про істинність міщан і поставила їх перед вибором: або ви стаєте кріпаками, або йдіть куди хочете. Через це Іван Сошенко й провів у Богуславі лише 13 дитячих років. Батько майбутнього художника кріпаком ставати не захотів. Він сплатив повинності, продав дім і переїхав із сім’єю до Звенигородки. Саме про дитячі роки, проведені в Богуславі, Сошенко згодом написав: "Як у панорамі бачу я красу української природи, ті незабутні краї, де кращі провів я роки..."

Бабуся Івана Максимовича на правах родички Превлоцького впросила "взяти до себе хлопця на безкоштовне утримання". Сошенкова "наука" була схожа на Шевченкову: довелося не лише вчитися малюванню, а й відробляти хліб – пасти телят, топити грубу, прибирати в хаті, носити воду.

Тринадцятирічним Іван Сошенко потрапив у Вільшану до відомого ікономаляра Степана Превлоцького, який погодився взяти Сошенка на безплатне утримання. Безплатнiсть навчання пояснювалась тим, що його бабуся була далеким родичем Степана Превлоцького. Тут юнак працював на господарстві, а згодом навіть отримував платню за свою роботу.

У той час шляхи Івана й Тараса мало не перетнулися. Батько саме віддав Івана навчатися живопису у Вільшану - до художника-самоука Степана Превлоцького. Цей художник, до речі, не хотів брати Сошенка в науку. Хлопчик був доволі насмішкуватим і не дуже сподобався вчителеві. Але бабуся все ж таки вмовила взяти Іванка на утримання. Тому юному Сошенкові доводилося й чистити доріжки, й топити піч. Пробув він у Степана Степановича до 21 року. З 18 років одержував від художника стипендію. Всі гроші Іванко пересилав у Звенигородку батькові, а той розплачувався за "подушне", адже в їхній сім’ї було багато дітей.

У 1823 році Сошенко починає працювати самостійно й мав перше вдале замовлення від Мліївської церкви ("Чорне місце"), яке допомогло набути репутацію вмілого іконописця в цілій окрузі. Пішов Сошенко від Прев­лоцького тільки 1828 році. І саме тоді у Вільшані з’явився 14-річний Шевченко. Вони розминулись у Вільшані, щоб через вісім років зустрітися вже в Петербурзі.

Допетербурзький період життя Сошенка - це його робота іконописцем у селі Матусів (нині Шполянського району Черкащини), де він прожив більш як півтора року в рідного брата вчителя Олександра Степановича Превлоцького. Потім Іван Максимович Сошенко переїхав до сусіднього села Лебедина працювати над розписом іконостасу для головного престолу православного чоловічого Свято-Георгіївського монастиря - одного з найстаріших монастирів в Україні. Цей монастир колись стояв у центрі села, на нинішній території сільської ради і середньої школи №2. На жаль, сьогодні від цієї обителі не залишилось ніяких матеріальних пам’яток.

В Лебедині на Сошенка мало не звалилося нещастя. Він потрапив під рекрутський набір. Виявляється, звенигородські міщани напосілися на Івана за те, що він почав вдягатися, "як пан", і вирішили відправити його в рекрути. У Лебедині його схопили, відвезли в кайданах у Звенигородку, постригли наголо. Проте молодого Сошенка врятували його хворобливість і... молодший брат. Останній заявив, що піде служити замість Івана, бо старший є "годувальником батьків".

Гарно й  затишно жилося Сошенку в Лебедині. Він непогано опанував ремесло богомаза. І, можливо, так би й працював далі, проте зустріч із людиною з іншого світу зробила, за словами Михайла Чалого, "рішучій перелом у його житті, відкинула з його душі мрію про родинне вогнище, про затишний будиночок, про простору майстерню з великим вікном на північ". Чиновник з Петербурга Рибачков побачив здібності Сошенка й розповів йому про Академію мистецтв, про скарбниці Ермітажу, про знаменитих художників та скульпторів. З того моменту він "занедужав" Петербургом. І от у 24 роки Іван Максимович віддає всі свої заощадження за оформлення паспорта (за нашими мірками це як іноземна віза). "Подорож до Петербурга, - пише Чалий, - була здійснена Іваном Максимовичем у пам'ятний для Росії 1831 рік – час приборкання польського повстання та першої холери". І в 1832-му Сошенко вже дуже далеко від Лебедина - у Північній Пальмірі.

Відправився туди Сошенко майже без копійки в кишені. Але йому допоміг конференц-секретар академії Василь Петрович Григорович, дозволивши копіювати картини в залах Ермітажу. Цим він і заробляв собі на навчання в академії. Петербурзький період життя Сошенка триватиме до 1838 року.

"Продаж сіна на Дніпрі" (1857), Сошенко Іван Максимович

Сошенко познайомився з Тарасом Шевченком 1836 року в Петербурзі. Історію цього знайомства описано в усіх шкільних підручниках. Вона подається так: у Літньому саду в Петербурзі учень майстра Ширяєва Тарас Шевченко малює скульптуру Сатурна, і там його зустрічає художник-земляк Сошенко. У богуславському музеї є картина, на якій увічнено цей епізод.

На цій картині Тарас набагато дрібніший за Івана, набагато скромніший. Насправді ж Сошенко був нижчий на зріст і худорлявіший за Тараса Григоровича. Він усе життя страждав на хворобу легенів. До того ж був надзвичайно скутий. Тарас же - це вогонь, невгамовна енергія. Там, де він з’являвся, завжди було свято.

Як же насправді відбулося це знайомство? Зважаючи на біографію Сошенка, записану з листів і спогадів художника його приятелем Михайлом Чалим (М. Чалий. Іван Максимович Сошенко. - Київ, 1876), почув він про Шевченка ще від Ширяєва. У того майбутній поет служив козачком. Серце його загорілося, й він захотів познайомитися з земляком.
Тарас не змусив себе довго чекати. У перший же вихідний день з’явився до Івана Максимовича - босий і простоволосий, у халаті, сорочці й штанях із грубої полотнини, заляпаних фарбою. Познайомившись ближче, Сошенко побачив у Тараса надзвичайну тягу до малювання.

А далі було те, про що й розповідають численні біографи Кобзаря. Сошенко знайомить Шевченка з Євгеном Гребінкою, приводить його в академію, де Тарас зближується з Григоровичем, Венеціановим, Брюлловим, Мокрицьким. І, як відомо, завдяки цьому гурту (портрет Жуковського пензля Брюллова розіграли в лотерею, а гроші пішли на звільнення Шевченка) Тараса у квітні 1838 року й викупили з кріпацтва.

Сошенко відразу запросив його пожити в себе на квартирі. Але так сталося, що спілкувалися вони усього кілька місяців. Характери в обох були абсолютно полярні. Сошенко - спокійний, стриманий, усього добивався неймовірною працею. І тут - Шевченко, якому все давалося легко, природно, одне слово - іскра Божа.

Тараса вводять у коло Карла Брюллова, у світські салони, де збиралася петербурзька знать. А Сошенко був проти того, щоб Шевченко захоплювався поезією, роздвоювався. Але Тарас іноді казав: "А послухай, Сохо, чи складно буде..." І починав читати свої вірші. Вже пізніше Іван Максимович казав: "Хто ж його знав, що з того Тараса вийде такий великий поет".

Була ще одна обставина: у племінницю господині квартири - сироту Амалію Клопер - Сошенко був закоханий і хотів оженитися. Але Тарас зруйнував його плани. Машенька (так вони її називали) захопилася ним. Тоді Тараса й вигнав Іван: "Ось Біг, ось - поріг, якщо ти так зробив". Тільки своєму горю Сошенко нічим не зарадив: Маша не перестала любити Тараса. До речі, стосунки з Машенькою були найбільш тривалими з усіх його наступних романів.

Утім, розв’язка цієї історії - цілком щаслива. Дізнавшись, що Сошенка призначено учителем каліграфії й малювання в Ніжинську гімназію, Шевченко усе ж таки прийшов до нього. І розталися вони добрими приятелями.

Сім’єю Сошенко обзавівся доволі пізно - 1847 року, було йому тоді вже сорок років. Обраницею Івана Максимовича стала гувернантка Марцеліна, батько якої довго гнобив дочку за те, що вона вийшла заміж за "холопа-схизматика".

У Ніжині 1846-го відбулася чергова зустріч Сошенка й Шевченка. Після відставки в Ніжинській гімназії Сошенко майже вісім років прожив у Немирові, де виконував на замовлення різні роботи за незначну плату. Тільки 1856-го в долі Івана Максимовича стався різкий поворот. Йому запропонували місце вчителя в Другій київській гімназії, де він і викладав аж двадцять років.

У 1859-му - остання зустріч Шевченка з Сошенком, коли великий поет приїхав в Україну. Вони вдвох прогулювалися по Михайлівській горі, згадували минулі роки. Іван Максимович пережив Тараса Шевченка на 15 років. Зустрічав у травні 1861 року його домовину в Києві. Був присутній на прощальній панахиді у церкві Різдва Христового на Подолі. Разом з Михайлом Чалим супроводжував свого друга в останню путь пароплавом до Чернечої гори у Каневі.

Скромний вчитель малювання, сивий та худенький з добрим поглядом ясних очей – таким запам'ятали друзі Сошенка в останні роки його життя. "Людина безмежної доброти" – таким знав друга М. Чалий, який згадував: "Мандруючи вечорами київськими вулицями, він не міг залишатися байдужим до жалібного скиглення щенят або кицьок, без того, щоб не забрати їх до себе на квартиру..., він не міг дивитися на голодного худорлявого собаку без того, щоб не нагодувати його... Товариство охорони тварин не могло б знайти більш діяльного агента в усій Росії...” Його любили друзі й сусіди, обожнювали діти та учні, шанували колеги, з ним рахувалося начальство, він користувався великим авторитетом. Усі ці роки він віддано займався педагогічною діяльністю. "Симпатична особистість Івана Максимовича, його палка  любов до мистецтва, душевне ставлення... притягували дітей до "дідуся" – зазначає Чалий.

Останні роки Сошенко прожив у Києві. 1863-го померла його дружина, він залишився сам як билина. Після 20 років перебування в Києві ("без виїзду") Іван Максимович вирішив тільки 1876 року знову навідатися в Богуслав. Стан його здоров’я на той час погіршився. Але відрадити від поїздки його не змогли. Дорогою йому стало зле, й він змушений був зупинитися в Корсуні. Незабаром там його відвідав Варфоломій Шевченко, родич Кобзаря.
Два місяці місцеві лікарі безплатно лікували Сошенка. Але Іван Максимович не переніс своєї останньої хвороби. Художника поховали в Корсуні на березі рідної Росі.